Букет для Алли Дмитрівни

— Маріє, мені потрібен такий букет, щоб мій Василь аж окуляри зняв! І бажано, щоб потім цілий вечір про нього думав!

Продавчиня квіткового кіоску відірвалася від троянд, які саме підрізала, й уважно подивилася на відвідувачку.

— Алло Дмитрівно, у вас сьогодні свято?

— У мене сьогодні закінчилося терпіння. Це набагато серйозніше за свято.

Марія відклала ножиці. Аллу Дмитрівну вона знала давно. Та жила у двоповерховому будинку неподалік ринку й заходила до кіоску чи не щотижня. Іноді купувала квіти для подруг, іноді розглядала вазони, а найчастіше просто розповідала, що нового вдома.

Про чоловіка Василя Марія теж чула чимало. Знала, що він любить вареники з картоплею, у неділю дивиться передачі про риболовлю, а кожної весни обіцяє полагодити шафку, хоча та й досі зачиняється лише з другого разу.

Але такого рішучого настрою в Алли Дмитрівни ще не бачила.

— Розповідайте, що сталося.

— Сорок два роки ми разом, Маріє. Сорок два! А знаєш, коли він востаннє приніс мені квіти?

— Коли?

— На наш тридцятий ювілей. І то тому, що я йому за три дні нагадала. А він ще запитав, чи не краще купити нову сковорідку!

Марія не втрималася від усмішки.

— Може, ваш Василь просто не романтик?

— Не романтик? А коли ми зустрічалися, він мені під вікном на гітарі грав! Щоправда, знав лише дві пісні, зате грав їх щовечора. А тепер я можу нову зачіску зробити, сукню вдягнути, а він тільки запитає, чи борщ залишився.

— То ви хочете купити собі квіти?

— Саме так. І сказати, що мені їх подарував один знайомий. Нехай трохи замислиться, кому його дружина ще подобається!

— Алло Дмитрівно, а раптом він не так зрозуміє?

— За сорок два роки міг би вже навчитися розуміти!

Марія зітхнула й узялася добирати квіти.

— Тоді давайте зробимо гарний букет. Тільки я вас попередила.

— Роби, доню. І стрічку додай. Гарну, широку. Щоб Василь одразу побачив, що це не три гвоздики біля зупинки куплені.

* * *

Додому Алла Дмитрівна поверталася з величезним букетом рожевих троянд, білих хризантем і дрібних зелених гілочок. Марія так старалася, що квіти ледве поміщалися в руках.

Дорогою жінка кілька разів подумки повторила майбутню розмову.

Василь обов’язково запитає, звідки квіти. Вона недбало відповість, що подарував давній знайомий. Чоловік захоче дізнатися, хто саме. А вона скаже: «Та хіба це важливо? Головне, що людина пам’ятає, як приємно жінці отримувати квіти».

Алла Дмитрівна навіть усміхнулася, уявивши його обличчя.

Удома Василь сидів на кухні, чистив яблуко й дивився телевізор.

— Я прийшла! — голосно повідомила дружина.

— Бачу. А хліб купила?

— Купила.

— Добре.

І знову втупився в екран.

Алла Дмитрівна постояла посеред кухні з букетом. Потім демонстративно поклала його на стіл.

— А квіти ти, значить, не помітив?

Василь повернув голову.

— Гарні. Це ти в Марії купила?

— Чому одразу купила? Мені подарували!

— А-а. Ну, добре.

І відкусив шматочок яблука. Алла Дмитрівна аж розгубилася.

— Тобі зовсім не цікаво, хто подарував?

— А хто?

— Один чоловік.

— Зрозуміло.

— Давній знайомий!

— То передавай йому подяку. Хороші квіти вибрав.

Василь підвівся, дістав із шафи велику скляну вазу, налив води й поставив туди букет.

— Ось тут гарно стоятиме. Біля вікна. Тільки відсунь від батареї, щоб довше простояв.

Дружина дивилася на нього й не знала, що сказати.

— Василю, ти взагалі розумієш, що мені інший чоловік квіти подарував?

— Розумію. Ти ж уже тричі сказала.

— І тобі байдуже?

— Чому байдуже? Я радий, що тебе потішили.

Алла Дмитрівна різко розвернулася й пішла до кімнати. Василь провів її поглядом, поклав залишок яблука на тарілку й тихенько усміхнувся.

— Ох, Аллочко, — пробурмотів він. — Сорок два роки, а ти все така сама.

* * *

Наступного ранку Марія тільки встигла відчинити кіоск, як побачила знайому постать у бежевому плащі.

Алла Дмитрівна йшла швидко, міцно стискаючи ручку сумочки.

— Ну що? — запитала Марія, щойно відвідувачка підійшла. — Як Василь відреагував?

— Ніяк!

— Зовсім?

— Гірше! Він вазу дістав! Сам! За все наше спільне життя він добровільно вазу діставав хіба двічі. А тут поставив квіти й сказав, що гарні!

Марія прикрила усмішку долонею.

— Може, він вам довіряє?

— Та я йому теж довіряю! Але ж можна хоч трохи поцікавитися? Хоч запитати, що за знайомий, звідки взявся!

— А ви що хотіли почути?

Алла Дмитрівна замислилася.

— Не знаю. Щось таке, щоб я зрозуміла, що йому не все одно.

Марія поставила відро з квітами на місце й сперлася на прилавок.

— А ви пробували просто сказати Василеві, що вам хочеться квітів? Не на свято, а просто так?

— Пробувала! Він сказав, що я можу купити собі будь-які. Мовляв, навіщо чекати, поки він здогадається.

— А може, він і справді не здогадується, що вам важливо отримати їх саме від нього?

— Маріє, ти ще молода. От поживеш із чоловіком сорок два роки, тоді зрозумієш. Іноді хочеться, щоб він сам щось придумав. Без підказок.

Продавчиня кивнула. У цьому вона Аллу Дмитрівну розуміла.

— То що тепер робитимете?

— Поки не знаю. Але квіти більше купувати не буду. Вчора мало не половину своєї пенсії на той букет залишила, а він навіть не поцікавився, скільки коштував.

— І правильно. Нехай тепер сам думає.

Алла Дмитрівна задоволено кивнула й пішла додому. Марія ще довго усміхалася, згадуючи їхню розмову.

А приблизно за годину до кіоску підійшов невисокий сивий чоловік у темній куртці. Він уважно оглянув квіти, потім звернувся до продавчині:

— Доброго дня. Це ви Марія?

— Так. А що ви хотіли?

— Мені потрібна ваша допомога. Тільки щоб одна жінка нічого не дізналася.

Марія насторожилася.

— Яка жінка?

— Моя дружина. Алла Дмитрівна.

* * *

Марія уважніше придивилася до чоловіка.

— То ви Василь?

— Власною персоною. Той самий, що квітів не дарує й сковорідки пропонує замість подарунків.

Продавчиня не витримала й засміялася.

— Вона вам розповідала?

— Та вона мені за сорок два роки стільки всього розповіла, що я вже цілу книжку міг би написати. Особливо про свої недоліки.

Василь усміхнувся, але потім став серйознішим.

— Маріє, я ж знаю, що вона вчора сама ті квіти купила.

— Звідки?

— А звідки мені не знати? Вона ще позавчора по телефону з подругою радилася, як мене здивувати. Думала, я телевізор дивлюся й нічого не чую. А я сидів у сусідній кімнаті.

— І ви вирішили підіграти?

— Спочатку так. Подумав, нехай порадіє своїй вигадці. А потім побачив, як вона засмутилася. Навіть шкода стало.

Марія похитала головою.

— То чому ви одразу не сказали, що все знаєте?

— Бо тоді вона ще більше образилася б. Моя Алла не любить, коли її хитрощі так швидко розгадують.

— А чому ж ви справді не даруєте їй квітів?

Василь замовк. Потім провів пальцями по краю прилавка.

— Звик, мабуть. Думаю, що ми й так одне одного знаємо. Вона ж завжди казала, що квіти шкода купувати, бо швидко в’януть. А я й повірив. Краще, думаю, принесу їй черешень, які вона любить. Чи пиріжків із сиром. А воно, бачите, не зовсім те.

— Квіти теж іноді потрібні, — усміхнулася Марія.

— Тепер уже зрозумів. Тільки хочу зробити все гарно.

Він дістав із кишені складений учетверо аркуш паперу.

— Ось дивіться. Я тут дещо придумав. Але сам не впораюся.

Марія розгорнула аркуш і прочитала кілька рядків, написаних великими нерівними літерами.

— Це ви самі написали?

— А хто ж іще? Тільки не смійтеся. Я востаннє щось подібне писав, коли Аллі двадцять було.

Марія ще раз прочитала записку.

— Ні, Василю, це дуже гарно. Давайте зробимо.

— Тільки в мене ще одне прохання. Можна я завтра до вас раніше прийду? Поки Алла вдома буде?

— Звичайно.

Василь полегшено зітхнув.

— От і домовилися. А тепер скажіть, які квіти вона найбільше любить. Бо вчорашній букет великий, гарний, але мені здається, що не зовсім її.

Марія усміхнулася.

— Ви добре її знаєте. Вона найбільше любить жовті хризантеми.

— Отож! А я вже подумав, що за сорок два роки перестав щось розуміти.

* * *

Наступного дня Алла Дмитрівна прокинулася від незвичного гуркоту на кухні. Годинник показував сьому ранку.

Василь зазвичай у цей час ще спав, а сьогодні вже чимось брязкотів, відчиняв шухляди й раз у раз бурмотів собі під ніс.

— Василю, що ти там робиш?

— Сніданок готую!

Алла Дмитрівна сіла на ліжку.

— Який сніданок? Ти ж учора казав, що сьогодні поспиш довше!

— Передумав!

Вона накинула халат і пішла подивитися. На кухні чоловік стояв біля плити у фартуху, який зазвичай одягала дружина. На столі лежали нарізаний хліб, сир, помідори й тарілка з яєчнею.

— Василю, ти часом нічого не задумав?

— Задумав. Поснідати.

— А чому сам готуєш?

— Бо ти щодня готуєш. Можу ж я хоч раз?

Алла Дмитрівна підозріло примружилася.

— Ти вчора щось розбив?

— Ні.

— Загубив ключі від гаража?

— Ні.

— А може, знову купив собі нову вудку?

— Алло, сідай уже їсти!

Вона сіла, але весь сніданок уважно спостерігала за чоловіком. Василь був незвично веселий. Навіть двічі похвалив її домашній хліб, хоча раніше просто мовчки їв.

Після сніданку подивився на годинник.

— Мені треба ненадовго вийти.

— Куди?

— У справах.

— У яких?

— Алло, ти ж учора казала, що чоловік повинен іноді сам щось придумувати. От я й придумав.

Вона аж ложку відклала.

— То ти все-таки почув!

— Я багато чого чую, — весело відповів Василь і вийшов.

Алла Дмитрівна залишилася на кухні сама. Букет від уявного знайомого стояв на підвіконні. Жінка подивилася на нього й невдоволено похитала головою.

— І що це він сьогодні такий загадковий?

* * *

Тим часом Василь уже стояв біля квіткового кіоску. Марія підготувала для нього великий букет жовтих хризантем. Між ними додала кілька білих ромашок і перев’язала все простою світлою стрічкою.

— Ну як? — запитала вона.

Василь довго дивився на квіти.

— Оце вже моя Алла. Вона такі любить.

— А записку принесете?

— Ось вона.

Він дістав із кишені акуратно складений аркуш. Марія взяла невелику картку, переписала на неї текст і прикріпила до букета.

— Готово. Тільки тепер найголовніше — не зіпсуйте все якимось жартом.

— Та я ж серйозна людина!

— Учора ви так само серйозно вдавали, що не здогадуєтеся про дружинин букет.

— То було вчора. Сьогодні я виправляюся.

Василь забрав квіти й пішов додому. Дорогою він раптом зупинився біля невеличкої пекарні. Подумав кілька секунд, зайшов усередину й купив два сирні рогалики.

Колись, ще коли вони з Аллою тільки зустрічалися, він часто приносив їй такі після роботи. Вони сідали на лавці біля її будинку, ділилися рогаликами й розповідали одне одному про свій день.

Тоді він не мав можливості купувати дорогі подарунки. Але Алла завжди раділа, коли бачила його з маленьким паперовим пакетом.

Василь глянув на квіти, на пакунок і задоволено кивнув.

— Ось тепер усе як треба.

* * *

Алла Дмитрівна саме розвішувала білизну на подвір’ї, коли почула, як відчиняється хвіртка.

— Василю, ти знову її не зачинив як слід! Скільки можна казати, що треба…

Вона обернулася й замовкла. Чоловік стояв посеред доріжки з величезним букетом жовтих хризантем.

— Це що таке? — тихо запитала вона.

— Квіти.

— Я бачу, що квіти. Кому?

— Одній жінці.

Алла Дмитрівна повільно опустила прищіпки в кошик.

— Якій ще жінці?

— Дуже гарній. Трохи впертій. Любить порядок, вареники з вишнями й нагадувати мені про шафку.

Вона вже почала усміхатися, але ще намагалася триматися серйозно.

— І давно ти її знаєш?

— Сорок два роки одружений із нею. А знайомий ще довше.

Василь підійшов ближче й простягнув букет.

— Це тобі, Аллочко.

Вона взяла квіти, торкнулася пальцями жовтих пелюсток і раптом помітила картку.

— А це що?

— Прочитай.

Алла Дмитрівна розгорнула записку.

На ній було написано:

«Моїй Аллочці. Я пам’ятаю, як ти колись сказала, що найбільше любиш жовті хризантеми. Вибач, що так рідко приносив їх тобі. Я звик, що ти завжди поруч, і часом забував, що тобі теж хочеться маленьких сюрпризів. А ще пам’ятаю, як ти сміялася з моєї гітари. Як ми ділили один рогалик на двох. Як ти вперше назвала мене своїм Василем. Я й досі дуже радий, що ти тоді обрала саме мене».

Алла Дмитрівна дочитала й підняла очі на чоловіка.

— Василю… Ти сам це написав?

— Сам. Правда, Марія трохи допомогла гарно оформити.

— То ти до Марії ходив?

— Ходив.

— І вона тобі все розповіла?

— Нічого вона не розповідала. Я й сам знав, що ти вчора квіти купила.

Алла Дмитрівна застигла.

— Знав?

— Знав.

— І про давнього знайомого?

— І про нього. Ти ж із Людою по телефону радилася. А я поруч сидів.

Жінка кілька секунд мовчала. Потім повільно поставила букет на садовий столик.

— Василю Петровичу, то ти мене вчора цілий вечір розігрував?

— Не розігрував. Просто вирішив подивитися, що ти ще придумаєш.

— І що, цікаво було?

— Дуже. Особливо коли ти втретє наголосила, що квіти подарував чоловік.

Алла Дмитрівна спочатку хотіла щось відповісти, але раптом сама засміялася.

— Ну й хитрун! А я ж думала, що тобі зовсім байдуже!

— Не байдуже, Алло. Просто я іноді надто спокійний. А ти любиш, щоб усе було з пригодами.

Вона похитала головою й міцно обійняла чоловіка.

— Знаєш, Василю, мені ж не треба дорогих букетів. Мені хотілося, щоб ти сам захотів мене потішити.

— Тепер знаю.

— А рогалики ти навіщо купив?

— Пам’ятаєш, як колись після роботи приносив?

— Пам’ятаю. Тільки тоді ми один на двох ділили.

— А тепер можу купити два. За сорок два роки таки чогось досягнув!

Алла Дмитрівна розсміялася й поцілувала його в щоку.

— Ходімо вже чай пити, мій романтику.

* * *

Минуло кілька днів. Марія саме розставляла свіжі букети, коли до кіоску знову підійшла Алла Дмитрівна. Цього разу вона усміхалася ще здалеку.

— Ну що, Маріє, змовнице, доброго дня!

— Доброго дня! Як поживаєте?

— Чудово! Василь тепер щоранку запитує, чи мені чогось не хочеться. Учора навіть запропонував піти разом у кіно. Уявляєш?

— То ви погодилися?

— Звісно! Тільки спочатку попросила його хвіртку полагодити. Бо романтика романтикою, а вона вже другий рік скрипить.

Марія засміялася.

— І що Василь?

— Полагодив! За пів години! Я аж здивувалася, що він стільки часу вмів це зробити.

Алла Дмитрівна оглянула квіти й раптом попросила:

— А дай-но мені три гарні троянди.

— Для кого?

— Для Василя.

Марія здивовано підняла брови.

— Ви чоловікові квіти купуєте?

— А чому ні? Він теж заслуговує на приємне. Тільки я йому скажу, що це від таємної прихильниці.

— Алло Дмитрівно! — Марія аж розвела руками. — Ви знову за своє?

— Та жартую я, жартую! Скажу правду. Що це йому за те, що він у мене найкращий.

Вона взяла три троянди, обережно поклала їх у сумку й уже збиралася йти, коли раптом обернулася.

— А знаєш, Маріє, що мені Василь учора сказав?

— Що?

— Каже: «Алло, я ж тебе й без квітів люблю». А я йому відповідаю: «Знаю, Василю. Але з квітами воно якось помітніше!»

Марія розсміялася так голосно, що навіть двоє перехожих усміхнулися. А Алла Дмитрівна задоволено поправила комір плаща й попрямувала додому.

Там на неї чекав чоловік, який за сорок два роки навчився безлічі корисних речей, але тільки тепер збагнув одну просту істину: іноді дружині потрібні не поради, не практичні подарунки й навіть не допомога по господарству.

Іноді їй просто хочеться, щоб чоловік зайшов до квіткового кіоску й вибрав для неї найгарніший букет.

А ще краще — щоб не забув, які саме квіти вона любить.