Терпець урвався

— Мамо, та коли ти вже зникенеш з очей моїх?! — Андрій так грюкнув долонею по столу, що склянка з компотом перекинулася на скатертину. — Я у власній квартирі спокійно пожити не можу!

Галина Петрівна сиділа навпроти сина, тримаючи на колінах кухонний рушник. Вона щойно принесла з духовки курку з картоплею, яку Андрій любив ще з дитинства. Хотіла покласти йому найкращий шматочок, але тепер не могла навіть підвести очей.

— Добре, синку, — тихо промовила вона. — Поїду.

— От і чудово! — буркнув Андрій, відсуваючи тарілку.

Він не помітив, як семирічна Іринка перестала жувати. Не побачив, як його дружина Мар’яна повільно поклала виделку й подивилася на нього таким поглядом, якого за дванадцять років шлюбу він ще не бачив.

А за пів години, коли Андрій зайшов до спальні, то застав дружину за збиранням валізи.

— Ти кудись зібралася?

— Так. Ми їдемо.

— Куди це «ми»?

— Я, Іринка і твоя мама.

Андрій спочатку навіть усміхнувся. Подумав, що дружина невдало жартує. Та коли побачив на ліжку дитячі речі й маленького плюшевого зайця, усмішка зникла.

Два роки тому все було зовсім інакше. Тоді Андрій сам телефонував матері майже щовечора.

— Мамо, ну що ти там сама сидиш? Переїжджай до нас. Іринці вже п’ять, Мар’яна на роботу виходить. Нам твоя допомога дуже потрібна.

Галина Петрівна жила в сусідньому районному центрі, за вісімдесят кілометрів від сина. Після того, як чоловіка не стало, вона винаймала невеличку однокімнатну квартиру на околиці. Власного житла не мала — колись вони з чоловіком жили у службовому будинку, а після його закриття довелося переїхати.

Пенсії вистачало на найнеобхідніше. За оренду жінка платила майже половину, тому особливо не розкошувала.

Але скаржитися не любила.

Мала кількох подруг, ходила до бібліотеки, вирощувала герані на підвіконні. Щосуботи їздила на базар по свіжі овочі, а неділями іноді пекла пиріжки для сусідських дітей.

Коли син уперше запропонував переїхати, вона відмовилася.

— Та куди мені, Андрійку? У вас своя сім’я, свої звички. Я тільки заважатиму.

— Мамо, ну перестань! У нас трикімнатна квартира. Окрема кімната для тебе буде. І Мар’яна тільки за. Правда ж, Мар’яно?

Невістка тоді взяла слухавку.

— Галочко, приїжджайте. Серйозно. Мені скоро виходити на повний день, а в клініці такий графік, що іноді й до сьомої затримуюся. Іринку із садочка не завжди встигатиму забирати. А чужій няні я не дуже довіряю.

Мар’яна працювала адміністратором у приватній медичній клініці. Записувала пацієнтів, відповідала на дзвінки, зустрічала відвідувачів, розв’язувала суперечки через перенесені прийоми й постійно мусила усміхатися, навіть коли сама ледве трималася на ногах.

Роботу свою любила, але втомлювалася страшенно.

Андрій працював у компанії, що продавала будівельні матеріали. Часто затримувався, їздив до клієнтів, іноді повертався додому після восьмої.

Іринка тоді часто хворіла, тому подружжю справді було непросто.

— Приїжджайте, — повторила Мар’яна. — Будемо разом вечеряти, розмовляти. І вам самій не доведеться сидіти.

Галина Петрівна погодилася не відразу. Ще місяць вагалася, потім поговорила з господинею квартири, зібрала свої речі у дві великі сумки й стару коричневу валізу.

Герані роздала сусідкам. Одну, рожеву, привезла із собою.

— Ну от, — сказав Андрій, коли зустрів її на автостанції. — Тепер нарешті всі разом.

Тоді він обійняв матір так міцно, що вона навіть розплакалася. Від радості. Перші місяці були чудовими.

Галина Петрівна прокидалася о сьомій, готувала сніданок, проводжала молодих на роботу, а Іринку — до садочка. Потім ішла до магазину, варила суп або борщ, прала дитячі речі.

Увечері забирала онуку, гуляла з нею в парку, допомагала вчити віршики. Мар’яна поверталася втомлена, скидала туфлі просто біля дверей і нерідко казала:

— Галочко, я вас обожнюю. Якби не ви, я б уже десь під столом у тій клініці заснула.

— Та що ти, донечко. Іди руки мий, я вечерю підігрію.

Вони швидко знайшли спільну мову.

Мар’яна не була з тих невісток, які в кожній пораді свекрухи бачать втручання. А Галина Петрівна ніколи не перевіряла, чи добре невістка прибрала, не коментувала її покупки й не розповідала, як правильно виховувати дитину.

Навпаки, часто захищала Мар’яну перед сином.

— Андрію, чого ти причепився, що в холодильнику немає ковбаси? У тебе дві ноги є, магазин через дорогу.

— Мамо, та я просто запитав!

— То й запитуй чемно.

Вони сміялися.

На день народження Галина Петрівна отримала від невістки красивий сірий жакет.

— Мар’яночко, навіщо ти грoші витрачала?

— Бо хочу, щоб ви гарна ходили, а не тільки біля плити стояли.

Одного разу Мар’яна навіть записала її до перукарні, де сама стриглася.

— Галочко, вам так пасує коротша зачіска! Треба ще брови трішечки підправити.

— Ой, дитино, на старості років із мене красуню робиш!

— А що, хіба не можна?

Галина Петрівна тоді довго розглядала себе в дзеркалі.

Їй було шістдесят вісім. І вперше за багато років вона відчула, що комусь цікава не лише як бабуся, котра вміє варити борщ.

Проблеми почалися непомітно. Спочатку Андрій став частіше повертатися з роботи роздратованим. Мовчки вечеряв, дивився в телефон, на запитання відповідав коротко.

— Як день минув, синку? — питала мати.

— Нормально.

— А з тим замовником домовилися?

— Мамо, я вдома про роботу говорити не хочу.

— Та я ж просто…

— От і не треба.

Галина Петрівна поступово перестала запитувати. Потім його почали дратувати дрібниці. Якось мати випрала його сорочку разом із темними речами, і білий комір трохи посірів.

— Мамо, ну ти хоч дивися, що робиш!

— Пробач, Андрійку, я замочу, може, відійде.

— Та справа не в сорочці! Просто не чіпай мої речі!

Наступного дня вона вже не чіпала. За тиждень він сердився, що мати зайняла ванну кімнату саме тоді, коли йому треба було поголитися.

Ще через кілька днів сказав, що вона надто голосно дивиться телевізор.

А одного вечора, коли Галина Петрівна принесла йому чай, Андрій навіть не підвів голови.

— Мамо, ти можеш хоч раз мене не чіпати?

Жінка поставила чашку на край столу.

— Вибач, синку.

Вона пішла до своєї кімнати й тихенько зачинила двері. Мар’яна все помічала. Одного вечора, коли Іринка вже спала, вона сіла поруч із чоловіком.

— Андрію, що з тобою відбувається?

— У якому сенсі?

— Ти постійно зриваєшся на мамі.

— Не перебільшуй.

— Я не перебільшую. Вона вже боїться зайвий раз вийти з кімнати.

— Мар’яно, я просто втомлююся. Мені хочеться додому прийти й побути у спокої.

— А мама тобі заважає тим, що чай приносить?

— Ну от почалося!

Він підвівся й пішов до спальні. Мар’яна залишилася на дивані.

Вона знала, що останнім часом у чоловіка проблеми на роботі. Компанія втратила кількох великих клієнтів, зарплату затримували, керівництво вимагало неможливого.

Андрій нервував, погано спав, постійно перевіряв телефон. Але Мар’яна не могла зрозуміти, чому через це має страждати його мати. Тієї неділі Галина Петрівна прокинулася раніше за всіх.

Хотіла приготувати щось смачне, щоб хоч трохи підняти синові настрій. Купила курку, картоплю, печериці. Замаринувала м’ясо з часником і спеціями.

Іринка допомагала чистити моркву маленьким ножиком.

— Бабусю, а тато сьогодні буде веселий?

Галина Петрівна завмерла.

— А чому ти питаєш, сонечко?

— Бо він увесь час сердиться. Навіть коли ти нічого не робиш.

Жінка погладила онуку по голові.

— Тато просто багато працює.

— А коли він мало працюватиме, то перестане сердитися?

— Сподіваюся, кицю.

За обідом спочатку все було спокійно.

Мар’яна розповідала, як у п’ятницю в клініку прийшов чоловік, котрий переплутав час прийому, а потім доводив, що це адміністратор неправильно записала.

Іринка сміялася, бо бабуся розповіла, як у дитинстві переплутала цукор із сіллю й зіпсувала компот. Навіть Андрій усміхнувся. А потім задзвонив його телефон. Він подивився на екран, насупився й відхилив виклик.

Через хвилину телефон задзвонив знову.

— Та що ж це таке! — пробурмотів він.

— Може, щось важливе, синку? — обережно запитала Галина Петрівна.

— Мамо, я сам розберуся.

— Та я ж нічого…

— От саме! Нічого не кажи!

Мар’яна поклала виделку.

— Андрію.

— Що?

— Не розмовляй так із мамою.

— А як мені розмовляти? Може, мені ще дозволу попросити, щоб телефон узяти?

— Ніхто тобі нічого не забороняє.

— Та ви всі мене вже дістали!

Галина Петрівна спробувала перевести розмову.

— Андрійку, ти хоч картоплі ще візьми. Я з грибочками зробила, як ти любиш.

І саме тоді син cпалахнув.

— Мамо, та коли ти вже зникнеш з очей моїх?! Скільки можна?! Я у власній квартирі спокою не маю!

Він ударив долонею по столу. Склянка перекинулася, компот розлився по скатертині. Іринка здригнулася.

Галина Петрівна кілька секунд дивилася на червону пляму, що повільно розповзалася між тарілками. Потім узяла рушник.

— Не треба, мамо, — сказала Мар’яна.

Але жінка вже промокала скатертину.

— Нічого, донечко. Зараз витру.

— Мамо, залиште.

Галина Петрівна випросталася.

— Добре, Андрійку. Поїду. Не сердься.

Вона вийшла з кухні. Ніхто не сказав ні слова.

Тільки Іринка раптом запитала:

— Тату, а бабуся що поганого зробила?

Андрій відвернувся.

— Їж, Іро.

— Але ж ти її виганяєш.

— Іринко, я сказав — їж!

Дівчинка заплакала. Мар’яна підвелася, взяла доньку за руку й повела до дитячої. Галина Петрівна сиділа на краю ліжка. Перед нею стояла та сама коричнева валіза, з якою вона приїхала два роки тому.

Блискавка на ній давно погано застібалася, а одна ручка трималася на кількох нитках. Жінка повільно складала речі. Дві спідниці, светр, кілька блузок. Сірий жакет, подарований Мар’яною, вона поклала зверху.

Потім дістала з шухляди конверт із грошuма. Сім тисяч чотириста грuвень.

Трохи відкладала з пенсії. Тепер думала, на скільки днів вистачить цих грoшей. Можна було спробувати знайти кімнату в гуртожитку. Або подзвонити давній подрузі Валентині, з якою не бачилася понад рік.

Тільки Валентина жила з донькою та двома онуками. Куди їй ще одну стару жінку? Галина Петрівна зітхнула.

Найбільше її боліло навіть не те, що нікуди йти. А те, як легко син сказав ці слова. Ніби вона була старою шафою, яка займає зайве місце. У двері тихенько постукали.

— Галочко, можна?

Мар’яна зайшла й зупинилася біля валізи.

— Що ви робите?

— Збираюся, доню.

— Куди?

— Та знайду щось. Може, кімнатку якусь. Не переживай.

Мар’яна сіла поруч.

— Ви справді думаєте, що я дозволю вам отак поїхати?

— Мар’яночко, не сваріться через мене. У вас сім’я. Андрій нервує, робота в нього важка. Я розумію.

— А я не розумію, — відповіла невістка.

— Що ж тут не розуміти?

— Як можна людину два роки просити допомагати, а потім сказати, щоб вона забиралася.

Галина Петрівна опустила голову.

— Може, я справді стала зайвою. Знаєш, як воно буває. Молодим хочеться самим…

Мар’яна раптом підвелася.

— Зачекайте мене.

Вона вийшла. За кілька хвилин повернулася з великою синьою валізою.

Поклала її на підлогу й почала складати речі.

— Мар’яночко, ти що робиш?

— Те саме, що й ви.

— Як це?

— Збираюся.

— Куди?!

— Поки не знаю. Але точно не залишу вас саму.

Галина Петрівна злякано схопила її за руку.

— Доню, не треба! У вас же дитина! Чоловік! Я не хочу, щоб через мене сім’я розпалася!

Мар’яна присіла перед нею.

— Галочко, послухайте мене. Ви не руйнуєте нашу сім’ю. Ви два роки допомагали її тримати купи. А тепер мій чоловік вирішив, що може вас принижувати. Я не хочу, щоб Іринка росла й думала, ніби так можна поводитися з батьками.

— Але ж Андрій…

— Андрій дорослий чоловік. І повинен відповідати за свої слова.

Із коридору почувся голос:

— Мар’яно, що тут відбувається?

Андрій стояв у дверях. Побачив дві валізи й нахмурився.

— Це що за вистава?

— Ніякої вистави, — спокійно відповіла дружина.

— Мамо, ну ти ж розумієш, я на нервах сказав! Навіщо відразу речі збирати?

Галина Петрівна підвела голову.

— Ти ж сам сказав, синку, щоб я їхала.

— Та мало що я сказав!

— Андрію, — перебила Мар’яна, — а ти коли-небудь думав, що твої слова люди чують? І запам’ятовують?

— Мар’яно, тільки не починай.

— Ні, я якраз почну. Твоя мама два роки тут працювала більше за нас обох. Ти хоч раз запитав, чи не втомилася вона? Чи хоче кудись піти? Чи не болять у неї ноги після цілого дня з Іринкою?

— Я ж не змушував її!

— Справді? А хто два роки тому щовечора телефонував і просив переїхати?

Андрій мовчав.

— Хто казав, що ми без неї не впораємося? Хто обіцяв, що вона тут буде як удома?

— Ну от тільки не треба мені все згадувати!

— А треба, Андрію. Бо ти чомусь усе забув.

Він глянув на синю валізу.

— І що, ти теж збираєшся?

— Так.

— Куди?

— Знімемо квартиру.

Андрій пирхнув.

— На які грoші?

— На мою зарплату. Я працюю адміністратором у клініці, ти, здається, пам’ятаєш? Заробляю не мільйони, але на невелику квартиру разом із маминою пенсією вистачить. А за Іринку ми обоє відповідаємо, тому витрати на дитину будемо ділити.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Іринку ти теж забереш?

— Вона поки житиме зі мною. Із тобою бачитиметься, коли захоче. Я не збираюся позбавляти її батька.

Андрій провів долонею по обличчю.

— Мар’яно, ти робиш із мухи слона!

— Ні. Я просто більше не хочу вдавати, що нічого не відбувається.

Того вечора вони нікуди не поїхали. Було вже пізно, а Іринці наступного дня треба було до школи. Мар’яна поклала доньку спати, а сама до другої ночі шукала оголошення про оренду квартир.

У понеділок вона домовилася з колегою помінятися змінами й після обіду поїхала дивитися житло. Перша квартира була дорогою.

Друга — сирою, з темними плямами на стінах. А третя виявилася маленькою, але затишною двокімнатною квартирою на четвертому поверсі.

До школи Іринки було двадцять хвилин пішки, до клініки — пів години автобусом. Господиня, літня жінка на ім’я Тамара Іванівна, уважно вислухала Мар’яну.

— То ви з донечкою і мамою житимете?

— Так. Із мамою чоловіка.

Тамара Іванівна здивовано підняла брови.

— Зі свекрухою?

— Так.

— Оце вперше бачу, щоб невістка від чоловіка йшла разом зі свекрухою.

Мар’яна сумно усміхнулася.

— У нас, мабуть, незвичайна сім’я.

Господиня провела рукою по підвіконню.

— Знаєте, моя свекруха теж була доброю жінкою. Двадцять років разом прожили. Я за нею до останнього дня доглядала. То ви не дивуйтеся.

Вона трохи подумала й назвала суму на тисячу гривень меншу, ніж в оголошенні.

— Тільки дивіться, щоб дитина на стінах не малювала.

— Не малюватиме, — запевнила Мар’яна.

Хоча подумки вже згадала Іринчині фломастери. Переїхали в середу. Андрій того ранку стояв біля дверей, дивлячись, як таксист виносить валізи.

Він усе ще не вірив, що це відбувається насправді.

— Мар’яно, може, досить? Ну посварилися, з ким не буває.

Дружина застібнула Іринці куртку.

— Ми не просто посварилися, Андрію.

— Я ж сказав, що був на нервах!

— Ти це сказав. Але жодного разу не попросив у мами вибачення.

Він глянув на Галину Петрівну. Вона стояла біля дверей у своєму сірому жакеті, тримаючи горщик із рожевою геранню.

— Мамо, ну вибач, — пробурмотів він. — Я не хотів тебе образити.

Мар’яна подивилася на чоловіка.

— Ти зараз вибачаєшся, бо тобі шкода, чи тому, що ми їдемо?

Андрій нічого не відповів. Галина Петрівна підійшла до сина.

— Ти бережи себе, Андрійку. І їж нормально. У холодильнику ще суп є.

Він відвернувся.

— Мамо, ну припини.

А вона лише кивнула.

— Добре, синку.

І вийшла. Перші дні в новій квартирі були незвичними. Іринка спала з мамою в одній кімнаті, а Галина Петрівна — у другій, маленькій, з вікном у двір.

Меблі були старенькі, холодильник гудів так голосно, що вночі його було чути навіть за зачиненими дверима. Зате на кухні стояв круглий стіл, за яким усі троє чудово поміщалися.

У перший вечір Мар’яна купила піцу.

— Сьогодні не готуємо, — оголосила вона.

Галина Петрівна здивувалася.

— Та я могла б картопельки посмажити.

— Галочко, відпочиньте.

— А що ж я робитиму?

— Що захочете.

Жінка розгублено подивилася на невістку.

— Отак просто?

— Отак просто.

Іринка засміялася.

— Бабусю, давай мультики дивитися!

Того вечора вони втрьох сиділи на дивані, їли піцу й дивилися мультфільм про маленького ведмедика.

Галина Петрівна вперше за багато місяців не думала, що треба ще помити підлогу, попрасувати сорочки чи приготувати чоловікам обід на завтра.

Тільки одного разу поглянула на телефон. Андрій не дзвонив. У старій квартирі тим часом настала тиша.

Першого вечора Андрій навіть зрадів.

Ніхто не розпитував, як минув день. Ніхто не вмикав телевізор на кухні. Ніхто не просив винести сміття дорогою на роботу.

Він замовив собі вечерю, увімкнув футбол і влаштувався на дивані. Але на другий день помітив, що в холодильнику порожньо.

На третій — що чисті сорочки закінчилися. На четвертий прокинувся й машинально гукнув:

— Мамо, де моя синя…

І замовк. У квартирі нікого не було.

Він знайшов сорочку на дні кошика з брудною білизною, виправ сам, неправильно виставив температуру на прасці й залишив блискучу пляму на рукаві.

Розсердився. Потім сів на край ліжка. І раптом згадав, як мати колись запитала, чи не треба попрасувати його сорочки, а він грубо відповів:

«Мамо, не чіпай мої речі!»

Тепер ніхто їх не чіпав. У суботу Андрій зайшов до Іринчиної кімнати.

На полиці стояли кілька книжок, які дівчинка не забрала. На стіні висів малюнок: чотири чоловічки трималися за руки.

Підпис був нерівний, дитячий: «Моя сім’я».

Бабуся на малюнку стояла поруч із Мар’яною. Андрій довго дивився на той аркуш. Потім узяв телефон і набрав дружину.

— Привіт.

— Привіт, Андрію.

— Як Іринка?

— Добре. Сьогодні з бабусею в парк ходила.

— А мама?

— Теж добре.

— Можна я завтра приїду?

Мар’яна помовчала.

— До Іринки можеш приїжджати хоч завтра. Я не забороняю. Але давай спочатку домовимося про час.

— А з тобою поговорити можна?

— Можна. Тільки я не хочу знову слухати, що ми перебільшили.

Він зітхнув.

— Я зрозумів.

Але насправді тоді ще не все зрозумів. У неділю він приїхав із пакетом продуктів і великим плюшевим ведмедем для доньки.

Іринка кинулася йому на шию.

— Таточку!

Андрій підняв її на руки.

— Привіт, сонечко. Скучила?

— Дуже! А ти більше на бабусю не кричатимеш?

Питання вдарило несподівано.

— Не кричатиму, — тихо відповів він.

Галина Петрівна вийшла з кухні.

— Андрійку, проходь. Чаю будеш?

Він побачив, що вона знову в фартуху.

— Мамо, ти й тут готуєш?

Жінка усміхнулася.

— Та я пиріжків напекла. Іринка з капустою любить.

— Ти ж, мабуть, утомилася.

Галина Петрівна здивовано подивилася на сина. За два роки він уперше запитав її про втому.

— Та ні, синку. Сьогодні зранку відпочила. Ми з Мар’яною вчора в театр ходили.

— У театр?

— Ага. У неї в клініці колега захворіла, квитки пропадали. То ми й пішли.

Андрій перевів погляд на дружину.

— І як?

— Чудово, — відповіла Мар’яна. — Мама ще й усю виставу потім мені переказувала, бо я половини жартів не зрозуміла.

Галина Петрівна засміялася. Андрій раптом усвідомив, що давно не чув такого її сміху. Раніше вона сміялася тихенько, ніби боялася комусь завадити.

Тепер сміялася вільно. За чаєм він намагався жартувати, розпитував Іринку про школу, хвалив пиріжки. Але коли донька пішла гратися, Мар’яна сказала:

— Андрію, нам треба поговорити.

Вони сіли за круглий кухонний стіл. Галина Петрівна хотіла вийти, але син раптом попросив:

— Мамо, залишся, будь ласка.

Вона сіла. Андрій довго крутив у руках чашку.

— У мене на роботі все дуже погано, — нарешті сказав він.

Мар’яна не перебивала.

— Ще місяць тому сказали, що скорочуватимуть відділ. У нас продажі впали. Двох уже звільнили. Мені запропонували перейти на менший оклад, без премій.

— Чому ти нічого не сказав? — запитала дружина.

— Соромно було. Я ж завжди казав, що забезпечу сім’ю. А тут виходить, що навіть за квартиру скоро нормально платити не зможу.

— Андрію, ми обоє працюємо. І квартира наша, не орендована. Ми б якось упоралися.

— Я знаю. Тепер знаю.

Він потер обличчя долонями.

— Приходив додому й злився на все. На роботу, на себе. А потім мама щось запитувала… І я зривався.

Галина Петрівна тихо сказала:

— Синку, та ти ж міг мені розповісти.

— Міг, мамо. Але не розповів.

Він нарешті підвів очі.

— І це не виправдання. Те, що в мене проблеми, не давало мені права так із тобою поводитися.

Мар’яна уважно дивилася на чоловіка. Це були перші слова за останні тижні, у яких вона почула не образу й не роздратування, а справжнє розуміння.

Андрій повернувся до матері.

— Мамо, пробач мені. Не за те, що ти образилася. А за те, що я тебе образив. Ти ж усе покинула, щоб нам допомогти. А я поводився так, наче ти нам заважаєш.

Галина Петрівна витерла очі краєчком серветки.

— Та годі, синку.

— Ні, мамо. Не годі.

Він нахилився ближче.

— Я пам’ятаю, як ти два роки тому не хотіла переїжджати. Казала, що боїшся нам заважати. А я обіцяв, що ти будеш як удома. І не дотримав слова.

Жінка заплакала. Не голосно, без схлипувань.

Просто сльози одна за одною покотилися по зморшкуватих щоках.

— Я ж ніколи не хотіла вам заважати, Андрійку…

— Я знаю, мамо.

Він пересів поруч і обійняв її. Мар’яна відвернулася до вікна. Їй теж захотілося плакати. Але вона розуміла: вибачення — це тільки початок.

Після тієї розмови Андрій став приїжджати частіше. У вівторок забрав Іринку зі школи й повів у кафе на морозиво. У четвер сам запропонував залишитися з донькою ввечері, щоб Мар’яна могла зустрітися з подругою.

У суботу приїхав допомогти матері повісити полицю в її кімнаті. Галина Петрівна спостерігала, як син крутить шурупи, й нарешті запитала:

— Андрійку, а чого ти весь час їздиш сюди? У тебе ж удома справ повно.

— Бо хочу, мамо.

— А може, ти думаєш, що ми тут без тебе не впораємося?

Він усміхнувся.

— Та я вже зрозумів, що ви чудово справляєтеся.

Вона засміялася.

— От і добре.

Потім трохи помовчала й додала:

— Знаєш, синку, мені тут добре. Не думай, що я страждаю.

Андрій відклав викрутку.

— Мамо, я хотів запропонувати тобі повернутися.

Галина Петрівна зітхнула.

— А я не хочу.

Він здивовано подивився на неї.

— Чому?

— Бо мені страшно, Андрійку.

— Що я знову накричу?

— І це теж. Але найбільше — що я знову почну жити тільки вашими справами. А потім сама не помічу, як перестану бути собою.

Андрій довго мовчав.

— То що ти хочеш?

Галина Петрівна подивилася на свою рожеву герань, що стояла на підвіконні.

— Хочу маленьку квартиру. Свою кімнату, свою кухню. Щоб онука приходила до мене в гості. Щоб я могла пиріжків напекти, коли захочу, а не тому, що вам вечеряти нічого.

Він кивнув.

— Добре, мамо. Давай подумаємо, як це зробити.

Минув місяць.

Андрій знайшов нову роботу. Зарплата спочатку була трохи меншою, зате колектив виявився спокійнішим, а керівник — адекватним.

Мар’яна продовжувала працювати в клініці. Іринка звикла до нового житла, хоча часто запитувала, коли вони повернуться додому. Одного вечора Мар’яна приїхала до Андрія, щоб забрати деякі зимові речі.

Він зустрів її на кухні. На столі стояли дві чашки чаю й тарілка з печивом.

— Сам приготував? — усміхнулася вона.

— Уявляєш, навчився чайник вмикати.

Вони обоє засміялися. Потім Мар’яна сіла.

— Андрію, я бачу, що ти стараєшся.

— Але?

— Але я боюся, що все повториться.

Він не образився.

— Я теж цього боюся.

Мар’яна здивовано підвела очі.

— Справді?

— Так. Бо я зрозумів, що можу бути дуже неприємною людиною, коли мені важко. І я не хочу більше таким бути.

Він помовчав.

— Я навіть записався до cпеціаліста. У нас на новій роботі є така програма для працівників.

— Андрію…

— Я не кажу, що тепер ідеальний. Але хочу навчитися не зриватися на тих, кого люблю.

Мар’яна довго дивилася на чоловіка. Потім простягнула руку й накрила його долоню своєю.

— Я дуже хочу, щоб у нас усе вийшло.

— Я теж.

— Тільки мама більше не житиме з нами.

— Я знаю.

— І не тому, що вона нам заважає.

— А тому, що вона має право на власне життя, — закінчив Андрій.

Мар’яна усміхнулася.

— Оце вже правильна відповідь.

Ще за три тижні вони знайшли для Галини Петрівни невелику однокімнатну квартиру за дві зупинки від свого будинку. Власниця погодилася на тривалу оренду.

Квартира була світла, з великим вікном на кухні, маленьким балконом і стареньким, але зручним диваном.

Галина Петрівна довго ходила кімнатами.

— Ой, діти, та навіщо ви таку гарну? Мені й менша підійшла б.

— Мамо, тут тридцять квадратів, — засміявся Андрій. — Куди вже меншу?

— Та я ж одна!

— От і матимеш простір.

За оренду домовилися платити разом: частину з пенсії Галини Петрівни, решту — Андрій. Мар’яна наполягла, щоб у свекрухи залишалися грoші на продукти й власні потреби.

— Галочко, ви нам два роки допомагали. Тепер дозвольте нам трохи допомогти вам.

— Та я ж не за грoші…

— А ми теж не за грoші, — відповіла невістка.

У день переїзду Іринка принесла бабусі подарунок. Маленьку рамку з фотографією, на якій вони всі четверо стояли біля ялинки.

— Бабусю, поставиш біля ліжка?

— Звісно, сонечко.

— А я зможу в тебе ночувати?

— Хоч щосуботи.

— А пиріжки пектимемо?

— Як захочеш.

— А тато теж приходитиме?

Галина Петрівна подивилася на сина. Андрій стояв біля дверей із коробкою посуду в руках.

— Якщо бабуся запросить, — відповів він.

— Запрошу, синку, — усміхнулася мати. — Куди ж я тебе подіну?

Мар’яна з Іринкою повернулися додому наприкінці наступного місяця. Не тому, що Андрій дуже просив.

І не тому, що в орендованій квартирі було незручно. А тому, що за цей час вони навчилися розмовляти інакше. Андрій перестав мовчати про свої проблеми, а Мар’яна — намагатися вгадувати його настрій.

Домашні обов’язки вони поділили між собою. Андрій забирав Іринку зі школи двічі на тиждень, готував вечерю по середах і суботах.

І, що найважливіше, більше ніхто не вважав бабусину допомогу чимось обов’язковим. Галина Петрівна тим часом записалася до гуртка вишивки при бібліотеці. Там познайомилася з двома жінками свого віку.

Вони ходили на виставки, обмінювалися книжками, іноді разом пили каву. Одного разу Андрій подзвонив матері в п’ятницю.

— Мамо, ми завтра хочемо приїхати. Ти вдома будеш?

— Ой, Андрійку, завтра не вийде.

— Чому?

— Ми з дівчатами в театр ідемо.

Син засміявся.

— З якими ще дівчатами?

— З моїми! Ти що, думаєш, у мене подруг бути не може?

— Та я тільки радий, мамо.

— От і добре. Приїжджайте в неділю. Але попереджаю: готувати не буду. У мене зранку зустріч.

— Мамо, а ми й не просимо. Я сам щось привезу.

— Ну тоді приїжджайте.

Поклавши слухавку, Андрій ще довго усміхався. Його мати нарешті жила своїм життям. І чомусь саме тепер йому хотілося бачити її частіше.

Минуло пів року. Однієї неділі вся родина знову зібралася за столом. Тільки тепер не в Андрієвій квартирі, а в Галини Петрівни.

На кухні пахло запеченою картоплею, свіжим кропом і яблучним пирогом. Іринка розповідала про шкільну виставу, Мар’яна ділилася новинами з клініки, а Андрій нарізав хліб.

Галина Петрівна сиділа біля вікна у своєму улюбленому сірому жакеті.

— Мамо, тобі ще картоплі покласти? — запитав син.

— Ні, Андрійку, дякую. Я вже наїлася.

Він поставив миску на стіл.

Потім раптом сказав:

— Мамо, можна я дещо запитаю?

— Питай.

— Ти мені справді пробачила?

На кухні стало тихо. Мар’яна підвела очі від тарілки. Галина Петрівна довго дивилася на сина.

— Пробачила, Андрійку.

— А чому ти ніколи про той день не згадуєш?

Вона трохи подумала.

— Бо ти й так його пам’ятаєш.

Андрій опустив голову.

— Пам’ятаю.

— От і добре. Тільки, синку, запам’ятай ще одне.

— Що, мамо?

— Людину можна образити одним реченням. А от повернути її довіру іноді треба місяцями.

Він кивнув.

— Я знаю.

Галина Петрівна накрила його руку своєю.

— Але ти повернув, синку. Не відразу. Не словами. А тим, що навчився бачити поруч із собою людей.

Іринка, яка весь цей час уважно слухала дорослих, раптом запитала:

— Бабусю, а ти тепер ніколи від нас не поїдеш?

Галина Петрівна засміялася.

— Сонечко, я ж нікуди не поїхала. Я просто тепер живу у своїй квартирі.

— А чому раніше так не було?

Жінка глянула на Мар’яну. Невістка усміхнулася їй.

— Бо ми не відразу здогадалися, — відповіла Галина Петрівна, — що іноді для того, щоб усі були щасливі, треба жити не під одним дахом, а просто любити одне одного.

Андрій підвівся, обійшов стіл і поцілував матір у сиву маківку.

— Дякую тобі, мамо.

— За що, синку?

— За те, що тоді не перестала мене любити.

Галина Петрівна погладила його по щоці.

— Хіба ж можна перестати любити власну дитину?

Потім лукаво примружилася.

— Але якщо ти ще раз скажеш мені, щоб я їхала з очей твоїх, то знай: тепер у мене є куди їхати!

Мар’яна розсміялася першою. За нею Іринка. Навіть Андрій не втримався.

— Мамо, я зрозумів. Більше не ризикуватиму!

І вперше за довгий час за їхнім сімейним столом усі сміялися щиро.