Троє біля контейнерів

Перше, що я про них зрозуміла, — вони ніколи не їли поодинці.

Ставиш миску біля бордюру, відходиш на п’ять кроків, і з-під баків вилазять три голови. Спершу рудий — він завжди перший визирає, перевіряє, чи спокійно. Потім два сірих. І тільки тоді, коли всі троє на місці, вони починають їсти. Якщо когось нема, двоє сидять і чекають. Не торкаються корму, поки третій не підійде.

Я такого раніше не бачила. Коти взагалі не дуже вміють у товариство, кожен сам за себе. А ці тримались купи так, ніби домовились: поодинці тут не вижити.

Мене звати Тетяна. Мені п’ятдесят чотири, живу в невеликому містечку, у дев’ятиповерхівці, друга парадна. Уже років вісім підгодовую дворових котів. Не з якогось геройства — просто одного разу винесла сміття, побачила худу кішку з кошенятами й не змогла піти. Відтоді так і повелося: пакет корму в тумбочці біля дверей, дві пластикові миски з-під сметани, ще одна для води. Влітку вода важливіша за їжу.

— — —

Того липня спека стояла така, що асфальт у дворі до вечора не встигав охолонути. Люди виносили сміття вдосвіта або вже поночі, бо вдень біля майданчика було непереливки. А коти сиділи там цілими днями. Тінь від бузку, тінь від старої «Таврії», яку сусід уже років десять не заводить, і вузька смуга тіні під самими баками — оце й усе, що в них було.

Трійцю я помітила в середині місяця. Двоє сірих, майже однакових і рудий — блідо-рудий, наче хтось налив у молоко трохи чаю. Худий, з гострими лопатками, хоч на вигляд і пухнастий.

Сірих я назвала Дим і Пух, рудого — Персик. Не тому, що красиво, а тому, що інакше про них не розкажеш сусідам.

Поступово я розібралася, як у них усе влаштовано.

Персик не просто виходив першим — він стояв на варті. Поки двоє їли, він сидів боком до миски й дивився на дорогу. Потім вони мінялися. Коли з дев’ятого будинку приходив чужий великий кіт — рудий, вухо надірване, — вони виходили назустріч утрьох і ставали в ряд. Той постояв, поміряв їх очима й пішов собі. Сам на сам жоден із них проти нього не вистояв би.

А ще вони спали в купі. У тридцятиградусну спеку, коли й самому собі торкатися не хочеться, ці троє лежали під бузком одним клубком. Я довго не могла збагнути навіщо, поки не побачила, як вони прокидаються від кожного грюкоту дверей. Разом вони прокидалися теж разом. Один почув — усі почули.

Звідки вони взялися, ніхто не знав. Найпевніше, з дев’ятого будинку: там навесні змінилися пів під’їзду, хтось продавав квартиру, хтось затіяв ремонт і вивіз усе на дачу. Коти в таких переїздах чомусь завжди залишаються останніми в списку.

— — —

Не всім у дворі це подобалося.

— Тетяно, ви їх годуєте, а вони плодяться, — сказала мені якось Ніна Петрівна з першого поверху. — Потім усе під вікнами.

— Ніно Петрівно, вони хлопці. Всі троє.

— Звідки ви знаєте?

— Бачила.

Вона трохи помовчала, поправила сумку на плечі.

— Ну хоч миски за собою забирайте. А то вчора мій онук перечепився.

Я забирала. Мила під краном за домом, ставила в пакет, наступного ранку виносила знову. У чаті нашого ОСББ — там сто двадцять осіб і всі мовчать, поки не прорве трубу, — я написала оголошення. Три фото, коротко: молоді, здорові, ласкаві, віддам у добрі руки.

Відповіли двоє. Одна жінка написала «ой, які гарнюні» і поставила сердечко. Друга запитала, чи привчені вони до лотка. Я чесно відповіла, що не знаю, вони ж усе життя надворі. На цьому розмова й скінчилася.

— — —

Найкраще з ними було вранці, годині о шостій.

Двір ще порожній, тільки двірник Микола шурхотить мітлою біля клумби. Я виходжу з мискою, і з-під баків уже дивляться три пари очей. Дим підходить першим, треться об гумовий чобіт, підставляє голову. Пух — обережніше, але теж дозволяє себе торкнутися. А Персик тримає дистанцію. Рівно два метри, ніби в нього всередині лінійка.

— Ну що ти, — казала я йому. — Я ж не з порожніми руками.

Він дивився. Хвостом не крутив, не шипів, просто дивився і чекав, поки я відійду.

Микола якось спостерігав за цим, спершись на мітлу.

— Той рудий у вас дикий.

— Не дикий. Битий.

— Одне й те саме, — сказав Микола й пішов замітати далі.

Я не погоджувалася. Дикий кіт узагалі до людини не вийде. А цей виходив. Виходив, їв за три кроки від мене, слухав мій голос. Просто руки для нього означали щось погане, і я навіть не хотіла уявляти, що саме.

— — —

У серпні мене нарешті почули.

Написала Світлана — молода жінка з сусіднього під’їзду, яка часто бачила мене з мисками. Сказала, що з’їхала від батьків, орендує однокімнатну і хоче кота. Одного. Спокійного.

Ми домовились на суботу. Я взяла Пуха на руки — він навіть не пручався, тільки коротко нявкнув і затих, — і понесла до під’їзду. Двоє інших пішли за нами. До самих дверей.

— Ти диви, вони що, проводжають? — сказала Світлана.

— Виходить, що так.

Дим сидів на сходинці й не зводив очей з дверей. Персик стояв позаду, у траві.

Три дні після того вони шукали. Обходили майданчик, зазирали під машини, сідали на бордюр і довго дивилися в бік чужого під’їзду. Дим почав нявкати — не жалібно, а якось питально. Я виносила їм подвійну порцію, і вони їли, але вже без тієї своєї церемонії. Просто їли.

Світлана потім скинула відео: Пух спить на подушці біля кондиціонера, лапи догори. Я показала його Ніні Петрівні. Вона довго дивилася, а тоді сказала:

— Ну от. Один хоч по-людськи влаштувався.

— — —

А наприкінці серпня комунальники поставили новий майданчик для сміття. Огородили сіткою, залили бетон, поставили залізні контейнери з кришками. Красиво. Тільки от щілини, у якій ховалися коти, більше не було.

Дим одразу перебрався до мене під балкон — я на першому поверсі, там кущі й трохи землі. А Персик кілька ночей спав просто на бетоні, під сіткою. Дивитися на це було важко.

Я вирішила: забираю обох. Хай на балконі, хай тісно, зате під дахом і з мискою. А там уже шукатиму, куди прилаштувати.

Дим дався за пів хвилини. Підійшов, сів у переноску, як у таксі, ще й муркотів усередині.

Персик не дався взагалі.

Він підходив до їжі. Він навіть заходив у переноску — я ставила туди миску й відходила. Але щойно я робила крок, він тікав звідти, як пружина, і зникав у кущах.

Так минуло десять днів. Донька дзвонила з Одеси, вона їхала у відпустку і між справами питала:

— Мам, ну ти скільки ще будеш із тим котом боротися?

— Я не веду боротьбу. Я чекаю.

— Ти вже тиждень чекаєш.

— Значить, чекатиму два.

— — —

Спіймала я його випадково, у вівторок, о пів на сьому ранку.

Йшов дощ — перший нормальний дощ за все літо. Персик сидів під лавкою, мокрий наскрізь, і вигляд у нього був такий, що я навіть не думала про переноску. Просто поставила її під лавку, а сама сіла поруч на мокру дошку, у халаті, з парасолею.

Сиділа хвилин двадцять. Мовчала. Він теж мовчав.

А потім він сам зайшов усередину — сховатися від води. Я нахилилася й тихо зачинила дверцята.

Він рвонувся, забурчав, дряпнув пластик. Я взяла переноску обома руками й понесла додому, а він усередині сопів так, що чути було крізь дощ.

— Тихо, — казала я. — Все. Більше нікуди не треба.

— — —

Зараз вони обидва живуть у мене на заскленому балконі. Місця небагато: стара пральна машина, ящик з інструментами, дві лежанки з обрізаних светрів.

Їдять так, що я вже двічі ходила по добавку. І от що дивно: на вигляд обидва круглі, пухнасті, а проведеш рукою — під шерстю самі кісточки. Літо на смітнику плюшевим не робить.

Дим уже господар. Зустрічає мене біля дверей, лізе на руки, муркоче, як маленький трактор під вікном. Персик поки сидить за братом і визирає з-за його спини. Але вчора ввечері я мила підлогу, обернулася — а він стоїть за півкроку від мене. Просто стоїть і дивиться. Не втік.

Я зробила вигляд, що не помітила. Так треба.

Обом шукаю дім. Дим піде першому-ліпшому — він людей любить більше, ніж вони того заслуговують. З Персиком буде довше, і я вже знаю, що скажу тому, хто по нього прийде: не тягніть до нього руки перші два тижні. Просто живіть поруч. Він сам підійде, коли вирішить, що можна.