Знайомство з дідом
— Мишко, а це та сама Ілона, про яку ти мені пів року розповідаєш? — Олексій Іванович примружився, розглядаючи дівчину. — А я вже думав, що ти її вигадав, аби я перестав тобі наречених шукати!
Ілона засміялася, а Михайло почервонів так, що навіть кінчики вух стали червоними.
— Діду, я ж просив тебе нормально поводитися!
— А я що, ненормально? Квіти подарував би, та в мене тільки кріп у морозилці. Хочеш, онучко, букет кропу? Він у мене добірний!
Ілона знову засміялася. А Михайло подумки пошкодував, що взагалі запропонував поїхати в село.
Він іще не знав, що саме цей день змінить їхнє життя. І що за веселими жартами його діда ховається те, про що старий ніколи не наважувався сказати вголос.
Усе почалося за тиждень до поїздки. Михайло сидів у квартирі Ілони, допомагав їй збирати нову шафку для взуття й утретє намагався зрозуміти, куди потрібно прикрутити металеву планку.
— Мишко, може, інструкцію відкриєш? — обережно запропонувала Ілона.
— Я й так розберуся.
— Ти вже сорок хвилин розбираєшся.
— Не заважай майстру.
Ілона усміхнулася й сіла поруч на підлогу.
— Слухай, а коли ти мене зі своїм дідусем познайомиш?
Михайло відклав викрутку.
— Ти серйозно?
— А що такого? Ми вже майже рік разом. Із твоєю мамою я знайома, із сестрою теж. А про дідуся тільки чую. То він тобі картоплі передав, то варення, то дзвонить і питає, чи ти ще не одружився.
— Ти не розумієш, — Михайло похитав головою. — Мій дід — це окрема історія.
— У якому сенсі?
— Він дуже хороший. Але язик у нього… От уяви собі людину, яка говорить усе, що думає, і ще половину того, чого не думає.
— Веселий, значить?
— Веселий — це м’яко сказано. Минулого разу він при всіх гостях розповів, як я в сім років намагався нагодувати кота бабусиними варениками, а потім сам із тієї миски їв.
Ілона пирснула зі сміху.
— Ну, тепер я точно хочу з ним познайомитися!
— От побачиш, ще пошкодуєш.
Наступного вечора Михайло зателефонував дідові.
— Діду, ми в суботу приїдемо. Я з Ілоною.
На тому кінці дроту запала тиша.
— З якою Ілоною?
— Ну, з моєю дівчиною!
— А-а-а! — протягнув Олексій Іванович. — То вона таки існує!
— Діду!
— А що? Я вже сусідці Галі казав, що ти, мабуть, із телефоном зустрічаєшся. Бо весь час у нього дивишся, усміхаєшся, а живої дівчини ніхто не бачив!
— Тільки прошу, поводься нормально.
— Мишко, я сімдесят шість років нормально поводжуся. Хіба ж я колись тебе підводив?
Михайло пригадав принаймні десяток випадків, але вирішив промовчати.
— Добре. У суботу будемо десь об одинадцятій.
— А дівчина їсть усе?
— Усе.
— А сало?
— Діду, ну звідки я знаю?
— Як це ти не знаєш? Майже рік із дівчиною зустрічаєшся й не знаєш, чи вона сало їсть! От молодь пішла. Раніше з цього знайомство починали!
У суботу вранці сніг падав великими пухнастими пластівцями. Михайло їхав повільно, бо дорогу за містом майже не розчистили. Ілона сиділа поруч, тримала на колінах пакунок із подарунками й розглядала засніжені дерева.
— А який він зовні? — запитала вона.
— Хто?
— Твій дідусь.
— Такий… звичайний дід. Сивий, із бородою. Шапку носить стару, яку ще бабуся купувала. І кожуха, якому, здається, більше років, ніж мені.
— А живе сам?
— Сам. Бабусі вже шість років немає. І більше він не з ким не зійшовся.
Ілона повернулася до нього.
— А чому він до вас не переїде?
— Пробували вмовити. Мама навіть кімнату підготувала. А він сказав, що краще в селі сніг лопатою гребтиме, ніж у квартирі телевізор дивитиметься.
Михайло помовчав.
— Він дуже за бабусею сумує. Тільки ніколи не показує. У нього на все жарти.
— Мабуть, так йому легше.
— Можливо.
Коли вони під’їхали до хати із синіми віконницями, Олексій Іванович уже стояв біля воріт. У старій шапці, довгому коричневому кожусі та великих валянках він був схожий на доброго казкового діда.
Побачивши машину, широко розвів руки.
— О! Приїхали! А я вже хотів сусіда Петра посилати вас шукати!
Михайло вийшов із машини й обійняв діда.
— Привіт! Як ти?
— Та нічого. Ще живий, як бачиш. От тільки коліна скриплять голосніше, ніж хвіртка.
Тоді дід побачив Ілону. Вона вийшла з машини, поправила світле пальто й усміхнулася.
— Добрий день, Олексію Івановичу!
— Добрий, добрий…
Дід уважно подивився на неї, потім на онука, а тоді знову на дівчину.
— Мишко, ти нічого не переплутав?
— Що?
— Ну, ти казав, що дівчина гарна. А вона ж красуня! Може, це не твоя?
Ілона голосно засміялася.
— Ні, не переплутав. Я справді з ним.
— Ну, тоді заходь, онучко. А ти, Михайле, сумки неси. Хоч якась користь від тебе буде!
У хаті пахло свіжим хлібом, тушкованою капустою й яблучним пирогом. На столі вже стояли тарілки, домашні соління, сало з часником, миска вареників і велика каструля борщу.
— Олексію Івановичу, ви це все самі приготували? — здивувалася Ілона.
— А хто ж? Домовик? — дід зняв кожуха й повісив на цвях біля дверей. — Хоча пиріг сусідка Галя спекла. Я пробував сам, та вийшло таке, що навіть пес не захотів.
— Діду, у тебе ж немає пса, — зауважив Михайло.
— От бачиш! Навіть чужий не прийшов!
За столом дід узявся розпитувати Ілону.
— То де працюєш, дитино?
— У будівельної компанії.
— О! Грoші рахувати вмієш?
— Трохи вмію.
— Тоді добре. Бо Мишко мій у дитинстві так гроші рахував, що я йому десять грuвень на морозиво давав, а він приносив три жуйки й казав, що решта сама кудись поділася.
— Діду!
— Та що ти весь час дідукаєш? Я ж правду кажу!
Ілона вже ледве стримувала сміх.
— А ви, Олексію Івановичу, завжди такий веселий?
— Ні. Коли пенсію приносять, я ще веселіший!
Михайло закотив очі.
— Я ж казав тобі, Ілоно.
— А мені подобається, — відповіла вона.
Дід задоволено кивнув.
— Оце правильна дівчина. А тепер скажи чесно: борщ варити вмієш?
Михайло напружився.
— Діду, тільки не починай!
Але Ілона спокійно поклала ложку.
— Умію. А ви?
— Я? Та я такий борщ варю, що сусід Петро вже двадцять років проситься до мене на обід!
— А посуд після борщу миєте?
Дід хитро примружився.
— Дивлячись чий.
— Тоді домовимося. Я варю борщ, Михайло чистить картоплю, а ви миєте посуд.
Олексій Іванович завмер на секунду, а потім так голосно зареготав, що довелося витирати очі.
— Мишко! Тримайся за цю дівчину! Вона мені подобається!
— Діду, ми взагалі-то ще не одружуємося.
— А я що, кажу завтра? Можна й у неділю!
Після обіду Михайло пішов до сараю по дрова. Дід запевняв, що сам упорається, але онук наполіг. Ілона залишилася допомогти прибрати зі столу.
— Олексію Івановичу, де у вас рушники?
— У шухляді, біля плити. Тільки обережно, там у мене все за порядком.
Ілона відкрила шухляду. Усередині лежали рушники, старенькі кухонні прихватки й невеликий блокнот у потертій обкладинці.
Вона хотіла взяти рушник, але дід раптом підійшов ближче.
— Оцей не чіпай, — тихо сказав він, показуючи на блокнот.
— Вибачте, я й не збиралася.
— Та нічого. Це Ганнусин.
Він узяв блокнот, погладив пальцями обкладинку й поклав назад.
— Бабусин? — запитала Ілона.
— Ага. Вона туди рецепти записувала. І все інше. Скільки солі на огірки, коли помідори садити, кому яку банку варення віддати…
Дід усміхнувся.
— А на останній сторінці написала: «Олексію, не забудь купити собі нові капці. Старі вже соромно людям показувати».
Ілона глянула на його ноги. На дідові були старі темні капці, один трохи розійшовся біля носка.
— І ви не купили?
— Купив. Двічі. Тільки ті незручні. А ці вона мені вибирала.
Він одразу змінив тему:
— Ну що, онучко, чаю ще налити? Бо Мишко там дрова носить, а ми з тобою сидимо, як пани!
Але Ілона помітила, як змінився його голос. Вперше за день Олексій Іванович не жартував. Пізніше, поки Михайло чистив сніг біля воріт, Ілона розглядала старі фотографії на стіні. На одній із них молодий Олексій Іванович стояв поруч із вродливою темноволосою жінкою у світлій сукні.
— Це ваша дружина? — запитала дівчина.
— Ганна. Моя Ганнуся.
Він підійшов ближче.
— Гарна була, правда?
— Дуже.
— А характер! Ух! Як скаже щось, то я три дні думав, що відповісти. А коли придумував, вона вже забувала, через що сварилися.
Дід усміхнувся.
— Ми сорок сім років разом прожили. А познайомилися на танцях у клубі. Я тоді такий парубок був, що дівчата аж озиралися!
— Справді?
— Звісно! Щоправда, озиралися, бо я якось на танцях із лавки впав. Але це вже подробиці.
Ілона засміялася. Олексій Іванович зняв зі стіни невелику фотографію й уважно подивився на неї.
— Ганнуся спочатку мене терпіти не могла. Казала, що я надто багато балакаю.
— А потім?
— А потім звикла. Хоча іноді й через сорок років казала: «Льошо, помовчи хоч п’ять хвилин, дай телевізор послухати».
Він обережно поставив фотографію на місце.
— Тепер ніхто не каже, щоб я помовчав.
Ілона не знала, що відповісти. Дід усміхнувся, але цього разу усмішка вийшла сумною.
— Отак воно, дитино. Поки людина поруч, здається, що завжди так буде. А потім одного дня прокидаєшся, ставиш чайник на двох… І тільки тоді згадуєш, що другого вже немає.
За вікном тихо падав сніг. У печі потріскували дрова.
— Вам дуже її бракує? — тихо запитала Ілона.
Олексій Іванович довго мовчав.
— Знаєш, я спочатку думав, що найбільше сумуватиму за її голосом. А виявилося, що за дрібницями. За тим, як вона ложку на стіл клала. Як бурчала, коли я мокрими черевиками заходив. Як уранці запитувала, чи добре спав.
Він провів рукою по бороді.
— Я ж її навіть сварив іноді за те, що вона мене по десять разів перепитувала, чи тепло вдягнувся. А тепер сам із собою розмовляю. І ніхто не перепитує.
Ілона підійшла ближче й обережно торкнулася його плеча.
— Олексію Івановичу, а ви знаєте, що дуже схожі на мого дідуся?
— Та невже? Теж такий красень?
— Майже, — усміхнулася вона. — Тільки мій був трохи мовчазніший.
— Ех, бідна твоя бабуся! І поговорити не було з ким!
Вони обоє засміялися.
— Його вже давно немає, — додала Ілона. — А я досі пам’ятаю, як він мене малу на санчатах возив. Завжди казав, що старі люди живуть довше, коли до них хтось приїжджає.
Дід опустив очі.
— Мудрий був чоловік.
Коли Михайло повернувся до хати, він застав дивну картину. Ілона сиділа біля столу, а дід показував їй старий фотоальбом і щось захоплено розповідав.
— А оце Мишко в першому класі! — радісно вигукнув Олексій Іванович. — Бачиш, який серйозний? А знаєш чому? Бо перед фотографуванням у нього штани на коліні порвалися!
— Діду!
— О, а ось і головний герой!
Михайло підійшов ближче. На фотографії він стояв із великим букетом квітів і червоними вухами.
— Не показуй це!
— Чого? Гарна фотографія!
— Діду, я ж просив!
— А я тобі казав, що просити треба в церкві, а діда треба слухати!
Ілона вже сміялася до сліз.
— Мишко, ти такий милий був!
— Був? — перепитав дід. — А тепер що? Тепер теж нічого, тільки бороду відростив, щоб розумнішим здаватися!
Михайло безпорадно сів на диван.
— Я більше ніколи сюди дівчат не привозитиму.
— Правильно! — задоволено сказав дід. — Цю залишай, а інших не треба!
Під вечір сніг посилився. Михайло визирнув у вікно й занепокоєно похитав головою.
— Треба їхати, поки дорогу зовсім не замело.
Олексій Іванович одразу підвівся.
— Та куди ви проти ночі? Залишайтеся. Місця вистачить. У великій кімнаті тепло, постіль чиста.
— Діду, завтра Ілоні на роботу.
— У неділю?
— Вона має дещо доробити.
— От бачиш, Мишко, яка працьовита дівчина. Не те що ти. Тебе в неділю до обіду не добудишся!
Михайло пішов прогрівати машину, а Ілона почала вдягатися. Дід допоміг їй знайти шарф і подав рукавички.
— Гарно ти сьогодні посиділа з нами, доню, — сказав він.
— Мені теж дуже сподобалося.
— Та ти не думай, я не завжди такий балакучий.
Ілона усміхнулася.
— А мені подобається, коли ви розповідаєте.
Дід помовчав.
— Знаєш, Ілонко… Мишко в мене хороший хлопець. І мати його хороша. І всі вони мене люблять, я знаю. Тільки справ у кожного багато. Робота, квартири, машини, клопоти…
Він поправив старенький шарф.
— А я тут сам. Уранці встану, чайник поставлю, курей нагодую. До обіду ще щось роблю. А ввечері…
Він махнув рукою.
— Та що там. Старечі балачки.
— А ввечері що?
Олексій Іванович глянув на вікно.
— А ввечері тихо дуже. Телевізор увімкну, хоч і не дивлюся. Аби хтось говорив.
Ілона відчула, як у грудях щось боляче стиснулося.
— А чому ви самі не телефонуєте Михайлові частіше?
— Та дзвоню. Але ж не щодня. Він молодий. У нього своє життя.
Дід трохи помовчав.
— Найбільше я боюся, що одного дня він зовсім перестане сюди приїжджати. Не тому, що забуде. Просто так життя складеться. А потім і я вже не зможу біля воріт виходити зустрічати.
Ілона взяла його за руку.
— Олексію Івановичу, а можна я вам дещо скажу?
— Кажи, доню.
— Тепер у вас буде не один гість, а двоє. І я обіцяю, що ми приїжджатимемо частіше.
Дід усміхнувся.
— Ти дивися, я ж запам’ятаю.
— А ви записуйте в календар. І перевіряйте.
— О! То ти ще й сувора!
— Дуже.
Він несподівано обійняв її. Міцно, по-батьківськи, як обіймають когось давно рідного.
— Дякую тобі, дитино, — тихо сказав він.
Дорогою додому Михайло довго мовчав. Ілона сиділа поруч і дивилася на засніжену дорогу.
— Ну що? — нарешті запитав він. — Не злякалася?
— Кого?
— Діда.
— А чого я мала злякатися?
— Ну… його жартів. Розповідей. Того, як він мене перед тобою ганьбив.
Ілона усміхнулася.
— Ти знаєш, у тебе чудовий дідусь.
— Та я знаю.
— Ні, Мишко. Ти не зовсім розумієш.
Він глянув на неї.
— У якому сенсі?
— Ти пам’ятаєш, коли востаннє приїжджав до нього просто так? Не картоплю забрати, не щось полагодити, не передати ліки. А просто посидіти й поговорити?
Михайло замислився.
— Ну… Не знаю. Напевно, давно.
— Він дуже самотній.
— Та в нього сусіди є. Галя, Петро…
— Сусіди — це не родина.
Михайло нічого не відповів.
Ілона продовжила:
— Знаєш, чому він стільки жартує? Бо коли жартуєш, ніхто не питає, чому тобі сумно.
Ці слова Михайло запам’ятав. Того вечора він уперше за довгий час зателефонував дідові не з якоюсь справою, а просто побажати добраніч.
— Діду, як ти там?
— Та як? Сиджу, телевізор сварю.
— А чого?
— Бо він якусь дурницю показує, а перемкнути ліньки.
— Ми наступної суботи знову приїдемо.
На тому кінці дроту запала тиша.
— Справді?
— Справді.
— А Ілона буде?
— Буде.
— От і добре. А ти можеш і не їхати, якщо зайнятий!
Михайло засміявся.
— Діду!
— Жартую, жартую! Приїжджай, куди ж я без тебе!
Наступної суботи вони справді приїхали. Привезли продукти, новий електричний чайник і теплі капці.
Олексій Іванович оглянув подарунки й одразу почав бурчати:
— Та нащо ви гроші витрачали? У мене все є!
— А капці? — запитала Ілона.
— А що капці?
— Старі ж порвалися.
— То вони вже звикли до моїх ніг!
Ілона засміялася.
— Нові теж звикнуть.
Дід приміряв капці, пройшовся кімнатою, а потім тихенько сказав:
— Зручні.
За обідом Михайло помітив, що на столі стоїть старий блокнот у синій обкладинці.
— Діду, а це що?
— Та ми з Ілоною вирішили бабусині рецепти розібрати. Вона каже, що хоче навчитися її пиріг пекти.
— Той самий, із сливами?
— Ага.
Михайло усміхнувся.
— Бабуся його завжди на мої іменини пекла.
Олексій Іванович кивнув.
— Пам’ятаю.
Він подивився на Ілону.
— От тільки один секрет там не записаний.
— Який? — зацікавилася дівчина.
— Ганнуся завжди казала, що пиріг буде смачніший, якщо його готувати для когось, кого любиш.
Михайло й Ілона перезирнулися.
А дід одразу додав:
— Але меду теж не шкодуй! Бо від самої любові пиріг кислий буде!
Минали тижні. Михайло з Ілоною почали приїжджати майже кожних вихідних. Іноді залишалися на ніч. Іноді забирали діда до міста.
Олексій Іванович спершу пручався.
— Що я у вашому місті робитиму? Там навіть півня немає, щоб уранці розбудив!
— Діду, у тебе ж і вдома півня немає, — сміявся Михайло.
— То я знаю, чого бракує!
Одного разу вони повели його до ресторану.
Олексій Іванович довго вивчав меню, а потім покликав офіціанта.
— Синку, а борщ у вас є?
— Є, звичайно.
— А сало?
— Також є.
— А вареники?
— Є.
Дід задоволено закрив меню.
— Ну, тоді принесіть борщ і вареники. А то я вже думав, що тут тільки якісь «карпачі» та «ризоти»!
У ресторані він розповідав історії про молодість, жартував із Михайла й щиро дивувався, чому за маленький шматочок торта треба платити стільки, скільки він витрачає на продукти за два дні.
Але коли офіціант запропонував сфотографувати їх утрьох, дід раптом став серйозним.
Він обійняв Михайла за плече, а Ілону притримав за руку.
— Оце буде гарна фотографія, — тихо сказав він. — Поставлю вдома біля Ганнусиної.
Навесні Михайло зробив Ілоні пропозицію. Це сталося без великого ресторану, музикантів і дорогих прикрас. Просто під час вечірньої прогулянки біля річки. Він дістав невелику коробочку з каблучкою й, помітно хвилюючись, запитав:
— Ілоно, ти вийдеш за мене?
Вона навіть не дала йому договорити.
— Так!
А потім засміялася крізь сльози.
— Тільки твій дідусь має обов’язково бути на весіллі.
— Звісно.
— І ще…
— Що?
— Я хочу, щоб він сидів поруч із нами. Не десь серед гостей, а біля нас.
Михайло обійняв її.
— Домовилися.
Про весілля дідові вирішили сказати особисто. Приїхали в неділю, привезли торт і пляшку домашнього соку.
Олексій Іванович зустрів їх біля хвіртки.
— Чого це ви такі урочисті? Мишку, ти що, нарешті навчився шафки збирати?
— Діду, у нас новина.
— О! Тільки не кажи, що ти машину продав. Я ж учора сусідові хвалився!
Ілона підняла руку й показала каблучку.
— Олексію Івановичу, ми одружуємося.
Дід завмер. Подивився на каблучку. Потім на Михайла. Потім знову на Ілону.
— Справді?
— Справді, діду.
Олексій Іванович повільно зняв шапку.
— Ну… Слава Богу.
Михайло здивувався.
— І все? А де твої жарти?
Дід витер долонею очі.
— Та почекай ти з жартами, хлопче. Дай старому хоч хвилину порадіти.
Ілона підійшла й обійняла його.
— Ми хочемо, щоб ви були нашим найпочеснішим гостем.
— Та я ж старий уже…
— І що?
— Ну, ходжу не так швидко. Танцювати, може, не зможу.
— А ми вас і не змушуватимемо.
Дід примружився.
— Ні, так не годиться. Якщо весілля, то я хоч один танець маю станцювати!
Підготовка до весілля тривала кілька місяців. Олексій Іванович брав у ній найактивнішу участь. Телефонував Михайлові мало не щодня.
— А музиканти будуть?
— Будуть, діду.
Ілоні він радив не витрачати забагато грoшей на сукню.
— Дитино, головне, щоб чоловік любив. А сукня — то таке. Один день походиш, а потім у шафі висітиме.
Але за тиждень до весілля Олексій Іванович попросив онука приїхати самого.
Коли Михайло зайшов до хати, дід сидів за столом. Перед ним лежала невелика дерев’яна скринька.
— Сідай, Мишку.
— Щось сталося?
— Ні. Просто поговорити хочу.
Михайло сів навпроти. Дід довго мовчав, а потім відкрив скриньку. Усередині лежала старенька золота обручка й маленька фотографія Ганни.
— Це бабусина обручка, — сказав Олексій Іванович. — Вона її все життя носила.
Михайло обережно взяв каблучку.
— Пам’ятаю.
— Я думав, що колись віддам її тобі. Але ти вже Ілоні свою купив. І правильно зробив.
Дід поклав обручку назад.
— А цю я хочу їй подарувати. Нехай зберігає. Може, колись вашій донечці передасть.
— Діду…
— Тільки ти мене послухай.
Олексій Іванович уперше за весь час говорив зовсім без жартів.
— Ти хлопець хороший. Але іноді впертий, як твій батько. І мовчиш, коли треба говорити. А ще думаєш, що якщо людина тебе любить, то вона й так усе знає.
Михайло опустив очі.
— Я теж так думав, — продовжив дід. — Ганнусі не раз хотів сказати щось добре, а відкладав на потім. Думав, завтра скажу. А потім завтра не стало.
Він провів долонею по скриньці.
— Тому ти Ілоні говори. Щодня говори, що любиш. І дякуй. Навіть за дрібниці. Особливо за дрібниці.
Михайло кивнув.
— Добре, діду.
— І ще одне.
— Що?
— Не смій її ображати. Бо вона мені вже як рідна.
Михайло усміхнувся.
— Не ображатиму.
— А якщо образиш, то я стану на її бік!
— Я й не сумнівався.
Весілля було наприкінці серпня. Невелике, родинне, із живими квітами на столах і теплою літньою погодою. Олексій Іванович приїхав у темному костюмі, білій сорочці й нових черевиках. Михайло навіть не одразу його впізнав.
— Діду, ти що, женитися зібрався?
— А що? Думаєш, мене ніхто не візьме? Я ще чоловік хоч куди!
Ілона вийшла до нього у весільній сукні. Олексій Іванович побачив її й раптом зупинився.
Довго дивився.
Потім усміхнувся.
— Ох, доню… Гарна ти.
— Дякую.
— Ганнуся моя теж таку світлу сукню мала. Тільки коротшу. Тоді мода така була.
Він дістав із кишені маленьку коробочку.
— Це тобі.
Ілона відкрила її й побачила стареньку золоту обручку.
— Олексію Івановичу…
— Не треба нічого казати. Я знаю, що вона проста. Але Ганнуся її дуже любила. І я хочу, щоб вона тепер у добрих руках була.
Ілона обережно взяла каблучку.
— Я збережу її. Обіцяю.
Дід кивнув.
А потім, ніби злякавшись власної зворушливості, додав:
— Тільки Мишкові не віддавай. Він у дитинстві навіть мою викрутку загубив, а тут золото!
Усі засміялися. Під час святкування Олексій Іванович сидів поруч із молодятами. Коли настав час говорити тост, він повільно підвівся.
У залі стало тихо.
— Ну що, діти… — почав він. — Я довго думав, що вам побажати. Грoшей? Та їх завжди мало. Здоров’я? То само собою. Дітей? То вже ви якось самі розберетеся!
Гості засміялися.
Дід усміхнувся, але потім став серйозним.
— Я вам побажаю одного. Щоб ви не забували повертатися додому. Не тільки в хату чи квартиру. А одне до одного.
Він поглянув на Михайла.
— Бо найбільше щастя — це коли знаєш, що тебе хтось чекає.
Потім перевів погляд на Ілону.
— А тобі, доню, дякую. Ти не просто мого онука полюбила. Ти й старого діда не забула.
Голос його затремтів.
— Я вже думав, що своє віджив. Що всі мої найкращі дні позаду. А ти приїхала, сміялася з моїх дурних жартів, слухала мої старечі розповіді… І я знову відчув, що комусь потрібен.
Ілона витерла сльозу. Михайло підійшов і обійняв діда.
— Ти нам завжди потрібен.
Олексій Іванович міцно притиснув його до себе.
— Знаю, хлопче. Тепер уже знаю.
А потім раптом випростався й голосно оголосив:
— Ну все! Досить плакати! Де музиканти? Я обіцяв нареченій танець!
І справді станцював. Повільно, трохи незграбно, притримуючи Ілону за руку.
Коли музика закінчилася, він нахилився до неї й прошепотів:
— Тільки нікому не кажи, що я вже десять хвилин шукаю, куди сісти. Бо ще подумають, що старий!
Минув рік.
Одного зимового ранку Олексій Іванович прокинувся від телефонного дзвінка.
На екрані висвітилося ім’я Ілони.
— Алло, онучко! Що, Мишко знову щось накоїв?
— Ні, Олексію Івановичу, — засміялася вона. — У нас для вас новина.
— Яка?
— Ви скоро станете прадідусем.
Дід сів на краю ліжка.
— Що?
— Ми чекаємо дитину.
Олексій Іванович довго мовчав.
— Діду? — почувся голос Михайла. — Ти там?
— Та тут я…
Він подивився на фотографію Ганни, що стояла на тумбочці.
— Ганнусю… — тихенько прошепотів. — Чуєш? У нас правнук буде…
— Діду, ми ще не знаємо, хлопчик чи дівчинка! — засміявся Михайло.
— Та яка різниця! Головне, щоб здоровеньке!
Він витер очі рукавом.
— А ви коли приїдете?
— У суботу.
— Добре. Я пиріг спечу.
— Діду, ти ж не вмієш!
— А я навчився! Ілона мене навчила!
Того дня Олексій Іванович довго ходив хатою, усміхався сам до себе, а потім дістав старий календар.
На суботній даті великими літерами написав:
«ПРИЇДУТЬ МОЇ».
Постояв трохи, подивився на напис і додав унизу: «Купити яблук. Більше. Ілона тепер за двох їсть».
А тоді підійшов до фотографії дружини.
— Ну що, Ганнусю, — тихо сказав він. — Пам’ятаєш, ти мені колись казала, що наша хата ще довго дитячим сміхом звучатиме? А я не вірив…
Він поправив рамку.
— От бачиш. Ти знову мала рацію.
За вікном падав сніг, такий самий густий, як того дня, коли Михайло вперше привіз Ілону знайомитися. Тільки тепер Олексій Іванович уже не боявся довгих зимових вечорів.
На кухні лежав бабусин блокнот із рецептами, поруч стояли нові капці, а на стіні висіла велика весільна фотографія.
І щовечора телефон дзвонив. То Михайло питав, чи не треба чогось привезти. То Ілона розповідала, як минув день. А іноді вони просто телефонували, щоб побалакати.
Одного разу Ілона запитала:
— Олексію Івановичу, а пам’ятаєте, як ми вперше познайомилися?
— Ще б пак! Я тоді відразу зрозумів, що ти наша людина!
— Чому?
— Бо тільки наша людина могла так довго сміятися з моїх жартів!
Ілона засміялася.
— А Михайло досі каже, що ви його тоді зганьбили.
— То скажи йому, що я ще не все розповів! Нехай готується!
Вони обоє сміялися.
А потім дід раптом тихо додав:
— Знаєш, доню, добре, що ти тоді приїхала.
— Чому?
— Бо я думав, що в моєму віці вже нічого нового не починається. А виявилося, що навіть у сімдесят шість років можна отримати ще одну онуку.
Ілона помовчала.
— А я думала, що дідуся вже ніколи не матиму.
— Ну, тепер маєш, — відповів Олексій Іванович. — І навіть не сподівайся від мене так просто відкараскатися!
А коли вони попрощалися, старий ще довго сидів біля вікна з телефоном у руках.
У хаті було тихо. Але тепер ця тиша вже не здавалася порожньою. Бо він знав: десь там, за засніженими полями й дорогами, живуть люди, які його люблять.
І в суботу вони знову приїдуть. А йому ще треба пиріг спекти.
