Килимок на панелі

— Вікторе, твоя вже сидить, — сказала жінка з першого сидіння. — Я її з-за повороту бачила.

Кішка справді сиділа на бордюрі біля зупинки за двадцять хвилин до рейсу й дивилася в той бік, звідки мав виїхати автобус.

Рейс був приміський, щоденний: шоста сорок із села, сорок хвилин дороги, автостанція в обласному місті. Назад — о пʼятій десять. Ті самі двадцять п’ять людей щодня, ті самі місця, ті самі розмови. Віктор крутив кермо тридцять другий рік і знав не тільки кожну вибоїну на тій дорозі, а й кого на якій зупинці чекати, а кого вже ні.

Кішка прибилася до кінцевої десь у вересні. Сіра, з білою грудкою й довгим хвостом, вона жила під дощаним навісом, де пасажири ховалися від дощу, і нікому не попадалася під руку. Віктор став лишати їй те, що дружина складала йому в дорогу: шматок котлети, кусень ковбаси, половину бутерброда. Ставив на бетон, відходив на три кроки й стояв, поки вона поїсть, бо з рук кішка нічого не брала й близько нікого не пускала.

Через місяць вона почала виходити назустріч автобусу.

* * *

А одного ранку, коли люди заходили й розраховувалися, кішка проскочила між чиїхось ніг у салон і зникла за водійською сумкою.

Віктор цього не бачив.

Він побачив її вже за селом, на трасі, коли вона спокійно вилізла на панель приладів і сіла прямо перед його обличчям.

Віктора врятувало тільки те, що він тридцять другий рік тримав у руках це кермо. Він охнув, вчепився в обід обома руками й повів автобус рівно, як ішов.

— Ти що робиш? — сказав Віктор, коли серце стало на місце. — Ти ж мене без роботи лишиш.

Кішка повернула голову, потерлася об його праву руку й лягла на панель, мордою до скла.

— Лежи вже, раз сіла, — сказав Віктор у дорогу. — Доїдемо — поговоримо.

Доїхали. Говорити не стали.

* * *

Так воно й пішло. Віктор на рейс — і вона тут як тут: заскакувала перша й сідала біля дверей, збоку від водійського місця, де починалася каса.

А на третій чи четвертий день сталося те, через що в тому автобусі потім смішилися роками.

Дід Іван, який їздив до онуки в місто щосереди й завжди довго шукав по кишенях посвідчення, цього разу дістав його, подивився на водія, подивився на кішку — і простягнув книжечку їй.

Кішка понюхала посвідчення, тицьнулася в нього носом, подивилася дідові в обличчя й нявкнула — коротко, діловито.

— Пропустили, — сказав дід Іван і пішов у салон.

Віктор обернувся до нього й хотів сказати, що це взагалі не так робиться, але в автобусі вже смішилися, і він передумав.

Наступного ранку те саме зробила жінка з рибного відділу. Через тиждень — усі, кому було покищо куди ту книжечку показувати. Кішка сиділа біля каси з таким виразом, ніби цю роботу їй дали за стажем.

Віктор звав її Зайдою — бо прийшла невідомо звідки й за проїзд не платила. Пасажири називали по-своєму, кожен як хотів, і вона відгукувалася на все.

* * *

А потім Віктор помітив дивну річ.

Раніше на шостій сорок завжди щось було: сварилися за місця біля вікна, за те, що хтось поставив мішок у проході, за те, що хтось ліз без черги. Люди їхали на роботу невиспані, і їм треба було на комусь це висадити.

Тепер в автобусі було тихо.

Бо Зайда спала. А коли за спиною в тебе спить кішка, голос сам якось падає.

Наталя, яка щодня їхала в місто на зміну й сідала на третьому сидінні, стала носити в сумці окремий пакетик. Жінка з рибного відділу приносила своє. Школярі скидалися й купували в кіоску на автостанції трохи корму в пакетику — так, щоб можна було просто висипати жменю в дорозі.

Половину дороги Зайда спала на панелі, а другу проходила салоном — поважно, не спішачи, по всьому проходу від початку до кінця. Її гладили, їй розповідали. Дід Іван казав їй про онуку. Жінка з рибного — про свою сестру. Наталя нічого не розповідала, тільки чесала її за вухом, і заради цього вуха Зайда сідала їй на коліна і їхала так до самого міста.

* * *

А в березні на автопідприємстві змінився директор.

Новий, Олександр, був молодий, ходив із папками й за два тижні обійшов усе, що в них було. На третій тиждень він викликав Віктора.

— Мені сказали, у вас у салоні тварина.

— Кішка, — сказав Віктор.

— У нас перевезення людей. Тварин у салоні не буде. Це все, що я хотів сказати.

Віктор сказав, що зрозумів.

Наступного ранку він узяв Зайду на руки на кінцевій, посадив під навіс, насипав повну мисочку й сказав:

— Сиди тут. Я приїду.

І поїхав.

Той рейс він запамʼятав на все життя. Автобус був повний, і автобус був тихий — але тихий не так, як при кішці, а зовсім інакше. На третій зупинці дід Іван спитав, де. На пʼятій спитала жінка з рибного. Наталя не спитала нічого, тільки сіла й усю дорогу дивилася у вікно.

А коли о пʼятій десять автобус вернувся на кінцеву, Зайда сиділа на бордюрі — рівно там, де її посадили, і дивилася в той бік, звідки виїжджає автобус.

* * *

Папір написала Наталя. Вона писала його весь вечір і переписувала двічі, бо спочатку вийшло сердито.

У папері було сказано, що пасажири щоденного рейсу просять дозволити кішці їздити й беруть на себе її годування та прибирання. Підписів вийшло сорок один — на двох аркушах, деякі олівцем. Дід Іван поклав аркуші в поліетиленовий файл і повіз у контору сам, бо, сказав він, таке не передають через людей.

Олександр прочитав і не повірив. А потім зробив розумну річ: нікому нічого не сказав, а наступного ранку приїхав на кінцеву й сів на переднє сидіння в тому автобусі.

Зайди того дня в салоні не було. Зате всю дорогу поруч із ним їхали люди, які про неї говорили. Бабуся через прохід розповіла йому, що кожен, хто заходить у цей автобус, перше питає, де кішка. Школярка показала фото в телефоні. Дід Іван, не знаючи, хто це, поділився думкою, що нове начальство, видно, нічого в житті не розуміє.

Олександр доїхав до міста, вийшов і постояв на автостанції.

А по обіді Віктор отримав дозвіл: кішка їздить, у кішки на панелі приладів лежить власний килимок, прибирає за нею водій, і щоб жодної скарги.

Скарг не було ні однієї.

Килимок Наталя принесла наступного ж ранку — вирізала зі старого коврика, обшила по краю нитками, щоб не розліталося. Зайда обнюхала його й лягла так, ніби завжди на ньому й лежала.

* * *

Віктор доїздив ще три роки й пішов на пенсію у травні.

Разом із ним на пенсію пішла й Зайда.

В останній рейс у салоні було тісно, як на свято. Наталя принесла пиріг із яблуками, школярі — пакетик корму, перев’язаний стрічкою, а дід Іван востаннє простягнув кішці посвідчення й сказав, що тепер навіть не знає, кому його показувати.

Кішку Віктор забрав додому, а з нею й килимок. Перший тиждень Зайда сиділа під дверима й проривалася надвір, а надворі виходила до воріт і дивилася на дорогу. Потім заспокоїлася: у дворі знайшлося своє — літня кухня, дрова, горобці на огорожі й лавка біля хвіртки.

Віктор живе на тій самій дорозі, якою тридцять п’ять років їздив сам. І щоранку, за кілька хвилин після шостої сорок, повз його двір проходить той самий рейс — уже з молодим водієм.

Біля хвіртки водій двічі коротко сигналить. У вікнах махають руками: Наталя з третього сидіння, жінка з рибного відділу, школярі, дід Іван.

А на лавці, на старому килимку, сидить сіра кішка з білою грудкою й дивиться автобусові вслід — так само рівно, як колись сиділа на бордюрі.

Поруч сидить Віктор. Обоє на пенсії. І обоє досі щоранку виходять до рейсу.