Мамо, тобі краще пожити в селі

— Мамо, ти тільки не ображайся. Ми з Яною подумали, що тобі поки краще пожити тут, у селі.

Ганна Петрівна повільно повернула голову до сина. Біля її ніг стояли дві сумки й коричнева валіза. Тарас уже збирався їхати, хоча вони навіть у хату ще не зайшли.

— А надовго ти мене сюди привіз?

— Ну, мамо, звідки я знаю? Поживеш трохи, відпочинеш. Тут повітря свіже, тиша. Ти ж сама казала, що за селом сумуєш.

Жінка подивилася на засніжене подвір’я. Колись вона й справді любила тут бувати. Тільки це була не її хата, а молодшої сестри, яка поїхала на зиму до доньки.

Свою хату Ганна Петрівна продала півтора року тому. Продала на прохання сина, щоб допомогти йому придбати простору квартиру.

— Тарасе, а ти хоч у хаті дивився? Там тепло?

— Та все нормально має бути. Тітка ж казала, що можна пожити. Ключі дала.

— А дрова є?

— Мамо, ну я ж не можу все за тебе перевіряти! Я й так пів дня витратив, поки тебе привіз. Мені ще назад їхати.

Він глянув на телефон.

— Давай, я валізу поставлю біля дверей. А ти вже потихеньку облаштовуйся.

Ганна Петрівна нічого не відповіла. Лише міцніше притиснула до себе сумочку, в якій лежали окуляри, телефон і маленька папка з документами.

Папку вона взяла із собою не випадково.

* * *

Півтора року тому все було зовсім інакше.

Тарас приїхав до матері в суботу, привіз продуктів, допоміг переставити важку шафу й увечері сів поруч за кухонним столом.

— Мамо, я давно хотів із тобою поговорити. Ми з Яною думаємо квартиру міняти.

— А що з вашою не так?

— Та мала вона. Дві кімнати, а нас троє. Христинка підростає, їй своє місце потрібне. Та й тобі самій тут незручно. Узимку дрова носити, влітку город обробляти.

Ганна Петрівна усміхнулася.

— Та я ще справляюся.

— Знаю, мамо. Але навіщо тобі самій господарювати? Продамо твою хату, докладемо грoшей і купимо трикімнатну квартиру. Одну кімнату тобі віддамо. Житимемо всі разом.

Вона тоді довго не погоджувалася.

У тій хаті минуло майже все її життя. Там виріс Тарас. У невеликому садку росли яблуні, які вони садили разом, а на кухні біля вікна стояв круглий стіл, за яким колись збиралася вся родина.

Але син приїжджав знову й знову.

— Мамо, ти подумай. Ми ж не чужі люди. Чого тобі самій сидіти? Будеш із нами. Христинка тебе любить. Яна теж не проти.

Одного разу він навіть привіз план квартири, яку вони придивилися.

— Дивись, оця кімната твоя. Окреме вікно, балкон поруч. Поставимо твоє крісло, телевізор. Захочеш — зачинишся й відпочиватимеш. Ніхто не заважатиме.

Ганна Петрівна повірила.

Будинок продали швидко. Частину речей вона роздала сусідам, частину забрала до міста. Найдовше збирала фотографії та вишиті рушники, які зберігала у великій дерев’яній скрині.

Коли покупці забирали ключі, жінка востаннє пройшлася кімнатами, провела рукою по кухонному підвіконню й тихо зачинила двері.

Син чекав біля машини.

— Ну все, мамо. Тепер у тебе нове життя починається!

Тоді вона ще не знала, яким воно буде.

* * *

Перший місяць у новій квартирі справді був гарним.

Ганна Петрівна мала свою кімнату. Яна допомогла повісити фіранки, Христинка принесла бабусі малюнок і поставила його на тумбочку.

— Бабусю, а ти тепер назавжди з нами?

— З вами, сонечко.

Дівчинка зраділа.

Ганна Петрівна швидко звикла до міського життя. Щоранку проводжала онуку до школи, дорогою назад заходила до магазину, готувала обід.

Яна працювала до вечора, Тарас часто повертався ще пізніше. Тож бабуся брала на себе майже все домашнє господарство.

Спочатку невістка дякувала.

— Ганно Петрівно, як добре, що ви тепер із нами! Я хоч після роботи можу трохи відпочити.

А потім подяки стали рідшими. Зате прохань побільшало.

— Ганно Петрівно, завтра виперіть, будь ласка, рушники.

— Не забудьте забрати посилку.

— Христинці треба форму попрасувати.

— І приготуйте щось інше, бо вчорашню кашу Тарас не хоче.

Ганна Петрівна робила все мовчки. Їй подобалося бути корисною. Вона навіть раділа, що син і невістка можуть більше часу проводити разом.

Та поступово в квартирі почали з’являтися правила, про які раніше ніхто не говорив. Якось вона поставила на кухонне підвіконня два вазони, які привезла із села.

Яна повернулася з роботи й одразу їх помітила.

— Ганно Петрівно, навіщо ви сюди квіти поставили? Я ж просила нічого на підвіконні не тримати.

— Вони ж маленькі, доню. Місця майже не займають.

— Але це кухня. Я хочу, щоб тут було так, як я задумала.

Тарас сидів за столом і дивився в телефон.

— Сину, може, вони все-таки постоять? — запитала мати.

— Мамо, ну перестав до себе. Навіщо сперечатися через два вазони?

Вона забрала квіти. За кілька днів Яна попросила прибрати з вітальні вишиті подушечки. Потім сказала, що бабусин плед не пасує до дивана.

А одного вечора Ганна Петрівна почула, як невістка розмовляє із чоловіком.

— Тарасе, я вже втомилася. У нас усе заставлено маминими речами. Я хочу, щоб квартира виглядала нормально.

— Та скажи їй, хай прибере.

— Я вже говорила. Але чому я постійно маю робити зауваження твоїй матері? Ти сам не можеш?

Тарас зітхнув.

— Добре, поговорю.

Наступного дня він зайшов до матері в кімнату.

— Мамо, ти б трохи свої речі переглянула. У нас і так місця небагато.

Ганна Петрівна здивувалася.

— Сину, та я ж майже нічого не привезла. Решту ще в селі людям віддала.

— Ну от і добре. Може, ще щось зайве знайдеш.

Він сказав це буденним тоном, наче просив посунути стілець. Жінка вперше відчула, що її речам у цій квартирі місця менше, ніж вона сподівалася.

* * *

До осені Христинка навчилася сама ходити зі школи. Дівчинка вже не потребувала постійного нагляду, а Яна почала частіше працювати вдома.

Одного дня невістка зайшла до кімнати свекрухи з рулеткою.

— Ганно Петрівно, можна я тут дещо поміряю?

— А що ти хочеш?

— Думаємо поставити сюди робочий стіл. Мені треба окреме місце, щоб ніхто не заважав.

— Але ж це моя кімната.

— Та стіл невеликий. Ви ж удень переважно на кухні.

За тиждень стіл привезли.

Потім з’явилися полички, принтер і великий монітор. Яна працювала в кімнаті до вечора, а Ганні Петрівні радила в цей час відпочивати у вітальні.

— Мені треба зосередитися, а ви то до шафи підійдете, то щось шукаєте.

Бабуся погоджувалася. Сідала у вітальні з книжкою, але й там довго побути не виходило.

— Ганно Петрівно, зробіть телевізор тихіше.

— Можете поки на кухні посидіти? Я маю поговорити по роботі.

— Тільки не відчиняйте балкон, бо холодно.

Увечері, коли Яна закінчувала працювати, Ганна Петрівна поверталася до своєї кімнати. На столі залишалися папери невістки, а на бабусиному кріслі нерідко лежали папки й коробки.

Якось вона спробувала поговорити з Тарасом.

— Сину, може, ви перенесете той стіл в іншу кімнату? Мені ж теж хочеться мати своє місце.

— Мамо, ну куди його переносити? Яні для роботи треба.

— А мені?

— Що тобі? У тебе ліжко є, шафа є. Ми ж усі тут живемо, треба поступатися.

Ганна Петрівна опустила очі.

— Я розумію, сину. Тільки ти ж мені цю кімнату обіцяв.

— Та ніхто тебе не виганяє. Просто не роби з цього великої проблеми.

Він вийшов, навіть не дослухавши її. А вона ще довго сиділа на краю ліжка.

Уперше за багато місяців їй страшенно захотілося додому. До своєї кухні, де можна було поставити вазон куди завгодно. До свого крісла, яке ніхто не займав чужими речами.

Тільки дому того вже не було.

* * *

Найприкріше сталося напередодні Нового року. Ганна Петрівна вирішила спекти пиріжки. Тарас змалку любив із капустою, а Христинка — з яблуками.

Вона підвелася раніше за всіх, замісила тісто, приготувала начинку. Коли Яна зайшла на кухню, перша дека вже стояла в духовці.

— Ганно Петрівно, а навіщо стільки?

— Та до свята ж, доню. Тарас любить. І Христинці зробила.

— Ми завтра гостей запросили. Я замовила закуски, усе розпланувала. А тепер тут повно вашого тіста.

— Я зараз приберу.

— Річ не в прибиранні. Можна хоч іноді питати, перш ніж щось робити?

Ганна Петрівна обережно витерла руки рушником.

— Я ж хотіла як краще.

— Розумію. Але це моя кухня, і мені хочеться самій вирішувати, що тут готувати.

Тарас почув розмову й зайшов.

— Що тут знову?

— Та нічого, сину. Я пиріжків напекла, а Яна каже, що не треба було.

— Ну, мамо, якщо Яна вже все організувала, навіщо ти втручаєшся?

— Я ж не знала.

— То треба було запитати.

Ганна Петрівна склала пиріжки в миску й пішла до кімнати. За кілька хвилин до неї забігла Христинка.

— Бабусю, а можна мені пиріжок?

— Бери, донечко.

— А чого ти сумна?

— Та згадала дещо, сонечко.

Дівчинка присіла поруч.

— Бабусю, а ти колись жила в селі?

— Жила.

— А там у тебе теж була своя кімната?

Ганна Петрівна погладила онуку по голові.

— Там у мене ціла хата була, Христинко.

Дівчинка здивовано підняла очі.

— А чому ти її продала?

Бабуся не відразу знайшла відповідь.

— Думала, що так усім буде краще.

* * *

Після свят Яна почала частіше говорити про те, що їм потрібен простір. Спочатку натякала.

— У моєї колеги мама живе окремо. І всі задоволені. Зустрічаються на вихідних, ніхто нікому не заважає.

Потім уже зверталася до Тараса при матері.

— Нам треба щось вирішувати. Христинці скоро девʼять. Їй потрібна нормальна кімната, а не куток у вітальні.

Ганна Петрівна мовчала.

Вона й сама бачила, що сім’я хоче жити окремо. Але куди їй подітися?

Одного вечора вона обережно сказала синові:

— Тарасе, може, ви мені допоможете знайти невелику квартиру? Я ж вам майже всі грoші за хату віддала. Можна було б щось придумати.

Син насупився.

— Мамо, ти ж знаєш, скільки тепер квартири коштують. У нас ремонт, витрати, Христинці багато чого треба.

— Я не прошу великої. Хоч маленьку, щоб самій жити.

— Зараз нічого не вийде. Треба почекати.

— А скільки?

— Ну звідки я знаю? Не можу ж я грoші з повітря взяти.

Відтоді вони майже не говорили про це. Аж поки одного вечора Тарас не зайшов до матері з новиною.

— Мамо, я з тіткою Лідою говорив. Вона сказала, що її хата до весни вільна. Можеш там пожити.

Ганна Петрівна відірвалася від в’язання.

— Яка хата?

— Ну тітчина, у селі. Вона ж до доньки поїхала.

— А чого мені туди їхати?

— Мамо, ну ми ж обговорювали. Ти сама казала, що хочеш трохи спокою.

— Я казала, що хочу мати своє житло, сину. А не що хочу посеред зими в порожній хаті сидіти.

Тарас невдоволено відвів погляд.

— От починається. Ми ж для тебе стараємося. Там тихо, повітря чисте. Відпочинеш.

— А потім?

— Потім побачимо.

Ганна Петрівна подивилася на нього й тихо запитала:

— Сину, скажи мені прямо. Я вам заважаю?

— Мамо, навіщо ти так? Просто нам усім стало тісно.

— А коли я свою хату продавала, ви про це не знали?

Тарас нічого не відповів. Через три дні він привіз із магазину велику дорожню сумку.

— Мамо, складай потроху речі. У суботу поїдемо.

* * *

Дорогою до села Тарас майже не розмовляв. Кілька разів відповів на телефонні дзвінки, потім довго обговорював із Яною, які меблі вони переставлять після повернення.

— Так, стіл можна перенести до маминої кімнати. А Христинчине ліжко поставимо ближче до вікна… Та я зрозумів, увечері подивимося.

Ганна Петрівна сиділа поруч і дивилася у вікно. Її ще не довезли, а кімнату вже ділили.

Перед виїздом вона зварила на всіх борщ, прибрала кухню й випрала постіль. Яна навіть не зайшла попрощатися. Лише гукнула з коридору:

— Ганно Петрівно, телефонуйте, як облаштуєтеся!

Христинка обійняла бабусю біля ліфта.

— Ти скоро повернешся?

— Не знаю, сонечко.

— А можна я тобі телефонуватиму?

— Звісно, моя хороша.

Тарас тим часом переносив сумки до машини.

— Ну все, мамо, ходімо. Бо ще довго їхати.

Коли вони приїхали до тітчиної хати, на подвір’ї лежав сніг. Стежку до ґанку ніхто не розчищав.

Тарас заніс валізу до сходів і поставив поруч картату сумку.

— От і приїхали.

Мати сіла на сходинку, щоб перепочити.

— Сину, а ти хоч грубку розпалиш? Там же холодно.

— Мамо, я вже казав, що поспішаю. Ти ж усе життя в селі прожила, хіба не впораєшся?

— Та впораюся. Тільки дрова треба знайти.

— Ну подивися в сараї. Не думаю, що тітка зовсім нічого не залишила.

Він дістав із кишені ключі, поклав біля матері.

— Ось. Яні обіцяв до вечора повернутися, ми ще в магазин маємо заїхати.

— А продукти ти привіз?

Тарас зупинився.

— Які продукти?

— Ну хоч хліба, крупи якоїсь. Ти ж знав, що тут нікого немає.

— Мамо, ми по дорозі магазин проїжджали. Чого ж ти не сказала?

— Я думала, ти сам про це подбаєш.

— Ну я ж не можу все пам’ятати! Завтра сходиш до магазину. Тут недалеко.

Він переступив із ноги на ногу.

— Ну що, я поїхав?

Ганна Петрівна дивилася на сина й не могла зрозуміти, як він збирається залишити її тут, навіть не переконавшись, що вона зможе зігріти хату.

— Тарасе, присядь на хвилинку.

— Мамо, ну що ще?

— Я хочу тебе дещо запитати.

Він залишився стояти.

— Питай.

— Ти пам’ятаєш, як просив мене продати хату?

— Пам’ятаю. І що?

— Ти тоді казав, що я матиму свою кімнату. Що ми будемо разом.

— Ну мали ж ти кімнату.

— Мала, сину. Поки Яні не знадобився кабінет. А потім і кімната Христинці знадобилася.

— Мамо, діти ростуть. Треба ж якось пристосовуватися.

— А я куди маю пристосуватися?

Тарас мовчав. Ганна Петрівна відкрила сумочку й дістала невелику папку.

— Пам’ятаєш цей аркуш?

Вона простягнула йому складений удвоє папір.

Тарас розгорнув його.

Це був звичайний аркуш із зошита. Півтора року тому вони разом записували, скільки коштуватиме нова квартира, скільки грoшей дадуть за материнську хату й що треба буде придбати для її кімнати.

Унизу рукою Тараса було написано: «Мамі — окрема кімната. Живемо всі разом».

Тоді він сам запропонував це записати, щоб мати не хвилювалася.

— Ну й що? — запитав він, повертаючи папір.

— Нічого. Просто хотіла, щоб ти згадав.

— Мамо, обставини змінилися.

— У тебе змінилися, сину. А в мене хати більше немає.

Тарас опустив очі. Кілька секунд обоє мовчали. Потім він знову подивився на телефон.

— Мамо, я справді мушу їхати. Ти тільки не накручуй себе. Я завтра зателефоную.

Він обережно обійняв матір за плечі, швидко поцілував у щоку й пішов до машини.

Ганна Петрівна залишилася сидіти на ґанку. Машина виїхала з подвір’я. За кілька хвилин її вже не було видно. Жінка ще трохи посиділа, потім підвелася, взяла ключі й відчинила двері.

* * *

У хаті було холодно. На кухні стояв стіл, накритий клейонкою. Біля вікна — дерев’яна лава, на стіні — календар, залишений сестрою.

Ганна Петрівна поставила сумки в кутку й пішла шукати дрова. У сараї знайшлося кілька оберемків сухих полін. Вона принесла їх до хати, розпалила грубку й поставила чайник.

У буфеті знайшлася пачка макаронів, трохи борошна та банка варення. У погребі — картопля й кілька банок із закрутками.

Можна було прожити кілька днів. А далі щось придумати. Коли в кімнаті потеплішало, жінка дістала телефон.

Набрала сестру.

— Лідо, це я. Ти не зайнята?

— Ганнусю! Ну як ти там? Тарас уже привіз?

— Привіз.

— А чого голос такий? Щось не так?

Ганна Петрівна спершу хотіла сказати, що все добре. Вона звикла не скаржитися на сина.

Але цього разу не змогла.

— Лідо, а ти знаєш, що я тепер у твоїй хаті житиму?

— Ну так. Тарас сказав, що ти захотіла трохи в селі побути.

— Він так сказав?

— Так. А що?

Ганна Петрівна сіла біля столу.

— Я не хотіла, сестричко. Мене сюди привезли, бо вдома я вже нікому не потрібна.

На тому кінці запала тиша.

— Ганю, ти зараз сама?

— Сама.

— А Тарас де?

— Поїхав. Поспішав.

— Він хоч грубку тобі розпалив?

— Ні. Я вже сама.

Лідія тяжко зітхнула.

— Слухай мене уважно. Я тобі ключі не тому передавала, щоб ти тут сама всю зиму сиділа. Я думала, тобі справді захотілося приїхати, а Тарас допоможе облаштуватися. Ти чого мені раніше нічого не сказала?

— Соромно було, Лідо.

— Перед ким тобі соромно? Перед рідною сестрою?

Ганна Петрівна прикрила очі долонею.

— Я ж сама все віддала. Думала, з дітьми житиму. А тепер сиджу в чужій хаті й не знаю, що робити.

— По-перше, хата не чужа. Моя. А ти мені рідна. По-друге, нікуди ти звідти не мусиш поспішати. Можеш жити скільки потрібно. А якщо хочеш, я з донькою поговорю, і ми придумаємо, як тобі сюди до нас приїхати.

— Я не хочу вам заважати.

— Ганю, ти мені ніколи не заважала. І не починай тепер.

Вони розмовляли ще майже годину. Уперше за багато місяців Ганна Петрівна могла говорити про те, що її турбувало, і ніхто не просив її закінчувати розмову.

* * *

Тарас наступного дня не зателефонував. Не подзвонив і через день. У середу ввечері Ганна Петрівна сама набрала його номер.

— Алло, мамо? Щось сталося?

— Ні, сину. Просто хотіла дізнатися, як ви.

— Нормально. Я зараз зайнятий. Ти там облаштувалася?

— Так. Грубку топлю, їсти готую.

— Ну от і добре. Я ж казав, що тобі там сподобається.

— Тарасе, а ти коли приїдеш?

— Не знаю, мамо. Роботи багато. Може, на вихідних, якщо встигну.

— Добре, сину.

— Ну все, давай. Яні ще треба допомогти меблі пересунути.

Він поклав слухавку. Ганна Петрівна ще кілька секунд тримала телефон біля себе. Меблі пересунути син час знайшов. А запитати, чи є в матері чим топити грубку наступного тижня, не згадав.

На вихідних Тарас не приїхав. Зате приїхала сусідка сестри, пані Марія. Принесла свіжого хліба, молока й домашнього сиру.

— Ліда мені телефонувала, просила до вас заглянути. Каже, сестра приїхала, а вона далеко.

— Дякую вам, Маріє.

— Та нема за що. Якщо щось треба, кажіть. Мій чоловік завтра дрова привезе, нам усе одно машину замовили. Можемо й вам трохи взяти.

Ганна Петрівна погодилася й одразу віддала гроші за дрова. А ввечері вперше за довгий час спокійно сіла біля вікна з в’язанням.

Ніхто не просив її перейти на кухню. Ніхто не ставив своїх речей на її крісло. Тільки від того легше на душі поки не ставало.

* * *

Минуло три тижні. Тарас за цей час телефонував двічі. Обидва рази розмова тривала кілька хвилин.

Одного вечора пролунав дзвінок від Христинки.

— Бабусю, а ти скоро до нас приїдеш?

— А ти хочеш, щоб я приїхала?

— Дуже. Я за тобою сумую. А мама сказала, що ти тепер у селі житимеш.

— Поки що так, сонечко.

— Бабусю, а чому ти не хочеш із нами жити?

Ганна Петрівна міцніше стиснула телефон.

— Хто тобі сказав, що я не хочу?

— Тато. Він сказав, що ти сама захотіла повернутися в село, бо в місті тобі не подобається.

Жінка довго мовчала.

— Бабусю, ти тут?

— Тут, моя хороша. Просто задумалася.

Після розмови вона набрала Тараса.

— Сину, навіщо ти Христинці сказав, що я сама захотіла поїхати?

— Мамо, а що я мав їй сказати? Щоб вона хвилювалася?

— Можна було сказати правду. Що ви вирішили, аби я пожила окремо.

— Ну яка різниця? Вона ж дитина.

— Різниця є, Тарасе. Бо тепер онука думає, що я сама від неї поїхала.

— Мамо, ну не починай знову.

— Я не починаю. Просто хочу, щоб ти мене вислухав.

— Добре, говори.

— Коли ти був маленький, я ніколи не вирішувала за тебе, чи потрібен ти мені сьогодні вдома. Ти завжди мав своє місце. Навіть коли в нас було тісно, навіть коли я дуже втомлювалася.

Тарас мовчав.

— Я не прошу, щоб ти щодня біля мене сидів. Але ти привіз мене в порожню хату, залишив без продуктів і навіть не поцікавився, як я тут перші дні жила. Тобі самому це нормально?

— Мамо, ти ж знаєш, що я багато працюю.

— Знаю, сину. Тільки я не про роботу питаю.

Він нічого не відповів.

— Я вже поговорила з Лідою, — продовжила мати. — Навесні вона повернеться. Ми вирішили поки жити разом. А далі подивимося.

— То ти не збираєшся до нас повертатися?

— А ти хочеш, щоб я повернулася?

Тарас забарився з відповіддю.

— Ну, мамо, зараз у нас Христинчина кімната вже облаштована. Ми ж думали, ти до весни побудеш у селі.

— От бачиш, сину. Ти навіть зараз думаєш про кімнату, а не про мене.

Ганна Петрівна попрощалася й поклала телефон. Цього разу вона не плакала. Просто нарешті перестала чекати, що син сам усе зрозуміє.

* * *

У березні Лідія повернулася до села.

Ганна Петрівна зустріла сестру гарячими варениками й прибраною хатою. За зиму вона навела лад у кімнатах, перебрала білизну, повісила на вікна чисті фіранки.

Сестри обнялися на порозі.

— Ну що, господине, приймаєш мене додому? — пожартувала Лідія.

— Приймаю, — усміхнулася Ганна Петрівна. — Тільки я тут уже все по-своєму переставила.

— Та переставляй хоч щотижня. Аби тобі добре було.

Вони жили спокійно. Разом готували, ходили до магазину, згадували молодість. Навесні посіяли зелень і посадили квіти біля ґанку.

Одного суботнього ранку у двір заїхала знайома машина. Тарас. Він вийшов, дістав із багажника пакети з продуктами.

— Привіт, мамо. Я тут дещо привіз.

Ганна Петрівна стояла біля дверей.

— Заходь, сину.

Тарас заніс пакети на кухню, поставив біля столу.

— Яна передавала привіт. Христинка хотіла зі мною їхати, але сьогодні в неї заняття.

— Дякую. Як вона там?

— Добре. Часто тебе згадує.

Він озирнувся довкола.

— Гарно ви тут облаштувалися.

— Та потроху.

Лідія поставила чайник, а сама вийшла до сусідки, залишивши матір із сином наодинці. Тарас довго крутив у руках чайну ложку.

— Мамо, я хотів поговорити.

— Я слухаю.

— Я тоді неправильно зробив. Коли привіз тебе взимку. Треба було хоча б допомогти все підготувати.

Ганна Петрівна мовчала.

— І взагалі… Мабуть, треба було інакше все вирішувати.

— Треба було, сину.

Він підвів очі.

— Ти на мене дуже образилася?

— Образилася, Тарасе. Але найбільше мені прикро, що ти навіть не помічав, як я жила у вас. Я намагалася всім догодити, аби тільки не заважати. А ти жодного разу не запитав, чи добре мені.

— Я думав, ти звикла.

— До чого звикла? До того, що мені треба питати дозволу, щоб у своїй кімнаті посидіти?

Тарас опустив голову.

— Я не знав, що Яна так часто просила тебе виходити.

— Бо ти не питав. А коли я намагалася розповісти, ти казав, що я перебільшую.

Він довго сидів мовчки.

Потім запитав:

— Мамо, а ти хотіла б повернутися до нас?

Ганна Петрівна подивилася на сина.

— А куди саме, Тарасе? У ту кімнату, яку ви вже Христинці віддали?

Він не знайшов відповіді.

— Не треба мене зараз кликати тільки тому, що тобі соромно, — тихо сказала вона. — Я більше не хочу жити там, де мені постійно доводиться доводити, що я теж маю право на власне місце.

— То що мені робити?

— Ти дорослий чоловік, сину. Сам подумай. Я тобі все життя допомагала, а тепер хочу хоча б знати, що й на тебе можу покластися.

Тарас кивнув і пішов до машини.

* * *

Увечері Ганна Петрівна сиділа на тому самому ґанку, де кілька місяців тому син залишив її з валізою. Тепер біля сходів стояли два вазони з квітами. Лідія винесла сестрі теплу хустку й сіла поруч.

— Ну що, поговорили?

— Поговорили.

— Помирилися?

Ганна Петрівна трохи подумала.

— Не знаю, Лідо. Він уперше мене дослухав. Уже добре.

— А до міста поїдеш, якщо покличе?

— У гості поїду. До Христинки. А жити поки тут залишуся.

Лідія усміхнулася.

— І правильно. Місця нам вистачить.

Ганна Петрівна подивилася на вікно, за яким уже світилося тепле кухонне світло.

Їй досі було прикро за продану хату, за синові обіцянки, за ту зимову дорогу. Вона розуміла, що одна розмова нічого не виправить і Тарасові ще доведеться підтвердити свої слова вчинками.

Але тепер вона мала куди повернутися після прогулянки, де поставити свої квіти й де спокійно сісти з книжкою.

— Ходімо, Ганю, — покликала сестра. — Чай уже готовий.

— Іду, Лідо.

Вона підвелася й зайшла до хати. Уперше за довгий час ніхто не просив її звільнити місце.