Три ранки поспіль ворона билася в скло автобуса

Степан Ількович тримав долоню на важелі дверей і чомусь рахував до трьох.

Автобус стояв на мокрому узбіччі. Двірники розмазували по склу дощ. Метрів за десять попереду, на кривому бетонному стовпі, сиділа сіра ворона — наїжачена, змокла до пір’їнки — і дивилася просто йому в обличчя.

За спиною гуділо.

— Чоловіче, мені на восьму до поліклініки! — гукнула жінка з третього ряду. — Ви там що, гриби видивляєтеся?

— Та вони з тою птицею третій день дорогу не поділять, — реготнув хтось біля дверей. — Юлько, знімай, знімай!

У кишені лежав телефон із двома пропущеними від диспетчера. У голові крутилося вчорашнє: «Ще одна зупинка через ворону — і пиши заяву». Двадцять два роки за кермом. Боргu за нову покрівлю, який виплачувати ще півтора року. Донька-третьокурсниця в Полтаві, якій щомісяця треба переказувати на гуртожиток.

Степан Ількович смикнув важіль і ступив у мокру траву.

* * *

А почалося все в понеділок.

Він виїжджав із міста о 5:40, як і всі ці роки. Дощ ішов з неділі — після грози, яка серед ночі перекинула в дворі бочку й обірвала на вулиці півдесятка гілок. Рейс був звичайний: три десятки заспаних людей, запах мокрих курток, чиясь торба з кабачками в проході.

На повороті біля лісосмуги в лобове скло вдарила темна грудка.

Удар був такий, що він мимоволі притиснув гальмо. Автобус хитнуло, хтось скрикнув, торба з кабачками поїхала проходом. А біля двірника билася ворона — молода, з обкусаним, ніби обстриженим хвостом.

Вона не намагалася полетіти. Гатила крилами по склу й дивилася круглим чорним оком просто на водія. Не злякано. Вимогливо.

Степан Ількович обережно рушив. Птах злетів, покружляв над узбіччям і зник за мокрою лісосмугою.

— Це вона вас за фари прийняла, — авторитетно пояснила жінка з кабачками. — Птиця дурна, у скло як у небо летить.

Увечері він розповів про це Галині, дружині, поки та мила посуд.

— Гніздо там, певно, — сказала вона. — Розорив хтось, вона й кидається.

— У вересні гніздо?

Галина знизала плечима й поставила чашку сушитися.

* * *

У вівторок ворона вже чекала.

Вона вилетіла з мокрих кущів за метрів двадцять до повороту, зависла перед автобусом, потім різко впала вниз — до вузької стежки, що збігала з узбіччя в бур’яни, — і знову піднялася до скла. І так двічі. Ніби показувала.

Пасажири вже сміялися відкрито. Юля з дев’ятого класу знімала все на телефон, тримаючи його над спинкою сидіння.

— Ільковичу, ви їй хоч зерна сипніть, — порадив дядько в кепці. — Бо вона вам скло виб’є, а потім ходіть по страховій із тою вороною розбирайтеся.

До вечора відео обійшло все селище. В автопарку з нього кепкували вже всі, від слюсарів до касирки. А ввечері до кабінету його покликав диспетчер, Руслан Гнатович.

Він довго мовчав, крутячи в пальцях ручку.

— Степане, тобі скільки?

— П’ятдесят чотири.

— От і я про те. Люди на роботу спізнюються, а ти рейс через птицю зупиняєш. Мені що, доповідну писати? Комісію тобі виписувати?

— Руслане Гнатовичу, вона в скло б’ється. Я що, маю по ній їхати?

— Ти маєш графік тримати. — Диспетчер поклав ручку. — Ще раз станеш через ту ворону — і за кермо більше не сядеш. Це не погроза, це я тобі як людина кажу.

Уночі Степан Ількович довго не міг заснути.

— Ти вже годину крутишся, — сказала в темряві Галина.

— Та птиця та з голови не йде. Дурна вона.

— Дурна птиця в скло три дні поспіль не б’ється, — відповіла дружина й повернулася до стіни.

* * *

У середу вона чекала на стовпі.

Побачивши автобус, ворона кинулася назустріч, ударилася об скло — уже зовсім слабко, без сили — і впала вниз, до стежки. Піднялася важко, одне крило рухалося нерівно. Сіла в мокру траву й повела дзьобом убік кущів.

Отоді він і зупинився.

Трава була по коліно й холодна, як вода. Кросівки промокли за три кроки. Ворона стрибала попереду, весь час озираючись, ніби перевіряла, чи він іде.

За кущами земля обривалася вниз, у байрак. Степан Ількович розсунув важкі мокрі гілки, ступив ще раз — і завмер.

Унизу, майже повністю схований високою травою, лежав хлопчик.

Років шести. У синьому дощовику, який задерся на спину. Обличчя біле, губи темні від холоду, одна нога неприродно вивернута між корінням. Поруч валявся маленький рюкзак із ведмедиком.

Дитина не рухалася.

— Хлопчику… — Степан Ількович з’їхав униз по глині, боячись торкнутися. — Хлопчику, ти чуєш?

Він приклав долоню під ніс. Дихання було слабке, але рівне.

Далі він не пам’ятає до пуття. Пам’ятає, що біг угору по слизькому схилу й кричав щось у бік автобуса, і що телефон випав із рук, і що номер швидкої він набрав чи не з четвертої спроби.

* * *

У салоні стало тихо.

Люди, які п’ять хвилин тому бурчали через затримку, один за одним виходили на узбіччя. Першою збігла вниз Ніна Василівна, медсестра з районної лікарні, — вона їхала на ранкову зміну.

— Не рухайте його! — крикнула вона ще на схилі. — Куртку давайте. І плед, у кого є плед!

Марія Панасівна, та сама, з кабачками, притягла з автобуса картатий плед, у якому взимку вкривала ноги. Хтось подав термос. Юля стояла з телефоном, але вже не знімала — просто тримала його в опущеній руці й дивилася вниз.

Ворона сиділа на пеньку за три кроки. Не відлітала.

Швидка приїхала за двадцять дві хвилини — Степан Ількович знає точно, бо дивився на годинник над лобовим склом і рахував.

— Вчасно, — коротко сказав фельдшер, коли хлопчика вже переклали на ноші. — Ще пів дня під таким дощем — і розмова була б інша.

* * *

Особу встановили швидко.

Тимко, шість років, із сусіднього села. Його шукали з неділі.

У неділю надвечір він пішов із дідом Опанасом по маслюки. Гриби після дощів пішли стіною, дід захопився й забрів далі, ніж збирався. А потім насунула гроза.

Дід послизнувся на глині, підвернув ногу так, що встати вже не зміг. Сказав онукові: «Біжи до траси, там люди, там машини». Тимко побіг. Було темно, било по обличчю дощем, і замість траси він вибіг у байрак. Посковзнувся на схилі. Далі не встав.

Діда знайшли тієї ж ночі — він доповз до просіки. Хлопчика шукали дві доби. Пошукові групи проходили за півсотні метрів, кричали його ім’я. Але густі зарості над байраком закривають людину повністю: сам стояв там, каже Степан Ількович, і не бачив нічого, доки не розсунув гілки руками.

* * *

Через тиждень Тимка виписали.

Нога в гіпсі, сильне переохолодження, виснаження — але лікарі сказали, що обійшлося: врятував дощовик і те, що ночі того тижня стояли теплі.

До автопарку приїхали з району журналісти. Те саме відео, з якого в понеділок сміялися всі, тепер показували вже з іншими підписами.

Руслан Гнатович вийшов до Степана Ільковича в коридор і незграбно потиснув йому руку.

— Ну ти й упертий, Ільковичу.

— Це не я впертий, — сказав водій.

* * *

Тимка привезли до автопарку вже в жовтні, на милицях.

Він обійняв Степана Ільковича десь на рівні пояса й сказав у куртку:

— Дякую, дядьку.

— Та не мені дякуй.

— А кому?

— Одній дуже впертій вороні.

Хлопчик подумав.

— Я їй печиво віддав, — сказав він. — Ціле. У мене в рюкзаку два було, я одне з’їв, а друге їй покришив. Вона в неділю ще прилетіла, коли я впав.

Дорослі перезирнулися.

— А потім вона сиділа на гілці й кричала, — вів далі Тимко. — Всю ніч. Я думав, вона мене лякає. А вона, мабуть, кликала.

Ніхто нічого не відповів.

* * *

Тієї ж осені Степан Ількович прибив під кривою березою біля стежки дерев’яну годівничку. Просту, з дощок, які лишилися від покрівлі.

Тепер щоранку, під’їжджаючи до того повороту, він скидає швидкість. Іноді виходить на хвилину — насипати зерна, покласти горіхів чи шматочок несолоного сала. Ніхто в салоні через це не бурчить. Марія Панасівна раз на тиждень сама передає йому банку з насінням.

Ворони не було довго.

Вона з’явилася вже навесні, коли зацвіла акація і в салоні вранці стояв той важкий солодкий дух. Степан Ількович почув знайоме «кар-р», підняв голову — і побачив на тому самому кривому стовпі сіру ворону. Хвіст у неї відріс.

Птах нахилив голову набік і подивився на нього.

— Ну здорова була, — сказав водій.

Ворона каркнула один раз, розправила крила й полетіла над лісосмугою.

* * *

Степан Ількович не любить, коли цю історію переказують по-геройському. Каже, що ніякий він не герой: він просто нарешті зупинився.

А ворону, каже, три дні ніхто не слухав. Ото найгірше в усій цій історії.