Коза з дзвіночком

— Хліба нема. Привезуть о десятій.

Коза подивилася на Ліду спокійно, не кліпнувши, і не пішла.

Було рівно вісім. Ліда щойно відчинила магазин, іще не встигла зняти з дверей клямку, а коза вже стояла на ґанку — біла з рудими плямами, з маленьким дзвіночком на червоному ошийнику.

— Я тобі вчора дві булки дала, — сказала Ліда. — Ти що, записуєш?

Дзвіночок дзенькнув.

* * *

Уперше коза прийшла у вівторок, у середині липня.

Ліда тоді перелякалася, бо подумала, що тварина загубилася: коза була не сільська на вигляд — чиста, доглянута, з рівно підстриженими копитами, і ошийник на ній був новий.

Вона обійшла з нею півсела, питаючи, чия. Ніхто не знав, а дві жінки на всяк випадок сказали, що в них і своїх клопотів досить.

А коза, нагодована в сільмазі хлібом, спокійно пішла собі далі — у двір до баби Віри, звідти до діда Панаса, звідти через провулок до Ніни з молодшим сином.

І через тиждень у селі вже знали її маршрут краще, ніж графік автобуса.

О восьмій — магазин. Потім баба Віра, у якої скоринки. Потім дід Панас і його яблука, яких того року було стільки, що він однаково не знав, куди їх діти. Потім Ніна, у якої буряк. Потім двір Галі, де коза просто стояла в затінку під горіхом хвилин сорок, нічого не просячи, і Галя через це вважала її особливо порядною.

Ім’я придумала Ліда. Ізольда — бо ходила ця коза не як коза, а як завідувачка: повільно, з піднятою головою, і в кожен двір заходила так, ніби її там чекали.

* * *

А на краю села, у хаті, яку восьмий рік ніхто не купував, у березні поселився Аркадій.

Із міста. Років сорока п’яти. Приїхав сам, на старому пікапі, із двома сумками й собакою, якого ніхто потім так і не побачив, бо собака сидів у дворі.

Перше, що він зробив, — поставив паркан. Профнастил, два метри, зелений, по всьому периметру, і з боку вулиці — без хвіртки. Заїзд зробив із тилу, з боку лугу, і туди під’їжджав пікапом.

Село образилося.

Образилося не одразу, а поступово: спершу дивувалися, потім обговорювали, потім перестали вітатися, бо й він не вітався. Кілька разів він заходив у магазин, купував сіль, цукор і макарони, казав «добрий день» у підлогу, брав решту й виходив, не дочекавшись, поки Ліда щось перепитає.

— Сидить там за своїм парканом, — казала Ніна. — Може, й добре, що сидить.

А дід Панас, який пам’ятав цю хату ще за старих господарів, сказав коротше: «Паркан людину не красить».

* * *

Що коза його, з’ясувалося в серпні, і з’ясувала це Ліда.

Вона поїхала велосипедом на луг — по чебрець — і побачила, як Ізольда виходить з-під того самого зеленого паркана. Під парканом, у низині, вода вимила ямку, і коза в цю ямку пролазила боком, терпляче й уміло, як роблять щодня.

Ліда постукала в зелені ворота з тилу.

Аркадій відчинив не одразу. Вийшов у робочій футболці, із замащеними руками, і вислухав її стоячи в воротах, не запрошуючи зайти.

— Я знаю, — сказав він. — Вона щодня ходить. Я ямку вже тричі закидав. Решта чотири стоять у дворі, а ця лазить.

— Вона у людей по городах не лазить. Вона в гості ходить.

— Я знаю, — повторив Аркадій. — Я за нею ходив. Два тижні.

Ліда не зрозуміла.

— Я її проводжав, — сказав він. — Здалеку. Щоб знати, у кого вона й чи не прогнали. Вона до вас перша заходить, потім до жінки в хустці, потім до дідка з яблуками.

І додав, уже тихіше:

— Я знаю, у чиї двори вона заходить. Я тільки не знаю, як вони звуться.

* * *

Наступної середи, о дев’ятій ранку, Аркадій прийшов у магазин із великим кошиком.

У кошику стояли головки сиру — білі, щільні, завернуті в марлю, по дві й по три разом. Він поставив кошик на прилавок і сказав:

— Я прийшов розрахуватися за козині борги.

Ліда подивилася на кошик.

— Це скільки ж тут?

— Чотирнадцять. Я порахував двори.

Сир був із молока його кіз — а кіз у нього стояло п’ять. Робив він його сам, бо, як виявилося, цим і жив у місті: мав невелику сироварню, яку продав, а собі лишив кіз і все, що вмів. Гуляти селом ходила одна Ізольда — решта трималися двору, а ця сама відчиняла двері хліва й ішла, і спинити її не виходило нічим.

— А це кому? — спитала Ліда, беручи одну головку.

— Вам. Ви її хлібом два місяці годуєте.

— Я ж не за гроші.

— І я не за гроші, — сказав Аркадій.

Вони постояли трохи, і він сказав останнє:

— Я поставив той паркан, бо хотів, щоб мене ніхто не бачив. Я по те сюди й приїхав — щоб ніхто не ходив, не питав і не заглядав. А як поставив — уже не знав, як знайомитися.

* * *

Сир Ліда розносила сама, по тих самих чотирнадцяти дворах, і в кожному розповідала, від кого. Магазин вона на той час зачинила на обід, а обід у неї того дня був три години.

У баби Віри вона просиділа годину. Дід Панас сказав, що такого сиру не їв з того часу, як його жінка тримала корову, і одразу спитав, чи той чоловік бере яблука, бо в нього третій рік пропадає все, що не з’їдають оси.

Через два тижні в зеленому паркані з’явилася хвіртка. Прорізали її болгаркою з боку вулиці, і Аркадій зробив її широку — таку, щоб проходив і він, і коза, і хто завгодно.

У вересні він уже знав по імені половину села, бо половина села приходила до нього з чимось: хто з яблуками, хто з помідорами, хто просто подивитися, як робиться сир.

А в сільмазі на прилавку з’явилася табличка, яку Ліда написала від руки й сама приклеїла скотчем: «Сир від Ізольди — по середах».

Ізольда свого маршруту не змінила. Вісім ранку — магазин, далі баба Віра, далі дід Панас, далі Ніна, далі горіх у дворі Галі. Хвіртка в паркані тепер є, і виходить вона через неї, як порядна. Але ямку під парканом ніхто не закидав — і правильно, бо повертається вона однаково через ямку.