Тітка Соня

— Аліно, поясни мені одну річ: навіщо тобі три однакові сірі кофти? — тітка Соня витягла з шафи чергову річ і поклала на ліжко. — Ти їх по черзі носиш чи одна в тебе для роботи, друга для дому, а третя — для особливих випадків?

— Тітко Соню, покладіть усе назад! — Аліна стояла у дверях спальні й намагалася говорити спокійно. — Мені подобаються мої речі.

— А мені подобається моя племінниця. Тільки я ніяк не зрозумію, чому вона ховається за цими кофтами, наче її хтось шукає.

Соня приклала одну до себе, подивилася в дзеркало й похитала головою.

— Ні, мені теж не пасує. Навіть із моїми сережками.

— Може, досить? Ви приїхали в гості, а не перевіряти мою шафу.

— Ой, які ми суворі! Добре, залишаю твій гардероб у спокої. Поки що.

Тітка зачинила шафу, поправила руде волосся й пішла на кухню. На ній була червона сукня, кремовий кардиган і великі перлинні сережки. Здавалося, вона збиралася не снідати, а щонайменше на сімейне свято.

Аліна подивилася їй услід і зітхнула.

Тітка Соня приїхала лише вчора, а дівчина вже починала сумніватися, що витримає з нею два тижні.

* * *

Аліні було двадцять п’ять. Два роки тому вона закінчила університет, влаштувалася економістом у невелику компанію й відтоді жила за майже незмінним розкладом.

О сьомій підйом. О восьмій вихід із дому. Робота до п’ятої, іноді довше. Дорогою назад — продуктовий магазин. Увечері вечеря, серіал або книжка. У вихідні — прибирання, прання, приготування їжі на кілька днів.

Колеги її поважали. Аліна ніколи не плутала цифри, вчасно готувала звіти й могла годинами шукати помилку в таблиці, доки не знаходила.

А от із людьми їй було складніше.

Коли начальник просив висловити думку на нараді, дівчина ніяковіла, хоча чудово знала відповідь. Коли колеги запрошували кудись після роботи, знаходила причину відмовитися.

Подруга Марта кілька разів намагалася познайомити її з хорошими хлопцями, але Аліна щоразу казала:

— Може, іншим разом. Я зараз не готова.

Вона й сама не могла пояснити, до чого саме має підготуватися.

Мама, Людмила, час від часу цікавилася:

— Доню, ти хоч кудись виходиш, окрім роботи?

— Виходжу, мамо. У магазин.

— Я серйозно.

— І я серйозно. Мені добре самій.

Мама більше не наполягала, але одного разу обмовилася про це в розмові зі старшою сестрою. Соня вислухала її, а наступного дня зателефонувала племінниці.

— Алінко, я тут надумала приїхати на пару тижнів. Маю деякі справи, а в тебе ж є диван у вітальні?

— Є, звичайно. Приїжджайте.

Аліна любила тітку. У дитинстві чекала на її приїзди, бо Соня завжди привозила цікаві подарунки, вигадувала розваги й могла перетворити звичайний недільний обід на маленьке свято.

Просто тепер дівчина звикла до тиші й власного порядку. А тітка Соня, як з’ясувалося, зовсім не змінилася.

* * *

Першого ж вечора вона відкрила холодильник, уважно оглянула його вміст і запитала:

— А де в тебе щось смачненьке?

— Є сир, йогурти, куряче філе. У морозилці вареники.

— Я питаю про щось для душі, а не про продуктовий звіт.

— Є печиво.

— Уже краще.

За вечерею Соня почала розпитувати про роботу.

— Начальник хороший?

— Нормальний.

— Колектив?

— Хороший.

— Зарплатою задоволена?

— Загалом так.

— А хлопці там є?

Аліна поклала виделку.

— Тітко!

— Що «тітко»? Я ж не прошу список із фотографіями. Просто цікавлюся.

— Є чоловіки. Але я ходжу туди працювати.

— От і правильно. На роботі треба працювати. А поза роботою що робиш?

— Відпочиваю.

— Як саме?

— Читаю. Дивлюся фільми.

— З кимось зустрічаєшся?

— Іноді з Мартою.

— Коли востаннє?

Аліна задумалася.

— Тижні три тому.

Соня відсунула тарілку.

— Зрозуміло. Завтра після роботи підемо гуляти.

— Я завтра хотіла прибрати.

— Прибереш у суботу.

— У суботу я збиралася випрати штори.

— Штори можуть почекати.

— Але вони вже…

— Аліно, — Соня подивилася на неї поверх окулярів, — у тебе штори живуть цікавіше, ніж ти. Їх хоча б час від часу знімають і кудись носять.

Дівчина мимоволі засміялася.

— Ви неможлива!

— Зате зі мною не нудно.

Наступного вечора вони справді пішли гуляти. Спочатку Аліна почувалася незручно. Тітка дорогою встигла поговорити з продавчинею квітів, зробити комплімент жінці в красивому капелюшку й розпитати в маленькій кав’ярні, коли там бувають музичні вечори.

— Навіщо ви весь час із кимось знайомитеся? — не витримала племінниця.

— А чому ні? Люди цікаві.

— Не всі хочуть розмовляти з незнайомими.

— І не треба всіх чіпати. Але якщо людина усміхнулася й відповіла, чому б не поговорити?

Аліна промовчала. Вона ніколи не могла отак просто заговорити з кимось першою. Навіть коли хотіла щось запитати в магазині, іноді довго збиралася з думками.

А Соня поводилася так, наче весь світ складався з її добрих знайомих, із якими вона давно не бачилася.

* * *

Через кілька днів тітка вмовила Аліну зайти до магазину одягу.

— Тільки подивимося, — пообіцяла вона.

Звісно, одним переглядом справа не обмежилася.

— Приміряй оцю кофту.

— Вона надто яскрава.

— Це бірюзовий колір, Алінко. Він нікого не кусає.

— Я таке не ношу.

— Тому й пропоную приміряти. Якби носила, навіщо було б пропонувати?

Дівчина взяла кофту лише для того, щоб тітка нарешті перестала вмовляти. Але коли вийшла з примірювальної, Соня замовкла.

— Що? — насторожилася Аліна.

— Нічого. Подивися сама.

Аліна повернулася до дзеркала. Колір справді їй пасував. Підкреслював блакитні очі, освіжав обличчя. Дівчина поправила рукав і ледь усміхнулася.

— Гарна, — визнала вона. — Але я не знаю, куди її носитиму.

— На роботу. На прогулянку. Хоч удома, коли захочеться.

— У мене є одяг.

— Знаю. Три сірі кофти. Я вже познайомилася.

Аліна знову засміялася. Кофту вона купила. А наступного ранку вперше за довгий час витратила трохи більше часу перед дзеркалом. Уклала волосся, дістала сережки, які зазвичай берегла для особливих випадків, і пішла на роботу в обновці.

— Ого, Алінко! Який гарний колір! — сказала колега Марта, щойно її побачила.

— Дякую.

— Слухай, ми в п’ятницю збираємося на виставку. Підеш із нами?

Аліна вже відкрила рот, щоб відмовитися, але раптом згадала, що нічого особливого на п’ятницю не планувала.

— Знаєш, мабуть, піду.

Марта здивовано підняла брови.

— Справді?

— А що тут такого?

— Нічого! Просто рада.

Увечері Аліна розповіла про це тітці. Соня вдоволено кивнула, але промовчала. Аліна примружилася.

— Тільки не кажіть, що це ваша заслуга.

— Навіть не збиралася. Це ж ти погодилася.

І все-таки усмішка в тітки була така, наче вона щойно виграла невелике парі.

* * *

У неділю Соня оголосила, що записалася на танці.

— Куди? — перепитала Аліна.

— На танці. У сусідньому будинку є студія для дорослих. Завтра перше заняття.

— Ви серйозно?

— Цілком. Я давно хотіла навчитися танцювати бачату.

— А навіщо вам?

— Бо хочу.

Ця відповідь чомусь найбільше здивувала Аліну. У її житті майже для кожної справи була практична причина. Працювати — щоб заробляти. Готувати — щоб було що їсти. Прибирати — щоб удома був порядок.

А тітка просто хотіла танцювати.

— Підеш зі мною? — запитала Соня.

— Ні.

— Чому?

— Я не вмію.

— Так ми ж ідемо вчитися.

— Я соромитимуся.

— Тоді не підемо разом. Я сама чудово впораюся.

І Соня справді пішла сама. Повернулася весела, трохи розкуйовджена й одразу почала показувати племінниці нові рухи просто посеред вітальні.

Аліна сиділа в кріслі, дивилася на тітку й сміялася.

— Обережніше біля столика! Ви ж пам’ятаєте мамину вазу?

— Ох, не нагадуй! — Соня зупинилася. — Я ж досі їй нову не купила!

Місяць тому вони всі збиралися на день народження Людмили. Після вечері ввімкнули улюблені пісні, і Соня так захопилася танцями, що ненароком зачепила велику керамічну вазу на підставці.

Ваза впала й розбилася. Людмила тільки сплеснула руками.

— Соню, ну як ти примудрилася?

— Людо, я куплю тобі ще кращу! Обіцяю!

Сестра тоді лише махнула рукою й попросила не перейматися. Але Соня про свою обіцянку не забула.

— До речі, — сказала вона тепер, сідаючи поруч із племінницею, — твоя мама дуже любила ту вазу. Треба знайти щось гарне, не звичайне магазинне.

— Може, подивимося в інтернеті?

— Давай. Ти ж у нас усе вмієш знаходити.

Вони почали переглядати фотографії кераміки ручної роботи. Соні подобалося все яскраве, з великими квітами та незвичайними візерунками. Аліна нагадувала, що мама любить спокійні кольори й прості форми.

— Тітко, ми ж вибираємо вазу для мами, а не для вас.

— Добре, добре. Твоя мама — жінка стримана. Не знаю, як ми з нею виросли в одній сім’ї.

Зрештою Аліна знайшла сторінку місцевого гончаря. На фотографіях були красиві вази з ніжними рослинними орнаментами, чашки, тарелі та невеликі глечики.

— Ось! — показала вона. — Мамі точно сподобається щось таке.

Соня нахилилася до екрана.

— Гарна робота. А можна зробити вазу на замовлення?

— Написано, що можна.

— Тоді замовимо. І нехай буде одна-єдина, спеціально для Людочки.

Вони написали майстру й домовилися приїхати в майстерню в середу.

* * *

Наступні кілька днів усе йшло добре, аж поки Соня не почала надто завзято розпоряджатися Алініним вільним часом. У вівторок тітка запропонувала театр. У четвер — музичний вечір. На суботу вже знайшла цікаву екскурсію.

— Тітко Соню, я не можу щодня кудись ходити!

— Чому? Ти ж молода!

— Бо я працюю. Іноді хочу просто посидіти вдома.

— Посидиш, коли повернешся.

— Ви мене взагалі чуєте?

Соня зупинилася.

— Чую. Чого ти так розсердилася?

— Бо ви вирішили, що моє життя неправильне, і тепер хочете все переробити! Мій одяг вам не подобається. Мої вихідні вам не подобаються. Те, що я не маю хлопця, теж вам не подобається.

Тітка мовчала.

— А мені двадцять п’ять років, — продовжила Аліна вже тихіше. — Я сама можу вирішувати, що мені робити. Навіть якщо вам це здається нудним.

Соня повільно сіла в крісло.

— Ти права, Алінко.

Дівчина навіть розгубилася.

— Що?

— Кажу, що ти права. Я справді захопилася. Знаєш мене: якщо вже щось надумала, важко зупинитися.

— Я не хотіла вас образити.

— Та ти й не образила. Просто сказала те, що треба було сказати раніше.

Соня помовчала, погладила пальцями перлинне намисто й раптом усміхнулася.

— А знаєш, чому я так до тебе причепилася?

— Мама поскаржилася?

— Люда хвилюється, це правда. Але справа не тільки в ній.

Тітка трохи відкинулася на спинку крісла.

— Коли мені було двадцять три, мене запросили працювати в інше місто. Хороша посада, можливість навчатися, усе оплачували. А я відмовилася.

— Чому?

— Побоялася. Думала, що не впораюся, що нікого там не знаю, що вдома надійніше. А через кілька років дізналася, що моя знайома погодилася на таку саму пропозицію й чудово влаштувалася.

— Ви шкодуєте?

— Уже ні. Я потім багато чого встигла. Але пам’ятаю, скільки разів у молодості казала собі: не піду, не спробую, не вийде. І скільки хорошого через це пропустила.

Аліна сіла поруч.

— Але ж я не ви.

— Знаю, люба. І не хочу, щоб ти ставала мною. Просто коли тобі щось цікаво, не відмовляйся лише тому, що хвилюєшся. А якщо не хочеться — не йди. Це твоє життя.

Вони посиділи мовчки.

Потім Аліна запитала:

— А на танці ви завтра йдете?

— Звичайно.

— Можна я з вами? Тільки подивлюся спочатку.

Соня розпливлася в усмішці.

— Можна, моя хороша. І навіть танцювати не змушуватиму.

— Домовилися.

— А от за вазою в середу поїдемо обов’язково. Бо мама твоя мені ще наступні десять років ту пригоду згадуватиме.

* * *

Гончарна майстерня розташовувалася в невеликому приміщенні на першому поверсі будинку. Біля входу стояли горщики з квітами, а за великим вікном виднілися полиці з готовими виробами.

Коли Аліна й Соня зайшли всередину, їм назустріч підвівся молодий чоловік у темно-синьому фартусі.

— Добрий день. Ви щодо вази?

— Так! — відразу озвалася Соня. — Ми ті самі жінки, яким потрібна дуже гарна ваза для дуже хорошої людини.

Чоловік усміхнувся.

— Тоді ви за адресою. Я Костянтин. Можна просто Костя.

Він був приблизно Алініного віку, високий, темноволосий, із приємною усмішкою. Говорив спокійно й зовсім не поспішав.

— А я Соня, а це моя племінниця Аліна. Ваза потрібна для її мами, моєї сестри. Тільки нам треба міцну.

— Для великих квітів?

— Ні, для танців.

Костя здивовано глянув на неї.

— Перепрошую?

— Тітко, — Аліна прикрила обличчя долонею.

— А що такого? — Соня весело розвела руками. — Я на дні народження сестри так затанцювалася, що одну вазу вже розбила. Тепер хочу подарувати нову. Але якщо можна, зробіть таку, щоб стояла впевнено.

Костя засміявся.

— Тоді я запропоную широку основу. А танцювальну частину свят краще проводити трохи далі від полиць.

— О, розумний хлопець! — схвалила Соня.

Аліна теж засміялася. Їй раптом стало зовсім легко серед цих полиць із керамікою та незнайомих речей.

Костя показав кілька зразків. Пояснив, чим відрізняються покриття, які кольори можна підібрати, як виглядатиме виріб після випалювання.

Аліна уважно роздивлялася вази.

— Мені подобається оця форма, — сказала вона, показавши на невисоку вазу з плавними боками. — Але мама любить польові квіти. Можна зробити невеличкий малюнок із волошками?

— Можна. Навіть дуже гарно вийде.

— І без великих яскравих візерунків, — швидко додала вона, помітивши, як тітка потягнулася до іншої вази.

Соня підняла руки.

— Мовчу! Сьогодні в нас головний дизайнер — Аліна.

Костя дістав олівець і почав робити ескіз.

— Ви, мабуть, теж займаєтеся чимось творчим? — запитав він дівчину.

— Ні. Я економіст.

— Серйозно? А я ніяк не можу нормально впорядкувати витрати на матеріали. Постійно купую щось про запас, а потім знаходжу таку саму коробку на іншій полиці.

— У вас є таблиця обліку?

— Є. Але вона мене самого лякає.

Аліна зацікавилася.

— Покажете?

Костя відкрив ноутбук і повернув екран до неї.

Дівчина переглянула кілька рядків.

— Тут просто потрібно розділити матеріали за категоріями. І додати окрему колонку для залишків. Тоді відразу бачитимете, що вже є.

— Так просто?

— Ну, ще формули правильно налаштувати. Якщо хочете, можу пояснити.

Вона заговорила впевнено, захопилася й навіть не помітила, як Костя почав уважно її слухати. Соня стояла трохи осторонь і роздивлялася керамічні тарелі. Вперше за весь час вона не втручалася в розмову племінниці.

— Дякую, — сказав Костя, коли Аліна закінчила. — Ви за п’ять хвилин пояснили те, із чим я вже другий місяць намагаюся розібратися.

— Просто я щодня з такими таблицями працюю.

— А я щодня з глиною. Мабуть, тому мені простіше зробити вазу, ніж порахувати, скільки вона коштувала у виробництві.

— Кожному своє, — усміхнулася Аліна.

Вони ще трохи поговорили про роботу. Костя розповів, що кілька років тому залишив офісну посаду й почав серйозно займатися гончарством. Спочатку працював удома, потім орендував маленьке приміщення, а тепер проводив заняття для охочих.

— До речі, у суботу в нас майстер-клас, — сказав він. — Якщо цікаво, можете прийти спробувати.

Аліна машинально хотіла відповісти, що в неї немає часу. Але зупинилася.

— А якщо я ніколи не працювала з глиною?

— Для того й заняття. Покажу все від початку.

— Тоді я подумаю.

— Добре. Напишіть, якщо вирішите прийти.

Соня тим часом вибрала невеличкий керамічний дзвіночок і принесла до столу.

— А це я собі візьму. Гарна річ!

— Тітко, вам же треба було тільки вазу замовити.

— Вазу ми замовили. А дзвіночок мені сподобався. Хіба я не маю права купити собі щось гарне?

Аліна засміялася.

— Маєте.

Коли вони виходили з майстерні, Костя ще раз уточнив адресу для повідомлення про готовність замовлення.

А потім звернувся до Аліни:

— Буду радий, якщо прийдете в суботу.

Вона кивнула.

— Дякую. Мені теж було приємно познайомитися.

* * *

Дорогою додому Соня дивовижно довго мовчала. Аліна навіть здивувалася.

— Тітко, у вас усе добре?

— Чудово.

— Чому ж ви нічого не кажете?

— А що я маю казати?

— Ну, зазвичай ви вже розповіли б мені все, що думаєте про майстерню, вази й самого Костю.

Соня хитро усміхнулася.

— Майстерня гарна. Вази чудові. А хлопець мені сподобався.

— Тітко!

— Що? Я ж маю право на власну думку.

— Тільки не починайте.

— І не збиралася. Ти сама чудово з ним розмовляла.

Аліна відвернулася до вікна автобуса, щоб приховати усмішку. Костя їй теж сподобався. Не тим, що був вродливим чи вмів жартувати. Їй сподобалося, як уважно він слухав. Не перебивав, не поспішав, не намагався здаватися кимось іншим.

І ще їй було приємно, що він зацікавився її роботою. Зазвичай, коли вона починала розповідати про таблиці й розрахунки, співрозмовники швидко змінювали тему.

Увечері Аліна довго дивилася на сторінку гончарної майстерні. Потім написала Кості коротке повідомлення: «Добрий вечір! Це Аліна, ми сьогодні замовляли вазу. Чи є ще місце на суботньому занятті?»

Відповідь прийшла майже відразу.

«Добрий вечір, Аліно! Так, є. Буду радий вас бачити».

Дівчина усміхнулася й відклала телефон. Соні нічого не сказала. Не тому, що хотіла приховати. Просто вперше їй захотілося зробити щось самій, без порад і підказок.

* * *

На заняття Аліна прийшла за десять хвилин до початку. У майстерні вже сиділи четверо людей. Костя привітався, показав їй місце за гончарним кругом і видав фартух.

Спочатку в дівчини нічого не виходило. Глина вперто втрачала форму, а майбутня чашка більше нагадувала кривеньку мисочку.

Аліна почала нервувати.

— У мене, здається, немає до цього здібностей.

Костя присів поруч.

— А ви давно пробуєте?

— Хвилин двадцять.

— Тоді ще рано робити висновки. Я свою першу чашку навіть додому не поніс. Вона вийшла такою, що я не знав, із якого боку до неї підступитися.

Аліна розсміялася.

— І що, потім навчилися?

— Як бачите, тепер навіть майстерню маю.

Він показав, як тримати руки, як не поспішати й поступово надавати глині форму. Наприкінці заняття перед Аліною стояла невелика чашка. Не зовсім рівна, зате зроблена власноруч.

Дівчина дивилася на неї з таким задоволенням, наче щойно завершила надзвичайно складний проєкт.

— Гарна робота, — похвалив Костя.

— Ви так усім кажете?

— Ні. Декому кажу, що наступного разу буде краще.

Вона усміхнулася. Після заняття решта учасників розійшлися. Аліна залишилася трохи довше, щоб роздивитися нові вироби на полицях.

Костя підійшов до неї з двома паперовими стаканчиками кави.

— Будете?

— Дякую.

Вони сіли біля вікна. Говорили про роботу, книжки, подорожі. Виявилося, Костя теж любить спокійні вечори вдома й зовсім не прагне щодня кудись ходити.

— Я думала, творчі люди постійно шукають пригод, — зізналася Аліна.

— Не всі. Я цілий день спілкуюся з відвідувачами, тому ввечері іноді хочу просто приготувати вечерю й почитати.

— Я теж!

— Тоді в нас уже є щось спільне.

Аліна засміялася. Вони ще трохи посиділи, а коли дівчина почала збиратися, Костя запитав:

— Можна запросити вас на каву наступного тижня? Тільки вже не в майстерні.

Аліна відчула знайоме хвилювання.

Колись вона неодмінно попросила б час подумати. Потім кілька днів уявляла б усі можливі незручні ситуації й зрештою знайшла б причину відмовитися.

Але зараз перед нею стояв приємний хлопець, із яким їй справді хотілося зустрітися.

— Із задоволенням, — відповіла вона.

* * *

Коли Аліна повернулася додому, тітка Соня сиділа на дивані й переглядала фотографії зі свого танцювального заняття.

— Ну що, Алінко, як минув день?

— Добре.

— Чашку зробила?

— Зробила.

— Покажеш?

— Вона поки залишилася в майстерні. Її ще треба висушити й випалити.

— Зрозуміло. А Костя як?

Аліна сіла в крісло й подивилася на тітку.

— Тітко Соню, ви обіцяли не втручатися.

— Я й не втручаюся. Просто запитала, як людина.

— Нормально він.

— Хороший хлопець?

— Хороший.

— І все?

Аліна не витримала й засміялася.

— Він запросив мене на побачення.

Соня повільно відклала телефон.

— А ти?

— Погодилася.

Тітка підвелася, підійшла до племінниці й міцно її обійняла.

— Як же я за тебе рада!

— Тільки не починайте планувати весілля, — засміялася Аліна. — Ми ще навіть на каву не сходили.

— Мовчу, мовчу! Навіть сукню тобі вибирати не буду.

— От і добре.

Соня відійшла до кухні, але за мить повернулася.

— А бірюзову кофту можеш одягнути. Вона тобі дуже личить.

— Тітко!

Обидві розсміялися.

* * *

За кілька днів тітка Соня поїхала додому.

Перед від’їздом вона ще раз обійшла квартиру, перевірила, чи нічого не забула, й зупинилася біля тієї самої шафи, з якої почалася їхня перша суперечка.

— Знаєш, Алінко, я тут подумала…

— Тільки не про мої кофти!

— Ні. Про тебе. Я хотіла, щоб ти більше виходила з дому, знайомилася з людьми, пробувала щось нове. А потім зрозуміла, що сама мало тебе слухала.

— Зате тепер слухаєте.

— Буду старатися.

Аліна обійняла її.

— Я рада, що ви приїхали.

— І я рада. Тільки скажи чесно: ще раз до себе запросиш?

— Запрошу. Але штори прати мені не заборонятимете.

— Домовилися. Якщо захочеш, навіть допоможу.

Вони знову засміялися. Минуло три тижні. Одного суботнього дня Людмила отримала подарунок — красиву керамічну вазу ніжного кремового кольору, з намальованими волошками. Її поставили на комод у вітальні.

— Яка гарна! — мама провела пальцями по гладенькому краю. — Ви самі таку придумали?

— Аліна придумала, — гордо повідомила Соня. — А я тільки оплатила. І цього разу обіцяю танцювати подалі від комода.

Людмила засміялася.

— Соню, я навіть не знаю, що для тебе важче: не танцювати чи не зачепити нічого навколо.

— От зараз і перевіримо!

Вона вже потягнулася до телефона, щоб увімкнути музику, але Аліна швидко переставила вазу на дальню полицю.

— Так надійніше.

Усі троє розсміялися. Того вечора за столом вони багато розмовляли. Аліна розповідала мамі про нову чашку, яку вже забрала з майстерні, про заняття з гончарства й про Костю.

Вони зустрічалися вже кілька тижнів. Ходили гуляти, разом готували вечерю, іноді просто сиділи в кав’ярні й розмовляли.

Костя не намагався змусити Аліну стати іншою. Йому подобалася її спокійна вдача, уважність до дрібниць і те, як вона захоплено розповідала навіть про складні робочі завдання.

А Аліні подобалося, що поруч із ним можна бути собою. Вона й далі любила тихі вечори вдома. Не почала ходити на всі заходи поспіль і не змінила весь гардероб на яскраві речі.

Але тепер, коли подруга запрошувала кудись, Аліна спочатку думала, чи їй цікаво, а не шукала причину залишитися вдома.

На роботі вона нарешті запропонувала керівникові кілька змін у звітності, які давно хотіла впровадити. І дуже здивувалася, коли він не лише вислухав, а й попросив підготувати докладний план.

А ще дівчина записалася на наступний гончарний майстер-клас. Цього разу — не заради Кості, а тому, що їй справді сподобалося працювати з глиною.

Коли Соня збиралася йти, вона непомітно підморгнула племінниці.

— Ну що, Алінко, тепер розумієш, навіщо я приїжджала?

— Ви ж казали, що у справах.

— Так і було. У дуже важливих.

— І що, всі справи зробили?

Соня подивилася на вазу з волошками, потім на племінницю й усміхнулася.

— Майже. Мені ще треба навчитися танцювати так, щоб Люда більше не ховала від мене вази.

Аліна засміялася й провела тітку до дверей. Повернувшись у кімнату, вона побачила на телефоні повідомлення від Кості: «Завтра маю вільний день. Хочеш, підемо на виставку кераміки? А потім можемо просто погуляти».

Аліна усміхнулася й написала: «Хочу. Тільки давай спочатку на виставку. Я давно хотіла її побачити».

Вона поклала телефон на стіл і підійшла до комода, де стояла нова мамина ваза. Тоді їй спало на думку, що вся ця історія почалася з тітчиних танців і розбитої кераміки.

І якби Соня тоді поводилася трохи стриманіше, вони, можливо, ніколи не потрапили б до Костиної майстерні. Аліна тихенько засміялася.

Треба буде розповісти про це тітці. Хоча ні, краще не варто. Бо Соня ще вирішить, що тепер їй належить розбивати вази на кожному сімейному святі.