Ґанок пошти о дев’ятій

— Та це Аксель. Він на роботу прийшов.

Жінка сказала це через паркан, не спиняючись, і пішла собі далі з відром.

Соломія стояла з ключем у руці. На ґанку сільської пошти, просто перед дверима, сидів великий сірий пес із білими бровами й дивився на неї так, як дивляться на нового начальника.

Було за десять дев’ята. Перший її робочий день.

— Доброго ранку, — сказала Соломія, бо більше нічого не придумала.

Пес підвівся, відійшов на крок убік і сів знову — точно так, щоб не заважати дверям, але й не покинути ґанок.

* * *

Зоя Карпівна носила по цьому селу пенсії й газети тридцять один рік.

Місяць тому вона вийшла на пенсію сама й переїхала до доньки в райцентр — дев’ятий поверх, ліфт, усе як треба. Аксель із нею не поїхав: у квартиру його не брали, та й він у під’їзді з першого дня почав вити. Тож лишився в селі, у тітки Параски через дорогу від пошти, і тітка Параска його годує.

Тільки спати він ходить до Параски, а працювати — на ґанок пошти.

Щоранку о дев’ятій. Без вихідних, бо в нього вихідних ніхто не записував.

* * *

Маршрутний лист Соломії дали в райвідділенні: сорок дві адреси, надруковані в стовпчик.

Половини з тих адрес у селі просто не було видно. Номери на хатах або замалювані, або відпали, або прибиті з того боку, звідки ніхто не ходить. Три вулиці називалися однаково. Одна починалася з двадцять шостого номера й нічим це не пояснювала.

Перші дві години Соломія ходила з телефоном у руці й питала дорогу в кожного, хто траплявся. На третій годині вона сіла на лавку біля магазину й зрозуміла, що віднесла шість газет із двадцяти чотирьох.

А пес увесь цей час ішов за нею. Не під ногами — метрів за п’ять, спокійно, і сідав, коли вона спинялася.

Коли вона встала з лавки, Аксель пішов не за нею, а поперед. Пройшов двадцять метрів, завернув у провулок, якого вона навіть не помітила, і став біля синьої хвіртки.

Соломія постояла, подивилася в список — і в списку була ця адреса.

За хвіртку вийшла жінка років вісімдесяти в хустці, узяла газету й сказала:

— О, то ти нова. А він тебе вже водить?

* * *

Далі весь день вони ходили так.

Аксель ішов попереду, зупинявся біля потрібної хвіртки й чекав. Він не помилився ні разу — ні з хатою, ні з порядком. Порядок у нього був свій, не той, що в списку: спершу далекий кінець, потім назад через центр, щоб не вертатися двічі.

А на кожному дворі було те саме.

Газету брали за десять секунд. А потім питали, чия вона й звідки, і чи то не Миколаєва онука, і скільки їй років, і чи вчилася, і чи правда, що Зоя Карпівна поїхала до доньки, і як там Зої Карпівні.

У баби Ярини Соломія читала вголос лист від сина, бо окуляри в баби Ярини були не ті. У діда Семена сиділа на скрині, поки той шукав гроші за газету, яких не треба було. У третьому дворі їй дали пиріжок, у п’ятому — яблук у пакет, у сьомому — півлітрову банку меду, від якого вона відмовлялася двічі й узяла.

Вона прийшла на пошту о пів на сьому вечора, із порожньою сумкою й важким пакетом.

І порахувала: тридцять вісім дворів, у двадцяти трьох говорили не про газету.

* * *

А на четвертий день Аксель повів її туди, де в маршрутному листі не було нічого.

Це було в самому кінці, за селом: дорога, потім луг, потім ще метрів триста, і хата під старою шиферною покрівлею, з дровітнею й вишнями попід парканом.

Соломія дістала список. Такої адреси в списку не було.

— Аксель, — сказала вона. — Нам сюди не треба.

Пес сів біля хвіртки й не пішов.

Вона постояла хвилин п’ять, а потім усе-таки стукнула.

Відчинила жінка — років сімдесяти п’яти, у двох кофтах, одна поверх одної. Побачила сумку, побачила пса. І в неї змінилося обличчя.

— А я чула, що хтось іде, — сказала вона. — Я думала, здалося.

— Я пошту… — почала Соломія. — Я, здається, не туди.

— Та мені пошта не ходить, дитинко. Мені вже років з десять нічого не приносять. Нікого немає, хто б писав.

Вона трохи помовчала й додала:

— А Зоя Карпівна заходила. Щодня.

— З газетою?

— Без. Просто сказати добрий день. Одинадцять років, дитинко. А в п’ятницю приходила вже під кінець дня, останньою, і сиділа довше. Бо далі ж два дні, і до мене вже ніхто не йде.

* * *

Соломія просиділа в тій хаті півгодини.

Жінку звали Антоніна Юхимівна. У неї були фотографії в рамках, цукерки у вазочці на серванті й кіт на печі, якого звали просто Кіт.

Коли Соломія вже виходила, Антоніна Юхимівна спитала обережно, чи зайде вона ще, і одразу ж сама сказала, що розуміє, що молодій дівчині нема коли, і що це вона так, не подумавши.

У маршрутний лист Соломія того ж вечора дописала сорок третій пункт. Від руки, ручкою, нижче надрукованих рядків. Без номера, бо номера в тієї хати не було: просто «А. Ю. — за лугом».

У райвідділенні на це подивилися й нічого не сказали.

* * *

Зої Карпівні Соломія надіслала фотографію через тиждень — знайшла номер у старому журналі на пошті.

На фотографії ґанок, ранкове сонце з-за клубу й великий сірий пес із білими бровами, який сидить рівно й дивиться в камеру. Знято за десять дев’ята.

Відповідь прийшла за годину, у два рядки: «Він у вас на годину раніше приходить, ніж треба. Не привчайте, бо так і буде».

А під сподом було ще одне повідомлення, уже без великих літер: «Дякую, що ти до Антоніни ходиш. Я про це нікому не казала, бо то не в маршруті».

Тепер Соломія ходить селом сама — за три місяці вона вже знає всі хвіртки й усі три однакові вулиці. Але Аксель однаково щоранку сидить на ґанку о дев’ятій і проводжає її до першого двору, а тоді вертається додому до тітки Параски.

Своєї роботи він так нікому й не передав.