Тридцять запитань для майбутнього зятя

— Ось тобі, Тарасе, тридцять запитань. Відповіси правильно — дам згоду на весілля з моєю донькою. Не відповіси — будемо думати!

Валерій Петрович урочисто поклав на стіл товстий зошит у синій обкладинці й підсунув до майбутнього зятя ручку.

Тарас подивився на зошит, потім на Ілону, яка сиділа поруч із тарілкою запеченої курки.

— Валерію Петровичу, а ви точно не переплутали мене зі студентом?

— Не жартуй, хлопче. Сімейне життя — справа серйозна!

— Тату! — Ілона аж випросталася на стільці. — Ми прийшли запросити вас на весілля, а не контрольну писати!

— А я хочу знати, кому доньку довіряю! — Валерій Петрович постукав пальцем по зошиту. — Ти думаєш, одружився — і все, можна на дивані лежати? Ні, любий! Тут голова потрібна!

Ольга Степанівна, яка саме принесла з кухні тарілку з нарізаним хлібом, зупинилася біля столу.

— Валеро, а ти часом не забув, як сам до мене свататися приходив?

— Олю, не починай. У нас чоловіча розмова.

— Ага, чоловіча. Тільки курку для вашої розмови чомусь я зранку готувала.

Тарас сховав усмішку, а Ілона тихенько штовхнула його ліктем.

— Не смійся. Тато, коли щось вигадає, його вже не спиниш.

А Валерій Петрович тим часом поправив окуляри й задоволено відкинувся на спинку стільця. Нарешті настав день, до якого він готувався майже два тижні.

* * *

Усе почалося з того, що Ілона одного вечора зателефонувала батькам і повідомила: вони з Тарасом вирішили одружитися.

Ольга Степанівна зраділа. Тарас їй подобався. Чемний, уважний, не приходив у гості з порожніми руками. Якщо бачив, що треба щось допомогти перенести чи полагодити, сам пропонував.

А головне — Ілона поруч із ним була щаслива.

Валерій Петрович теж не мав нічого проти хлопця. Але просто так погодитися він не міг. Бо тоді, на його думку, виходило б, що батько в родині нічого не вирішує.

— Треба його перевірити, — заявив він дружині того ж вечора.

— На що?

— На готовність до сімейного життя.

— Ти вже перевіряв. Минулого місяця просив полицю повісити. Тарас повісив.

— То дрібниці.

— А потім просив кран подивитися.

— І що?

— І він полагодив. А ти пів року казав, що там треба спеціальна деталь, яку ніде не знайти.

Валерій Петрович кашлянув.

— Олю, справа не в крані. Чоловік повинен бути розумним, господарним, відповідальним. Треба перевірити його мислення!

— А своє ти давно перевіряв?

— От любиш ти все на жарти переводити!

Наступного ранку Валерій Петрович дістав новенький зошит, написав на першій сторінці «Перевірка майбутнього зятя» й почав складати запитання.

Перші п’ять придумав легко. Над шостим просидів майже годину. На десятому пішов пити чай. А коли Ольга Степанівна ввечері зазирнула до кімнати, чоловік сидів за столом із таким виглядом, наче готував надзвичайно важливий документ.

— Валеро, ти чим займаєшся?

— Методичний матеріал розробляю.

— Для кого?

— Для Тараса.

Ольга Степанівна подивилася на сторінку.

— «Скільки мішків картоплі можна покласти в багажник автомобіля?» Валеро, ти серйозно?

— А що? Практичне запитання!

— У тебе в багажнику вже три роки лежить складаний стілець, який ти обіцяєш занести в гараж. Почни з нього.

Але чоловік тільки відмахнувся. До неділі в зошиті було рівно тридцять запитань. Валерій Петрович навіть пронумерував сторінки й придумав систему оцінювання.

Він був собою задоволений.

* * *

І ось тепер Тарас сидів за святковим столом, а перед ним лежав той самий зошит.

— Значить, так, — почав Валерій Петрович. — За кожну правильну відповідь один бал. Набереш двадцять п’ять — вважатиму, що ти готовий до сімейного життя.

— А якщо двадцять чотири? — запитав Тарас.

— Будемо думати.

— А якщо двадцять шість?

— Не перебивай екзаменатора!

— Валеро, — озвалася Ольга Степанівна, — може, хоч поїдять спочатку? Курка ж охолоне.

— Десять хвилин потерпить.

— Це ти так думаєш, бо не ти її готував.

Ілона прикрила обличчя долонями.

— Мамо, ну скажи йому!

— Доню, я з ним тридцять два роки живу. Якщо твій батько захотів бути директором школи, простіше дати йому дошку та крейду.

Тарас узяв ручку.

— Добре, Валерію Петровичу. Почнімо.

Тесть одразу пожвавішав.

— Перше запитання. У тебе є автомобіль. Треба перевезти картоплю з дачі. Скільки мішків покладеш у багажник?

— А який автомобіль?

— Звичайний!

— А мішки які?

— Мішки як мішки!

— А картопля суха чи щойно викопана?

Валерій Петрович насупився.

— Ти мені тут не ускладнюй! Відповідай по суті!

— Так я й хочу по суті. Бо можна покласти п’ять невеликих мішків, а можна два великі. Треба знати, скільки кожен важить і яка допустима вага вантажу.

Ольга Степанівна схвально кивнула.

— Правильно каже.

— Олю, не підказуй!

— А я й не підказую. Просто згадала, як ти колись привіз із дачі три мішки картоплі й забув там наші відра.

— Було це давно!

Тарас старанно записав щось у зошиті.

— Друге запитання, — поспішив тесть. — На кухні капає кран. Твої дії?

— Спочатку з’ясую причину. Якщо зможу полагодити сам — полагоджу. Якщо ні — звернуся до майстра.

— Ага! До майстра! От тобі й господар!

— Валеро, — втрутилася дружина, — Тарас наш кран уже полагодив. А ти досі не можеш згадати, куди поклав запасні прокладки.

— Олю!

— Мовчу, мовчу.

Ілона вже відверто сміялася.

Третє запитання Валерій Петрович прочитав особливо урочисто:

— Дружина каже, що їй нічого вдягнути, хоча шафа заповнена речами. Що робитимеш?

Тарас подивився на Ілону.

— Запитаю, куди вона збирається і що саме хоче вдягнути.

— Неправильно! — радісно вигукнув тесть. — Треба пояснити, що речей у неї достатньо!

Ольга Степанівна повільно поставила на стіл чашку.

— Валеро, ти зараз справді хочеш обговорювати жіночий гардероб?

— Я теоретично!

— А я практично. Нагадаю, що в тебе в шафі сім майже однакових светрів. І ти минулого тижня купив восьмий, бо «такого кольору ще не було».

Тарас глянув на червоний светр майбутнього тестя.

— Гарний, до речі, колір.

— Дякую, — машинально відповів Валерій Петрович.

І тільки тоді зрозумів, що сам себе видав.

— Далі! Четверте запитання!

* * *

Наступні двадцять хвилин перетворилися на справжню родинну виставу. Валерій Петрович запитував, що робити, якщо до вечері несподівано прийшло шестеро гостей.

— Поставлю додаткові тарілки й подивлюся, чим можемо пригостити, — відповів Тарас.

— А якщо продуктів мало?

— Замовимо щось готове або приготуємо разом.

— А якщо магазини зачинені?

— Тоді запропоную чай і попрошу попереджати про наступний візит.

— Оце вже цікавіше, — пробурмотів тесть.

Потім було запитання про те, хто повинен мити посуд після святкового обіду.

— Той, хто сьогодні менше готував, — відповів Тарас.

Ольга Степанівна аж випросталася.

— Оце мені подобається!

— Мамо, ти бачиш? — засміялася Ілона. — Я ж казала, що Тарас нормальний!

— Бачу, доню. Уже думаю, може, нам із батьком теж такий порядок запровадити.

Валерій Петрович відчув, що розмова повертає кудись не туди.

— У нас удома своя система!

— Знаю, — кивнула Ольга Степанівна. — Ти ставиш тарілку біля мийки, а я її мию.

— Бо ти завжди кажеш, що я не так складаю посуд!

— А ти хоч раз пробував складати його так, щоб усе помістилося?

Тарас тим часом спокійно перегорнув сторінку. Серед запитань були й такі, на які він не мав готової відповіді. Наприклад, що робити, якщо родина запланувала поїздку на вихідні, а вдома раптом виникла купа невідкладних справ.

Тарас подумав і сказав:

— Подивлюся, що можна зробити заздалегідь, а що відкласти. І пораджуся з Ілоною. Ми ж обоє планували поїздку.

— Тобто сам рішення ухвалити не можеш? — примружився Валерій Петрович.

— Можу. Але навіщо мені самому вирішувати за двох, якщо нас двоє?

На якусь мить за столом запанувала тиша. Ольга Степанівна подивилася на чоловіка так, ніби дуже хотіла щось сказати, але цього разу вирішила промовчати.

А Валерій Петрович тільки пирхнув:

— Подивимося, як ти заспіваєш через десять років!

— Сподіваюся, краще, ніж зараз, — відповів Тарас. — Ілона каже, що я поки не дуже влучаю в ноти.

Навіть тесть не втримався від короткого сміху. Та вже за хвилину знову зробив серйозне обличчя.

— Не відволікайся. У нас ще сім запитань.

* * *

Коли Тарас дійшов до тридцятого запитання, Ольга Степанівна вже вдруге підігріла картоплю, а Ілона встигла з’їсти два шматочки хліба, бо чекати на батькове завершення було несила.

Останнє запитання звучало так: «Що повинен зробити чоловік, якщо дружина впевнена, що вона має рацію, а він думає інакше?»

Тарас прочитав його двічі.

— Валерію Петровичу, а тут треба коротко відповідати чи можна пояснити?

— Як хочеш. Але думай добре. Це найважливіше запитання.

Тарас поклав ручку на стіл.

— Знаєте, я, здається, зрозумів, що ви хочете перевірити.

— І що ж?

— Чи зможу я бути добрим чоловіком для Ілони.

— Правильно!

— Тоді дозвольте відповісти не лише на останнє запитання, а відразу на всі тридцять.

Валерій Петрович насторожився.

— Це як?

Тарас узяв чистий аркуш і великими літерами написав одне речення: «Спочатку вислухаю Ілону, потім скажу, що думаю сам, і разом знайдемо рішення».

Він повернув аркуш до тестя.

— Ось моя відповідь.

Валерій Петрович зняв окуляри.

— Ти мені тут тридцять запитань одним реченням закрити хочеш?

— Не зовсім. Я можу розповісти, як лагодити кран, перевозити картоплю або планувати покупки. Але ж ми з Ілоною не завжди будемо знати все наперед. І не завжди погоджуватимемося одне з одним. Тому мені важливо навчитися домовлятися з нею.

Ілона взяла його за руку під столом.

— Тарасе, ти зараз так гарно сказав…

— А я ще не закінчив, — усміхнувся він. — Якщо вона матиме рацію, я це визнаю. Якщо я буду впевнений у своєму, спробую пояснити. А якщо ніхто з нас не знає, як правильно, то будемо розбиратися разом.

Ольга Степанівна повільно зааплодувала.

— От тепер я точно знаю, що в моєї доньки буде хороший чоловік!

— Олю, припини! — обурився Валерій Петрович. — Я ще оцінку не виставив!

— А я вже виставила. Тридцять із тридцяти.

— Так не можна! У нас є система!

— Валеро, у вас із Тарасом є система. А в мене є тридцять два роки досвіду.

Ілона засміялася так голосно, що Тарас теж не втримався. Але Валерій Петрович здаватися не збирався.

— Добре! Якщо всі такі розумні, то я теж скажу. Тарасе, відповідь непогана. Але я б хотів побачити, як ти це робитимеш на практиці.

— Побачите, — спокійно відповів Тарас. — А можна я вам одне запитання поставлю?

— Мені?

— Так. Ви ж досвідчений сім’янин. Мені цікава ваша думка.

Валерій Петрович одразу випростався.

— Ну, запитуй.

— Якщо Ольга Степанівна каже, що треба купити новий чайник, а ви вважаєте, що старий ще добре працює, хто ухвалює остаточне рішення?

Тесть усміхнувся.

— Та це просто! Звичайно, я!

Ольга Степанівна повільно повернулася до чоловіка.

— Валеро, а хто вчора купив новий чайник?

— Ну… ти.

— А хто сьогодні зранку першим ним користувався?

— Я. Але це зовсім інше!

— А хто вчора сказав, що я правильно зробила, бо новий чайник зручніший?

Валерій Петрович замовк. Ілона нахилилася до Тараса й прошепотіла:

— Здається, ти щойно відкрив другий тур іспиту.

* * *

— Раз уже ми сьогодні всі такі освічені, — сказала Ольга Степанівна, сідаючи навпроти чоловіка, — пропоную й Валерію Петровичу невеличку перевірку.

— Мені навіщо? — здивувався той.

— А щоб молоді побачили, як правильно вести сімейне господарство.

Тарас чемно підсунув тестеві ручку.

— Я готовий записувати ваші відповіді.

— Ну добре, — погодився Валерій Петрович. — Що там у тебе?

Ольга Степанівна склала руки на столі.

— Перше запитання. Де в нас удома лежать запасні рушники для гостей?

— У шафі.

— У якій?

— Ну… у великій.

— У нас три великі шафи.

— Олю, хіба це принципово?

— Дуже. Бо гості можуть приїхати, коли мене немає вдома.

Тарас старанно записав: «Перше запитання — потребує уточнення». Ілона вже сміялася, поклавши голову матері на плече.

— Друге запитання, — продовжила Ольга Степанівна. — На якій полиці в холодильнику стоїть сметана?

— На верхній!

— Ні, на середній.

— Учора була на верхній!

— Учора там стояв йогурт.

— Ну, схожі ж баночки!

Тарас записав: «Друге запитання — відповідь неточна».

— Третє, — незворушно сказала Ольга Степанівна. — Коли востаннє ти сам міняв постільну білизну?

Валерій Петрович подивився на дружину. Потім на доньку. Потім на Тараса, який сидів із ручкою напоготові.

— А це вже запитання з підступом!

— Чому?

— Бо я ж допомагаю!

— Як саме?

— Подушки з ліжка забираю!

Ольга Степанівна кивнула.

— Справді. А потім питаєш, коли можна їх назад покласти.

Тарас закрив зошит, бо писати вже не міг від сміху.

— Валерію Петровичу, — звернувся він до тестя, — може, домовимося, що сьогодні обидва пройшли іспит?

— Ні, хлопче. Я так просто не здаюся!

— Тоді четверте запитання, — сказала дружина. — Як увімкнути нашу пральну машину?

— Олю! Та я ж знаю!

— Чудово. Розкажи.

Валерій Петрович помовчав.

— Спочатку натиснути кнопку.

— Яку?

— Велику!

— А програму яку вибрати?

— Олю, ну ти ж розумієш, що я зараз не біля машини!

— Добре, підемо покажеш.

— Не треба! — швидко відповів він. — Давайте вже вечеряти!

Ілона витерла сльози від сміху.

— Мамо, а скільки в тебе запитань?

— Поки що чотири. Але можу придумати ще двадцять шість.

— Ні! — одночасно вигукнули Валерій Петрович і Тарас.

Усі знову розсміялися.

* * *

Коли нарешті взялися до вечері, Валерій Петрович помітно подобрішав. Він поклав Тарасові найбільший шматок курки, налив узвару й навіть сам запропонував додати картоплі.

— Слухай, хлопче, — почав він після невеликої паузи. — А ти справді вважаєш, що з дружиною завжди треба радитися?

— Не обов’язково щодо кожної дрібниці. Але якщо рішення стосується нас обох, то так.

— І не боїшся, що вона тобою командуватиме?

Ілона підняла брови.

— Тату, я взагалі-то тут сиджу!

— Та я ж не про тебе конкретно!

Тарас усміхнувся.

— Валерію Петровичу, а ви вважаєте, що Ольга Степанівна вами командує?

Тесть глянув на дружину.

— Ні, звичайно.

— А чому тоді ви дослухаєтеся до її порад?

Валерій Петрович замислився.

— Бо вона часто має рацію, — нарешті визнав він.

— От і я хочу дослухатися до Ілони. Вона розумна. Інакше я б не хотів із нею одружитися.

Ольга Степанівна усміхнулася.

— Чуєш, Валеро? Гарно хлопець сказав.

— Чую, чую.

Тесть кілька хвилин мовчки їв картоплю, а потім відклав виделку.

— Знаєш, Тарасе, коли ми з Олею одружувалися, я теж думав, що все вмію. І полицю повісити, і господарство вести, і будь-яку справу вирішити.

— А потім? — запитала Ілона.

— А потім виявилося, що в нас дві голови. І моя не завжди найрозумніша.

Ольга Степанівна здивовано подивилася на чоловіка.

— Валеро, ти це зараз сам сказав?

— Сам. І не треба записувати.

— Шкода, — зітхнула вона. — Я б навіть на холодильник повісила.

Валерій Петрович засміявся й підсунув зошит до Тараса.

— Гаразд. Вважай, що іспит склав.

— А скільки балів? — поцікавився Тарас.

— Тридцять.

— Із тридцяти?

— Із тридцяти. Хоча одне запитання я б тобі ще додав.

— Яке?

— Чи готовий ти все життя терпіти мої перевірки?

Тарас серйозно подумав.

— Готовий. Але за однієї умови.

— Якої?

— Щоб після кожної перевірки Ольга Степанівна готувала таку курку.

— Оце вже розумний підхід! — задоволено вигукнув тесть.

— Ні, чоловіки, — похитала головою господиня. — Наступної неділі курку готуватимете ви вдвох.

Валерій Петрович завмер із виделкою в руці.

— Олю, а чому це ми?

— Бо Тарас у нас іспит склав, а ти ще маєш підтягнути практичні навички.

Ілона радісно плеснула в долоні.

— Домовилися! А ми з мамою будемо оцінювати!

Тарас простягнув тестеві руку.

— Ну що, Валерію Петровичу, попрацюємо в команді?

Той подивився на руку, потім на дружину й нарешті засміявся.

— Попрацюємо. Тільки ти вже сам картоплю чиститимеш.

— Домовилися. А ви керуватимете?

— Ні, хлопче. Я відповідатиму за головне.

— За що саме?

— За те, щоб Ольга Степанівна була задоволена!

* * *

Наступної неділі Тарас прийшов рівно об одинадцятій. Приніс продукти й новий кухонний фартух для тестя з написом «Головний кухар».

Валерій Петрович приміряв його перед дзеркалом, задоволено покрутився й заявив:

— Оце інша справа! Нарешті бачать, хто в домі головний!

Ольга Степанівна визирнула з кімнати.

— Валеро, починай із цибулі. Її треба почистити й дрібно нарізати.

— Зараз, Олю!

Ілона нахилилася до Тараса:

— Бачиш? А ти хвилювався, що тато тебе не прийме.

— Та я вже зрозумів, як із ним домовлятися.

— І як?

— Треба дати йому відчути, що він головний. А потім уважно послухати твою маму.

Ілона розсміялася й поцілувала нареченого в щоку.

А з кухні вже долинав голос Валерія Петровича:

— Тарасе! Іди сюди! У мене важливе запитання!

— Яке, Валерію Петровичу?

— А цибулю треба різати кубиками чи півкільцями?

Тарас усміхнувся.

— А ви в Ольги Степанівни запитайте.

— Уже запитав! Вона сказала, що мені самому треба навчитися вирішувати!

І тут із кімнати долинув веселий голос господині:

— Валеро, не забудь: за правильну відповідь один бал!

Того дня обід готували довше, ніж зазвичай. Валерій Петрович тричі перепитував рецепт, двічі шукав потрібну кришку й разів десять кликав дружину порадитися. Зате коли всі сіли за стіл, він із гордістю поставив перед родиною велику тарілку рум’яної картоплі з куркою.

— Ну що, Олю, скільки балів?

Ольга Степанівна скуштувала шматочок, усміхнулася й відповіла:

— Тридцять із тридцяти. Але наступної неділі буде повторна перевірка.

— Знову?!

— Звичайно. Ти ж сам казав, що сімейне життя — справа серйозна.

І вперше за багато років Валерій Петрович не знайшов, що відповісти дружині. Лише засміявся, підсунув їй тарілку й запитав, чи покласти ще картоплі.

А зошит із тридцятьма запитаннями так і залишився лежати на полиці. Ілона згодом забрала його собі на згадку. На останній сторінці вона дописала:

«Іспит на сімейне життя складають не один раз перед весіллям, а потроху щодня. І найкраще — удвох».

Коли Валерій Петрович побачив цей напис, довго його розглядав, а тоді попросив дружину дати йому ручку.

Нижче він додав:

«Зауваження екзаменатора: іноді до складання іспиту варто залучати тещу. Вона відповіді знає краще за всіх».

Ольга Степанівна прочитала, усміхнулася й обійняла чоловіка.

— От тепер, Валеро, ти точно склав.