Він не повторював слова. Він ними користувався

У лабораторії тривало звичайне заняття. Папуга вкотре попросив горіх, дослідниця вкотре відмовила: спершу робота, потім частування. Він замовк. А тоді повернув голову й вимовив повільно, майже по складах: «Хочу горіх. Н-н-н… а… т».

Ірен Пепперберг застигла з предметами в руках. Птах не просто повторив вивчену фразу. Він розклав слово на звуки — так, ніби пояснював незрозумілій людині, чого від неї хочуть.

Його звали Алекс. І тридцять років він методично руйнував усе, що наука вважала про пташиний розум.

Мозок завбільшки з горіх

Щоб зрозуміти, чому історія Алекса стала переворотом, треба згадати, у що вірили до нього. У 1970-х вважалося: для складного мислення потрібен великий мозок примата. Птахи в цю схему не вписувалися взагалі. Вислів «пташиний розум» був образою, а не характеристикою.

Алекс був африканським сірим папугою — жако. Його мозок за розміром приблизно як очищений волоський горіх. Від людини цей вид відділяють понад 300 мільйонів років окремої еволюції. І саме він робив завдання, які до того давалися хіба шимпанзе.

Ім’я, до речі, не випадкове. ALEX — це скорочення від Avian Learning Experiment, «експеримент із навчання птаха». Дослідниця свідомо не хотіла, щоб він звучав як кличка домашнього улюбленця.

Хімік, яка пішла з хімії

Ірен Пепперберг захистила дисертацію з теоретичної хімії в Гарварді. Кар’єра була розписана наперед — і вона з неї зійшла. Її зацікавило зовсім інше запитання: що насправді відбувається в голові птаха, коли той вимовляє людські слова.

У 1977 році вона прийшла до зоомагазину — і навмисно не обирала птаха сама. Попросила зробити це продавця, навмання. Логіка проста: якщо експеримент вдасться, ніхто не зможе сказати, що вона роками полювала на «геніального» папугу. Алексові тоді був приблизно рік. Звичайнісінький жако, яких у клітках стояло ще з десяток.

Колеги зустріли ідею глузуванням. Перша заявка на грант повернулася з рецензією, у якій прямим текстом питали, що саме дослідниця вживала, коли це писала. Фінансування не було. Лабораторія переїжджала з університету в університет. Проєкт роками тримався на впертості однієї людини й невеликих приватних пожертвах.

Метод, у якому папуга був глядачем

Навчити птаха говорити просто. Навчити його розуміти, що він говорить, — зовсім інша задача. Пепперберг вигадала для цього незвичний прийом.

Двоє людей вели діалог перед кліткою, наче Алекса поруч не було. Один тримав предмет і питав: «Який колір?» Другий відповідав. Якщо відповідь була правильна — отримував предмет собі. Якщо помилявся — людину демонстративно лаяли, а річ забирали. Потім вони мінялися ролями.

Папуга спостерігав. І поступово доходив висновку, до якого його ніхто прямо не підводив: слова — це інструмент. Ними можна щось отримати. Ними можна щось назвати. Ними можна повідомити те, чого співрозмовник не знає.

Далі Алекс уже сам вимагав своє. «Хочу горіх». «Хочу кукурудзу». «Хочу на майданчик» — це означало, що йому набридло сидіти й час політати лабораторією.

Що він умів

За роки роботи Алекс освоїв близько ста п’ятдесяти слів. Але справа не в кількості, а в тому, як він ними користувався:

• упізнавав і називав близько 50 різних предметів;
• розрізняв сім кольорів і п’ять форм;
• визначав матеріал — дерево, папір, вовна, метал;
• відповідав на запитання «що однакове?» і «що різне?», порівнюючи два предмети одразу за трьома ознаками;
• розумів «більший» і «менший»;
• рахував до шести й співвідносив число з кількістю предметів.

Останній пункт особливо дратував скептиків. Тому досліди ускладнювали до межі: змінювали предмети, змінювали людей, які ставили запитання, а часом і сам експериментатор не знав правильної відповіді — щоб випадково не підказати поглядом. Алекс усе одно відповідав правильно приблизно у дев’яти випадках із десяти.

Були й попередні спроби піти далі. Схоже, він міг перенести уявлення про «чотири» з чотирьох синіх клубків на столі — на чотири ноти, зіграні на піаніно. Кількість без предметів. Просто кількість.

Нуль, якого не мало бути

А тепер — той самий випадок, після якого про Алекса заговорили всерйоз.

На підносі перед ним лежали групи предметів різних кольорів. Запитання було рутинне, він чув його вже безліч разів: «Якого кольору тут три предмети?»

Алекс відповів: «П’ять».

Неправильно. Запитали ще раз. «П’ять». Ще раз — і знову «п’ять». Пепперберг зрозуміла, що птах просто знудився й веде свою гру. І тоді, радше з роздратування, вона поставила запитання так, як він явно хотів: «Гаразд. Якого кольору тут п’ять?»

«Жодного», — відповів Алекс.

І це була абсолютно точна відповідь. Групи з п’яти предметів на підносі не існувало.

Тут важливі дві речі одразу. По-перше, папуга самостійно переніс слово «жодного», якого його вчили для випадків «немає нічого спільного», на зовсім іншу ситуацію — відсутність кількості. Це впритул підходить до поняття нуля, яке в дітей формується десь років у чотири. По-друге — і це дивує не менше — він фактично змусив дослідницю поставити те запитання, на яке хотів відповісти.

Він умів шкодити навмисне

Пепперберг казала, що емоційно Алекс був приблизно як дворічна дитина. І поводився відповідно.

Коли одне й те саме завдання повторювали вдесяте, він скидав предмети з підноса дзьобом. Коли йому набридало — починав давати неправильні відповіді. Причому не абиякі: він перебирав усі хибні варіанти поспіль, старанно оминаючи єдиний правильний. Випадково так не виходить — статистика це показує однозначно.

Одного разу він сидів поруч із помічницею й по черзі питав, чи не хоче вона горіх, чи не хоче кукурудзу, чи не хоче води. На все чув «ні». Тоді папуга не витримав: «Ну то чого ти хочеш?»

Він казав «я тебе люблю». Казав «вибач». Коли Пепперберг підвищувала голос, міг кинути їй: «Заспокойся». А коли втомлювався від людей — просив повернути його до клітки.

Найважче було в той раз, коли Алекса вперше залишили на ніч поза лабораторією, самого, без неї. Ірен уже виходила, коли почула позаду: «Вибач. Іди сюди. Хочу назад».

Слово, якого не існувало

Одного дня йому вперше показали яблуко. Назви він не знав, підказки не отримав — і вигадав власне слово: banerry. Склеїв англійські banana і cherry. Світла м’якоть — як у банана, червона шкірка — як у вишні. Птах не просто назвав новий предмет. Він описав його через те, що вже знав.

Є ще одна історія, яку дуже люблять переказувати: нібито Алекс подивився у дзеркало й запитав, якого він кольору. Звучить чудово, але цей епізод не має такого ж наукового підтвердження, як решта результатів. Самі дослідники радять ставитися до нього обережно — і ми теж радимо.

Учитель мимоволі

Пізніше в лабораторії з’явилися молодші папуги — Ґріффін і Варт. Алекс сприйняв це без захвату, але швидко знайшов у ситуації користь для себе.

Коли молодший помилявся у відповіді, старший втручався і виправляв. Коли той белькотів нерозбірливо — вимагав говорити чіткіше. Пепперберг згодом писала, що Алекс погодився допомагати з навчанням новачків лише після того, як зрозумів: це ще один спосіб продемонструвати, що розумніший тут він.

Скільки коштує такий сусід

Після кожної подібної історії хтось обов’язково хоче собі жако. Тут варто бути чесними.

Це птах, який живе 50 років і більше — тобто ви берете на себе зобов’язання на півжиття. Йому потрібен просторий вольєр, якісний корм для великих папуг, постійна зміна іграшок і головоломок, а головне — щоденне спілкування.

Алекс мав до десяти годин уваги на добу: з ним працювала ціла команда студентів. Жако, який сидить у клітці на самоті, починає висмикувати собі пір’я і кричати так, що чують сусіди через стіну. Тоді доводиться шукати фахівця з поведінки птахів, а це вже інші витрати й інші нерви.

Розумний птах — не прикраса інтер’єру. Це співмешканець із власними вимогами.

«Побачимося завтра»

У ніч на 6 вересня 2007 року Алекса не стало. Йому був 31 рік — для жако це середина життя, а не старість. Напередодні він поводився як завжди. Причину так і не вдалося встановити напевно.

Останні слова, які він сказав Ірен увечері, були тими самими, що й щодня протягом років. Їхній вечірній ритуал: «Будь чемною. Я тебе люблю. Побачимося завтра».

Вона не знала, що це востаннє.

Некрологи про Алекса вийшли в найбільших світових виданнях — честь, якої зазвичай удостоюються люди. Пепперберг написала про нього книжку, яка стала бестселером, і заснувала фонд його імені. Дослідження тривають: Ґріффін, той самий молодший папуга, у 2019 році зіграв із гарвардськими студентами в гру на запам’ятовування — і обіграв їх у більшості спроб.

Алекс не довів, що птахи мислять так само, як ми. Пепперберг ніколи цього й не стверджувала — вона говорила обережно: папуга опанував складну систему двостороннього спілкування й показав здібності, які птахам просто не приписували.

Але одну річ він змінив назавжди. Тепер, чуючи, як птах вимовляє людське слово, ми більше не можемо бути впевнені, що за цим нічого немає.