Інше прізвище

Остап Реленко мав звичку, про яку в родині знали всі. Знайомлячись із кимось, він спершу називав прізвище, а вже потім ім’я: «Реленко. Остап Григорович». Наголос завжди падав на перше слово, ніби саме воно і було в людині головним.

У серванті, між кришталевими вазочками, стояла рамка з родоводом, який він накреслив власноруч. Дев’ять поколінь Реленків: акуратні кружечки й лінії, виведені синьою кульковою ручкою. Біля кожного чоловіка стояв рік народження. Біля жінок було тільки ім’я і коротка стрілочка вбік, до самого краю аркуша.

Валерія вперше розгледіла цю стрілочку років у десять. Під Миколиним іменем батько вже тоді домалював порожній кружечок для майбутнього онука. Від її імені стрілка вела в нікуди.

Тоді вона не надала цьому значення. Згадала через двадцять вісім років, у день, коли батьки святкували сорок п’яту річницю весілля.

Суботи, які належали не їй

Останні вісім років у Валерії не було вільних субот. О дев’ятій ранку вона вже стояла біля супермаркету зі списком, який мати диктувала по телефону ще з п’ятничного вечора: гречка, кефір, яйця з фермерського прилавка, а батькові тільки той сир, що в синій упаковці, бо інший він не їсть. Потім сорок хвилин маршруткою, дві важкі торби й третій поверх без ліфта.

Батьківську квартиру вона знала до останньої мостини. Знала, що в коридорі під тумбою для взуття завжди назбирується пісок, що біля плити треба пройтися ганчіркою двічі, а килим у залі краще не зсувати, бо батько одразу помітить, що він лежить «не так». Підлогу Валерія мила щосуботи. Мати тим часом сиділа на кухні й переказувала новини про сусідів.

Комуналку вона сплачувала вже третій рік. Розмови про це ніколи не було. Батько якось просто віддав їй стос квитанцій і сказав: «Ти ж у телефоні вмієш, розберися». Відтоді квитанції щомісяця чекали на неї на холодильнику. Грoші назад Валерія не просила. Їй таке навіть на думку не спадало.

Молодший брат Микола жив у тому самому місті, за п’ятнадцять хвилин їзди. До батьків він заїжджав на Новий рік і на батьків день народження, щоразу з тортом і щоразу на годинку. Після кожного такого візиту батько ще два тижні згадував: «Миколка приїжджав».

Валерію він так не згадував ніколи. Вона ж не «приїжджала». Вона просто завжди була поруч.

* * *

Тост, якого ніхто не чекав

До річниці Валерія готувалася місяць. Замовила торт із цифрами «45» з білого шоколаду, купила кульки, золоті й рожеві, бо мати колись обмовилася, що любить саме такі. Напередодні приїхала ще звечора і до півночі різала салати. Чоловік Денис саме мав нічну зміну, а десятирічного Матвія вона залишила зі свекрухою.

Микола прийшов о шостій, сам. Христина з доньками, Софійкою та Лізою, залишилася вдома. Букет він купив, судячи з усього, у кіоску біля під’їзду: з целофану ще стирчав жовтий цінник. Маргарита все одно розцвіла, поставила квіти у вазу на край столу й весь вечір поправляла скатертину, повторюючи: «Та чого ж ви нічого не їсте».

Коли Валерія понесла з кухні торт, батько постукав виделкою по келиху.

— Сорок п’ять років, — почав він, і голос у нього був урочистий, як на зборах. — Сорок п’ять років ми з Маргаритою разом. Звели дітей, виховали. Реленки — рід міцний, мій дід це казав, і його батько казав. І от я довго думав і вирішив. Квартиру ми з матір’ю оформлюємо на Миколу.

Він усміхнувся, ніби вручав подарунок.

— Микола — носій прізвища. Його діти будуть Реленки, онуки будуть Реленки. А Валерія в нас тепер Ткачук. Пішла в іншу родину, там у неї все своє. Отак має бути, і так буде правильно.

Мати кивнула. Валерія зрозуміла: для неї це не новина. Микола дивився у свою тарілку.

Валерія поставила торт на стіл. У руці в неї ще був ніж, і вона дуже обережно, наче він міг розбитися, поклала його поруч.

— Тату, — сказала вона тихо. — А чому зі мною ніхто не порадився?

— А про що тут радитися? Так заведено.

— Заведено… — вона подивилася на кухонні двері, за якими стояв холодильник із квитанціями. — Вісім років я щосуботи мию тут підлогу. Три роки сплачую вашу комуналку. Микола за цей час був тут, може, разів десять.

— Валю, не на святі, — швидко сказала мати.

Батько почервонів.

— То ти, виходить, рахувала? Батькам рахунок виставляєш?

— Я не рахувала, тату. Квитанції просто щомісяця лежать на холодильнику.

— Прізвище, Валеріє! — він ударив долонею по столу, і в келихах дзенькнуло. — Прізвище має залишитися! Ти цього не розумієш. Я свого діда пам’ятаю, він свого пам’ятав. Хтось має це нести далі.

— У Миколи дві доньки, тату, — так само тихо відповіла Валерія. — Вони теж колись вийдуть заміж.

Стало дуже тихо. Чути було, як у під’їзді хтось спускається сходами. Остап Григорович повільно підвівся, обійшов стіл і витягнув руку в бік передпокою.

— Не подобається, двері там. І не псуй матері свято.

Маргарита підняла долоню, ніби хотіла його зупинити, але сказала зовсім інше:

— Іди, Валю. Не доводь батька.

Валерія взяла сумку. На порозі вона обернулася до брата. Микола стояв біля вікна, засунувши руки в кишені, й дивився в підлогу. Ту саму підлогу, яку вона мила щосуботи. Валерія почекала кілька секунд. Він так нічого й не сказав.

* * *

Перша вільна субота

Наступної суботи Валерія прокинулася о сьомій, за звичкою. Пішла на кухню, взяла телефон і машинально відкрила нотатки, щоб записати список. Написала «гречка» і зупинилася.

Мати того вечора не подзвонила. Телефон мовчав увесь тиждень.

Денис приніс їй каву й сів навпроти.

— Не їдеш?

— Не їду.

Вона вперше за вісім років пішла з Матвієм у парк. Сиділа на лавці, дивилася, як він ганяє голубів, і не могла зрозуміти, що з собою робити. Тиша чомусь здавалася не відпочинком, а покаранням.

* * *

Брат, який мовчав

У середу ввечері в двері подзвонили. На порозі стояв Микола з пакетом рогаликів із пекарні біля зупинки, тих самих, з вишнями, які Валерія любила ще зі школи.

— Можна?

Вони сіли на кухні. Микола довго крутив у руках горнятко, а потім заговорив, не підводячи очей:

— Я не візьму ту квартиру. Учора був у батька й так йому і сказав. Він дві години мовчав, а потім пішов на балкон.

— Чому ж ти тоді нічого не сказав на святі?

— Злякався. — Микола гірко всміхнувся. — Мені тридцять п’ять років, а я злякався, як у десять. Ти знаєш, чому я туди майже не їжджу? Бо там я не син, я носій прізвища. З дитинства. А коли народилася Софійка, батько при всіх сказав: «Нічого, наступний буде хлопчик». Коли народилася Ліза, він навіть з нами за стіл не сів. Христина після кожної неділі в них плакала в машині. Я й перестав їздити, щоб її туди не возити.

Він нарешті подивився на сестру.

— А ти їздила. І я знав, що ти їздиш. І мені було зручно. Ось за це мені найбільше соромно, сестричко.

Перед тим як піти, він дістав із кишені складені квитанції з того самого холодильника.

— Комуналку відтепер плачу я. Це навіть не обговорюється.

* * *

Новий аркуш

У суботу о дев’ятій ранку задзвонив телефон. На екрані висвітилося «Тато». За тридцять вісім років він сам дзвонив їй хіба кілька разів.

— Валеріє, — сказав він і замовк. Вона чула, як він важко дихає в слухавку. — Мати пиріжків напекла. Такі, як ти любиш.

Знову пауза.

— І підлогу я сам помив. Мабуть, погано. Приїдь, подивися.

Валерія мовчала.

У батьківській квартирі пахло тістом і засобом для миття підлоги, якого батько явно не пошкодував. У коридорі під тумбою для взуття все одно лежав пісок. Валерія промовчала.

Рамка з родоводом лежала на столі в залі, а поруч стояв новий аркуш, удвічі більший. Батько ще не закінчив його переносити, але одне Валерія помітила одразу: стрілочка від її імені більше не вела за край. Вона закінчувалася акуратним кружечком, а в кружечку дрібними літерами було написано: «Матвій». Під Миколиним іменем стояли ще два: «Софія» та «Ліза».

— Старий аркуш замалий був, — буркнув Остап Григорович, не дивлячись на доньку. — Не влазило все.

Він помовчав, потім відсунув для неї стілець.

— Сідай. Про квартиру поговоримо втрьох, коли Микола приїде. По-людськи.