Ціна давньої дружби

— Ти справді сказала, що я принесла тобі якусь дешеву хустинку? — Надія поставила чашку на блюдце й подивилася подрузі просто в очі.

Маргарита, яка саме збиралася покликати офіціанта, повільно опустила руку.

— Надю, ну навіщо ти починаєш? Ми ж прийшли нормально поговорити.

— От я й хочу поговорити. Тільки ти мені спочатку відповідай: казала чи ні?

— Казала. Але ти ж не знаєш, у якій розмові це прозвучало.

— А в якій розмові можна так говорити про подарунок від подруги?

Маргарита відкинулася на спинку крісла. Її ідеально укладене світле волосся, темний жакет, шовкова хустка на шиї — усе було таким самим бездоганним, як і завжди. Надія сиділа навпроти у своєму бежевому светрі, який носила вже третій сезон.

Вони знали одна одну тридцять чотири роки. І за весь цей час ще ніколи не розмовляли так, наче були зовсім чужими людьми.

— Добре, — сказала нарешті Маргарита. — Якщо вже хочеш відверто, то поговорімо відверто. Тільки тоді й ти мене вислухай.

Надія кивнула. Вона ще не знала, скільки всього подруга збиралася їй пригадати.

* * *

Познайомилися вони ще молодими, коли обидві працювали в одному універмазі. Маргарита продавала жіночий одяг, Надія — тканини й постільну білизну.

Тоді між ними не було великої різниці. Обидві жили від зарплати до зарплати, приносили обіди в баночках, разом бігали на розпродажі й обмінювалися викрійками.

Маргарита завжди була сміливішою. Могла зайти до директора й попросити вихідний, могла повернути в магазин невдалу покупку, могла посеред робочого дня сказати:

— Надю, а ходімо після зміни на каву. Ну скільки того життя, щоб увесь час удома сидіти?

Надія була іншою. Спокійною, обережною, звиклою спочатку подумати, а вже тоді щось зробити.

Маргарита часто сміялася:

— Якби ти була така, як я, ми б із тобою вже власний магазин відкрили!

— То відкривай, — усміхалася Надія. — А я до тебе покупців приводитиму.

Згодом Маргарита вийшла заміж за чоловіка, який займався торгівлею. Разом вони спочатку орендували невеликий кіоск, потім відкрили магазин, а через кілька років уже мали власну справу, яка приносила хороший прибуток.

Надія теж вийшла заміж, виростила доньку. Її чоловік працював водієм, а сама вона так і залишилася в торгівлі. Коли універмаг закрили, влаштувалася продавчинею до магазину домашнього текстилю.

Роботу свою любила. Могла за хвилину визначити на дотик, де хороша бавовна, а де тканина гарно виглядає тільки на полиці. Постійні покупчині питали саме її, які рушники краще вбирають вологу, як підібрати штори до шпалер і чи не зменшиться підковдра після прання.

Але зарплата була невелика.

Чоловік Надії згодом поїхав працювати в інше місто, там і залишився. Донька виросла, створила власну сім’ю й мешкала окремо.

Надія жила сама у двокімнатній квартирі, яку вони колись отримали від підприємства. Не скаржилася. Влітку вирощувала квіти на балконі, на вихідних пекла пироги для онуків, а на роботу їздила тролейбусом.

Маргарита тим часом переїхала до просторого будинку за містом. Мала гарний автомобіль, двічі на рік їздила відпочивати й могла купити собі сукню, навіть не подивившись на цінник.

Та дружба між ними збереглася.

Принаймні так обидві вважали.

* * *

Перший дорогий подарунок Маргарита зробила Надії на п’ятдесятиріччя.

Принесла велику коробку з кавоваркою.

— Рито, ти що! — Надія навіть розгубилася. — Це ж скільки вона коштує?

— Тобі яка різниця? Каву любиш? Любиш. От і питань немає.

— Але я тобі такого подарувати не зможу.

— Надю, припини. Ми що, чужі люди?

Надія тоді обійняла подругу. Кавоваркою користувалася щодня і щоразу згадувала Маргариту добрим словом.

Потім були інші подарунки. Якось Маргарита привезла з поїздки красиву сумку.

— Побачила й одразу про тебе подумала. Твій колір!

Іншим разом купила два квитки на концерт.

— Я вже все оплатила. Навіть не сперечайся.

Коли вони ходили до ресторану, Маргарита зазвичай платила за обох. Надія спочатку намагалася розділити рахунок, але подруга ображалася.

— Ти мені ще за воду запропонуй заплатити! Я тебе запросила, значить, я й пригощаю.

Згодом Надія перестала сперечатися. Натомість щоразу, коли Маргарита приходила до неї, накривала гарний стіл.

Готувала її улюблені страви, пекла сирник із родзинками, купувала ті самі цукерки з горіхами, які Маргарита любила ще з молодості.

— Надю, навіщо ти стільки наготувала? — запитувала гостя.

— Бо знаю, що ти любиш. Їж, поки тепле.

Маргарита завжди хвалила її куховарство, просила загорнути щось із собою.

І Надія раділа. Їй здавалося, що між ними все залишилося як колись: одна має змогу купити дорогий подарунок, інша може пригостити домашнім пирогом. І кожна робить це від душі.

Але виявилося, що Маргарита бачила їхню дружбу трохи інакше.

* * *

До свого шістдесятиріччя Маргарита готувалася заздалегідь. Вона орендувала зал у дорогому ресторані, запросила музикантів, замовила квіти й великий святковий торт.

Гостей мало бути майже сорок. Надії вона зателефонувала за три тижні.

— Ти ж розумієш, що без тебе свята не буде? Я тебе за головний стіл посаджу!

— Рито, звісно, прийду. Хіба я можу пропустити твоє шістдесятиріччя?

— Тільки вдягнися гарно. Там усе буде урочисто.

Надія поклала слухавку й задумалася. У неї була темно-коричнева сукня, яку вона купила торік на ювілей колеги. Цілком пристойна, з акуратним комірцем. Вирішила піти в ній.

А от із подарунком було складніше.

Маргарита мала все, що хотіла. Парфуми купувала собі дорогі, косметику замовляла з-за кордону, прикраси обирала сама. Дарувати щось для дому теж не мало сенсу — у її будинку навіть рушники були підібрані за кольорами.

Надія довго ходила магазинами, поки в одному не побачила шовкову хустку. Темно-синю, з кремовим і золотавим візерунком по краях.

Вона одразу уявила, як гарно та виглядатиме з Маргаритиним чорним пальтом. Ціна була 1200 грuвень.

Надія ще кілька хвилин стояла біля вітрини. Для неї це була чимала сума. Саме того місяця треба було оплатити комунальні послуги, а ще вона обіцяла онукові купити конструктор на день народження.

Та все-таки придбала хустку.

Удома обережно розгорнула коробку, ще раз роздивилася тканину. Вона добре зналася на текстилі й бачила, що річ якісна.

Додала невелику листівку, на якій написала від руки:

«Ритусю, бажаю тобі завжди залишатися такою ж яскравою, сміливою та життєрадісною. Дякую, що ми стільки років поруч».

Увечері довго вибирала, у який папір загорнути коробку. Їй хотілося, щоб подарунок сподобався.

* * *

Свято було справді розкішним.

Надія давно не бувала на таких урочистостях. На столах стояли високі вази з квітами, офіціанти подавали страви на великих білих тарелях, а музиканти грали знайомі мелодії.

Маргарита зустріла подругу біля входу.

— Надюсю! Нарешті! Я вже тебе виглядала.

Обійняла, поцілувала в щоку, провела до столу. Надія вручила коробку.

— Це тобі. Від усього серця.

Маргарита швидко розгорнула подарунок.

— О, хустинка! Гарненька. Дякую, Надю.

Відклала коробку на окремий столик і повернулася до наступних гостей. Надія не надала цьому значення. У Маргарити було багато клопотів, треба було всіх зустріти, розсадити, приділити увагу.

Вона сиділа поруч зі знайомими, слухала музику, пригадувала давні історії. Пізніше, коли гості почали танцювати, Маргарита підійшла до неї.

— Ну як тобі свято?

— Дуже гарно, Рито. Ти молодець, усе так продумала.

— Я хотіла, щоб усім запам’яталося.

— Запам’ятається, не сумнівайся.

Вони навіть потанцювали разом під пісню, яку любили ще в молодості. Надія повернулася додому задоволена. Вона була певна, що подарунок подрузі сподобався.

А за чотири дні їй зателефонувала спільна знайома Лариса. Спочатку говорили про звичайні речі. Про погоду, про дітей, про те, як гарно пройшов ювілей.

А потім Лариса раптом запитала:

— Надю, а ти що Риті подарувала?

— Хустку шовкову. А що?

— Та нічого. Просто вона вчора про подарунки розповідала.

— І що казала?

Лариса помовчала.

— Може, не варто мені було починати…

— Ларисо, кажи вже.

— Вона сказала, що стільки років тобі допомагає, а ти на її шістдесятиріччя принесла якусь хустинку. Мовляв, могла б хоч раз постаратися.

Надія довго мовчала.

— Дослівно так і сказала?

— Ну, приблизно так. Може, вона просто була не в настрої. Ти не бери близько до серця.

Надія подякувала й закінчила розмову. Потім підійшла до шафи, дістала пакет із чеком, який випадково залишила після покупки.

1200 гривень. Вона подивилася на цифри й згадала, як стояла біля вітрини, вибираючи між двома хустками. І як раділа, що знайшла саме ту, яка пасуватиме Маргариті.

Того вечора Надія вперше за багато років не захотіла телефонувати подрузі.

* * *

Маргарита помітила її мовчання не відразу. Першого тижня сама була зайнята. Після свята розбирала подарунки, зустрічалася з родичами, їздила у справах.

Потім зателефонувала Надії.

— Привіт! Як ти? Давно не бачились.

— Нормально, Рито. На роботі зараз багато покупців.

— Може, у суботу пообідаємо?

— Не можу. До доньки збираюся.

Наступного тижня Маргарита знову запропонувала зустрітися. Надія сказала, що має справи. А ще за кілька днів Маргарита вже не витримала.

— Надю, що відбувається? Ти мене уникаєш?

— Нам треба поговорити, Рито.

— То поговорімо. Завтра о третій у нашому кафе?

Надія погодилася.

Перед зустріччю довго думала, чи варто взагалі порушувати цю тему. Може, Лариса щось не так зрозуміла? Може, Маргарита необережно висловилася?

Вона навіть хотіла зателефонувати й скасувати зустріч. Але потім пригадала слова про те, що могла б хоч раз постаратися.

І все-таки пішла.

* * *

— Ти справді так сказала про мій подарунок? — повторила Надія, коли Маргарита підтвердила слова Лариси.

— Надю, я не казала, що твоя хустка погана. Вона гарна. Але справа ж не лише в ній.

— А в чому?

— У ставленні.

Надія навіть випросталася.

— У ставленні?

— Так. Я тобі стільки років допомагаю. Скільки всього ми разом пережили! Я ніколи для тебе нічого не шкодувала. І мені хотілося хоча б на своє шістдесятиріччя відчути, що ти теж готова зробити для мене щось особливе.

— А хустка була не особлива?

— Надю, ну не прикидайся, що не розумієш. Усі гості старалися. А ти принесла звичайну хустку.

— Не звичайну. Шовкову. Я довго її вибирала.

— Я не про якість тканини говорю!

— А я саме про неї. Бо я в цьому розбираюся. Я хотіла купити тобі хорошу річ, яку ти носитимеш.

Маргарита зітхнула.

— Надю, справа не в сумі. Можна було придумати щось цікавіше. Організувати для мене сюрприз, зробити альбом із нашими фотографіями, придумати щось від себе. А ти просто купила хустку.

Надія на мить замовкла. Вона й сама розуміла, що могла б зробити фотоальбом. Могла знайти їхні давні знімки, написати теплі слова, зібрати спогади.

Але Маргарита цього не просила. І Надія щиро вважала, що гарна річ, вибрана з любов’ю, теж може бути особливим подарунком.

— Рито, я тебе правильно розумію? Ти образилася, бо я не придумала чогось незвичайного?

— Я засмутилася, бо від найближчої подруги чекала трохи більшої уваги.

— А навіщо тоді ти всім розповідала, скільки років мені допомагаєш?

Маргарита насупилася.

— Бо це правда.

— Правда. Ти мені багато добра зробила. І я завжди була вдячна.

— Але ж ти звикла, Надю! Звикла, що я заплачу, я куплю, я запрошу. Ти вже навіть не намагаєшся запропонувати свою частину рахунку!

Надія подивилася на подругу.

— Ти ж сама мені не дозволяла.

— Бо знала, що тобі нелегко.

— То навіщо тепер це згадуєш?

— Бо іноді мені теж хочеться, щоб про мене подбали!

Останні слова Маргарита сказала голосніше, ніж збиралася. Кілька людей за сусіднім столиком повернули голови.

Вона взяла чашку, зробила ковток і вже тихіше додала:

— Усі думають, що якщо в мене є грoші, то мені нічого не потрібно. Що я сама все куплю, сама організую, сама всіх пригощу. А мені теж хочеться відчувати, що я комусь дорога.

Надія слухала мовчки.

Уперше за всю розмову вона побачила за Маргаритиним обуренням щось інше.

Та все одно не могла забути, що подруга обговорювала її подарунок зі сторонніми.

— Рито, ти могла мені це сказати. Могла попросити допомогти зі святом. Я б прийшла, накрила столи, прикрасила зал, зустрічала гостей. Що завгодно. Але ти все організувала сама, а тепер виходить, що я мала здогадатися, чого тобі бракує.

— Хіба близька подруга не повинна сама про таке думати?

— Повинна. Але вона не може читати думки.

Маргарита відвернулася до вікна.

* * *

Деякий час вони сиділи мовчки. Потім Маргарита раптом заговорила зовсім іншим тоном.

— Знаєш, коли ми востаннє кудись їздили разом, ти навіть не запитала, скільки коштував номер у готелі.

Надія здивувалася.

— Ти сказала, що запросила мене на вихідні. Що це твій подарунок.

— Так. Але можна було хоча б поцікавитися.

— Я боялася, що ти образишся. Ти ж завжди сердилася, коли я питала про ціну.

— Бо мені неприємно було, коли ти починала рахувати кожну грuвню.

— То як мені треба було поводитися, Рито?

Маргарита не відповіла.

Надія відкрила сумочку, дістала паперову серветку, потім поклала її назад.

— Я тобі зараз одну річ скажу. Може, вона тобі теж не сподобається.

— Кажи.

— Пам’ятаєш, як ти купила мені пальто?

— Звісно. А що?

— Ми тоді просто зайшли в магазин. Ти побачила пальто, сказала, що воно мені пасує, і купила. Я просила цього не робити. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— А потім ми прийшли до тебе додому, і ти при чоловікові сказала: «От бачиш, яке Наді пальто купила? Бо вона собі такого ніколи не дозволить».

Маргарита здивовано підвела брови.

— І що тут такого? Я ж правду сказала.

— Правду. Але мені було ніяково.

— Чому ти тоді нічого не сказала?

— Бо ти зробила мені подарунок. Я не хотіла виглядати невдячною.

Маргарита задумалася.

— Надю, я ніколи не хотіла тебе образити.

— Я знаю. Тому й мовчала. Але, Рито, мені не потрібне дороге пальто, якщо потім при інших згадують, що я сама не можу його купити.

Маргарита опустила очі на свою чашку.

— То, може, ти взагалі не хотіла моїх подарунків?

— Хотіла. Мені було приємно. Тільки я не знала, що ти колись почнеш рахувати, скільки на мене витратила.

— Я нічого не рахую!

— Ти щойно згадала готель, пальто, ресторани. Я навіть не все це пам’ятала.

Маргарита знову замовкла.

Їй не подобалося, куди повернула розмова. Вона прийшла пояснити свою образу, а тепер мусила слухати, як подруга пригадує її необережні слова.

Та найбільше дивувало інше: Надія, яку Маргарита завжди вважала тихою й поступливою, сьогодні говорила спокійно, але не відступала.

* * *

— А пам’ятаєш, як я тобі колись допомагала з магазином? — запитала Надія.

Маргарита насторожилася.

— Яким магазином?

— Першим. Коли ви з чоловіком тільки відкрилися. Ти тоді не встигала з товаром, і я після своєї зміни приходила до тебе.

— Пам’ятаю. Ти дуже допомогла.

— Я три тижні розкладала вам речі, цінники писала, коробки розбирала. А потім у тебе вдома штори підшивала, бо ти все ніяк не могла знайти часу.

— Надю, я ж не забула!

— Я й не кажу, що забула. Просто хочу нагадати: тоді в мене теж було небагато вільного часу. Донька ще маленька була, я працювала. Але приходила, бо ти просила.

— І я тобі вдячна.

— Я жодного разу за тридцять років не сказала тобі: «Рито, а пам’ятаєш, скільки годин я на тебе витратила?»

Маргарита почервоніла.

— Ти зараз порівнюєш кілька тижнів допомоги з тим, що я робила для тебе роками?

— Ні. Я не порівнюю. Я хочу сказати, що тоді ми були подругами. Тобі потрібна була допомога — я допомагала. Потім у тебе з’явилися можливості робити мені подарунки — ти робила. Я думала, що це нормально.

— Нормально, — погодилася Маргарита. — Тільки я чомусь завжди мала більше віддавати.

— Більше чого?

— Усього!

Надія похитала головою.

— Рито, я не можу запросити тебе на відпочинок у дорогий готель. І купити тобі пальто за десять тисяч теж не можу. Але я можу приїхати до тебе, коли ти сумуєш. Можу вислухати тебе, навіть якщо ти третю годину розповідаєш про ті самі проблеми. Можу приготувати твою улюблену вечерю. Хіба це нічого не означає?

Маргарита хотіла щось відповісти, але раптом згадала минулу осінь.

Тоді вона кілька тижнів не могла порозумітися з дорослим сином. Чоловік постійно був зайнятий, син рідко телефонував, і Маргарита почувалася самотньою у своєму великому будинку.

Надія приїжджала до неї після роботи. Привозила домашні cтрави, заварювала чай і сиділа з нею до пізнього вечора.

І не питала, коли Маргарита нарешті перестане переживати через синову неуважність. Просто слухала.

Маргарита тоді навіть сказала їй:

— Добре, що ти в мене є. З тобою хоч можна нормально поговорити.

А тепер сиділа навпроти цієї жінки й намагалася довести, що зробила для неї більше.

— Ти права, — тихо сказала вона. — Ти теж багато для мене робила.

Надія вперше за всю зустріч трохи розслабилася. Але наступні слова Маргарити знову змінили розмову.

— Тільки, Надю, я не розумію одного. Чому ти ніколи не говорила мені, що тобі щось не подобається? Чому брала подарунки, усміхалася, дякувала, а тепер виходить, що весь цей час тобі було неприємно?

Надія замислилася. Це було справедливе запитання.

Вона справді часто мовчала. Не хотіла псувати стосунки, боялася здатися невдячною, переконувала себе, що Маргарита нічого поганого не мала на увазі.

І поступово назбиралося те, чого жодна з них раніше не помічала.

— Напевно, я теж була не зовсім права, — сказала Надія. — Треба було говорити відразу.

— Треба було, — погодилася Маргарита.

— Але й ти могла сказати, що чекаєш від мене чогось іншого. А не обговорювати мій подарунок із Ларисою.

Маргарита кивнула.

— Тут я справді вчинила недобре. Не треба було нічого їй розповідати.

* * *

Офіціант приніс рахунок. Маргарита машинально простягнула руку до сумочки.

— Я заплачу.

— Ні, — зупинила її Надія. — Сьогодні кожна за себе.

Маргарита завмерла.

— Надю, ну навіщо? Це ж лише кава й десерт.

— Саме тому. Я цілком можу заплатити за свою каву й десерт.

— Ти хочеш, щоб тепер ми все ділили навпіл?

— Я хочу, щоб ти більше не почувалася зобов’язаною за мене платити.

— Але я не почуваюся зобов’язаною!

— Тоді чому ти сьогодні згадала кожен наш ресторан?

Маргарита нічого не сказала. Надія поклала на стіл свою частину суми. Потім застебнула сумочку, поправила светр і підвелася.

— Рито, я не хочу, щоб ми перестали дружити. Але мені треба трохи часу.

— Ти справді через якусь хустку готова перекреслити тридцять чотири роки?

— Не через хустку. Через те, що я сьогодні дізналася.

Маргарита теж підвелася.

— А я сьогодні багато нового про тебе дізналася. Виявляється, ти роками ображалася й мовчала.

— Так, — погодилася Надія. — Виходить, ми обидві чогось не розуміли.

Вони попрощалися без звичних обіймів. Надія вийшла з кафе й пішла до зупинки. Маргарита залишилася біля столика, дивлячись на дві порожні чашки.

Їй хотілося наздогнати подругу. Та вона не знала, що сказати.

* * *

Наступні два тижні вони не спілкувалися.

Надія ходила на роботу, розкладала на полицях нові комплекти постільної білизни, радила покупцям тканини для штор. Увечері поверталася додому, вечеряла, дивилася телевізор.

І раз у раз хотіла взяти телефон.

За стільки років вона звикла розповідати Маргариті про все. Про онуків, про кумедну покупчиню, яка шукала штори точно під колір своєї кішки, про новий рецепт пирога.

Тепер телефон мовчав. Одного вечора Надія дістала з полиці кавоварку, яку подруга подарувала їй десять років тому.

Провела долонею по блискучій кришці.

Вона ніколи не думала про ціну цієї речі. Для неї це був подарунок від Рити — тієї самої Рити, з якою вони колись ділили одну булочку на двох під час обідньої перерви.

Надія ввімкнула кавоварку й замислилася. Маргарита теж була не зовсім неправа.

Скільки разів Надія збиралася зробити для неї щось приємне, але відкладала? Скільки разів думала, що Маргарита сама може купити собі будь-що, тож навіщо вигадувати?

Може, подрузі справді бракувало уваги, яка не залежала від грошей. Але як можна було здогадатися про це, якщо Маргарита завжди відмахувалася від будь-яких спроб допомогти?

Надія так і не знайшла відповіді.

Того самого вечора Маргарита сиділа у своїй гардеробній. Вона перебирала хустки, шукаючи світлу до нового жакета, й раптом натрапила на Надіїн подарунок.

Коробка стояла на верхній полиці. Маргарита відкрила її, розгорнула тканину. Хустка справді була гарна. М’яка, приємна на дотик, із вишуканим візерунком.

На дні коробки лежала листівка. Маргарита перечитала її. «Дякую, що ми стільки років поруч».

Вона довго дивилася на ці слова. А потім уперше подумала, що Надія могла вибирати цей подарунок не менш старанно, ніж вона сама колись вибирала для неї кавоварку.

Просто їхні можливості були різними.

* * *

У суботу Надії зателефонувала Маргарита.

— Привіт. Ти вдома?

— Вдома.

— Можна я зайду?

Надія помовчала.

— Заходь.

За годину Маргарита стояла біля її дверей. Без квітів, без дорогих пакунків, без звичних коробок із подарунками. Лише з невеликим пакетом печива, яке вони любили купувати ще в молодості.

— Я подумала, може, чаю поп’ємо, — сказала вона.

Надія усміхнулася.

— Проходь. Я саме пиріг спекла.

На кухні вони спочатку говорили про звичайні речі. Маргарита розпитала про доньку й онуків. Надія поцікавилася, як справи в її сина.

Потім Маргарита поставила чашку на стіл.

— Надю, я хотіла тобі дещо сказати.

— Кажи.

— Я перечитала твою листівку. Ту, що була з хусткою.

Надія уважно подивилася на неї.

— І?

— І зрозуміла, що була несправедлива. Ти ж не просто купила першу-ліпшу річ.

— Звісно, ні.

— Пробач, що я так про неї говорила.

Надія повільно кивнула.

— Мені було дуже прикро, Рито.

— Знаю.

— Не через те, що тобі подарунок не сподобався. Так буває. А через те, що ти сказала іншим, ніби я не постаралася.

— Я більше так не робитиму.

Надія налила їй ще чаю.

Маргарита взяла шматочок пирога й раптом усміхнулася.

— А ти знаєш, чого я насправді хотіла на своє шістдесятиріччя?

— Чого?

— Щоб ти сказала тост. Пам’ятаєш, як на моєму п’ятдесятиріччі ти згадувала, як ми вперше разом поїхали на море? Усі тоді сміялися. Я думала, ти й цього разу щось придумаєш.

Надія здивувалася.

— А чому ти мене не попросила?

— Не хотіла просити. Хотіла, щоб ти сама.

Надія похитала головою.

— Рито, ти ж знаєш, я не люблю виступати перед людьми. На твоєму п’ятдесятиріччі ти сама мене вмовила.

Маргарита засміялася.

— Справді. Я вже й забула.

Вони обидві замовкли.

А потім Надія тихо сказала:

— Знаєш, мені теж є за що вибачитися. Я багато разів мовчала, коли треба було сказати тобі прямо, що мене щось зачепило. А потім згадала все за один вечір.

— То, може, домовимося більше так не робити?

— Домовимося.

Маргарита простягнула руку через стіл. Надія накрила її своєю долонею.

— І ще одне, Рито. Якщо наступного разу запросиш мене до ресторану, я хочу мати можливість заплатити за себе.

— Добре. А якщо я захочу тебе пригостити?

— Тоді запитай. А я скажу, чи погоджуюся.

Маргарита усміхнулася.

— Домовилися. Але пиріг із собою ти мені все-таки даси?

— Дам. Тільки не розповідай потім усім, скільки шматків я тобі відрізала.

Маргарита спочатку здивовано глянула на подругу, а тоді обидві засміялися.

* * *

Через кілька днів Маргарита прийшла на зустріч із Надією в тій самій шовковій хустці.

— О, ти її вдягнула! — зраділа Надія.

— Ага. І знаєш що? Вона чудово пасує до мого пальта.

— Я ж тобі казала!

Маргарита поправила вузол біля шиї.

— Мені вже дві жінки сьогодні зробили комплімент.

— То передай їм, що хустку вибирала продавчиня з тридцятирічним досвідом!

Вони пішли в невелику кав’ярню, де колись любили зустрічатися після роботи. Коли принесли рахунок, Маргарита поклала перед собою свою частину.

Надія — свою. А потім несподівано дістала з сумочки маленький пакуночок.

— Це тобі.

— Що знову? — здивувалася Маргарита.

Усередині лежала фотографія в простій дерев’яній рамці. На знімку були вони обидві — молоді, усміхнені, біля входу до універмагу, де колись працювали.

— Знайшла, коли перебирала альбоми, — пояснила Надія. — Подумала, тобі буде приємно.

Маргарита довго роздивлялася фотографію.

— Ти тільки подивись, які ми тут! А пам’ятаєш, як того дня ти загубила ключ від шафки й ми пів години його шукали?

— А ти потім знайшла його у власній кишені!

Маргарита голосно засміялася. Потім обережно поставила рамку на стіл.

— Надю, оце справді особливий подарунок.

— Він недорогий, Рито.

— Я бачу. І що?

Надія усміхнулася. Більше вони про ціни не говорили. А фотографія згодом зайняла місце на полиці в Маргаритиній вітальні — поруч із сімейними знімками та пам’ятними речами.

Іноді гості запитували, хто ті дві молоді жінки біля універмагу.

Маргарита брала рамку до рук і відповідала:

— Це ми з моєю Надею. Тоді в нас обох майже нічого не було. Зате ми мали одна одну.