Свято, якого вона не просила
— Мар’яно, скажи гостям, щоб не приїжджали. Я сьогодні нікого не хочу бачити, — тихо промовила свекруха, дивлячись на святковий стіл.
Мар’яна завмерла з телефоном у руках. На екрані світилося повідомлення від тітки Люби: «Ми вже повернули на вашу вулицю. Де тут заїзд до будинку?»
— Тетяно Василівно, ви серйозно? — перепитала вона. — Люди вже їдуть. Дехто добирався дві години. Усе готове, торт привезли, квіти розставили. Як я тепер їм скажу, щоб поверталися додому?
— Не знаю, доню. Але я просила не робити цього.
Свекруха відсунула стілець і пішла до будинку. Мар’яна залишилася посеред подвір’я, де ще хвилину тому з таким задоволенням розкладала серветки.
Вона два тижні готувала цей день. Хотіла порадувати свекруху, зробити їй гарний сюрприз на шістдесят п’ятий день народження. А тепер іменинниця навіть не захотіла сідати за стіл.
Мар’яна знайшла в телефоні номер чоловіка й натиснула виклик.
— Сергію, негайно йди сюди. Твоя мама хоче скасувати свято.
— Що означає скасувати? — здивувався чоловік. — Я ж тільки на п’ять хвилин від’їхав за квітами.
— От приїдеш і сам у неї запитаєш!
Вона завершила розмову й подивилася на довгий стіл, накритий білою скатертиною. На кожному місці стояла тарілка з акуратно складеною серветкою. Посередині красувалися вази з квітами, які Мар’яна підбирала під колір скатертини.
Їй хотілося сісти на найближчий стілець і більше нічого не робити.
* * *
Усе почалося за два тижні до дня народження.
Мар’яна зайшла до свекрухи на чай. Тетяна Василівна саме перебирала фотографії, які онука попросила знайти для шкільного завдання.
— Оце мені тут сорок п’ять, — усміхнулася вона, показуючи світлину. — Ми тоді в саду святкували. Подруги прийшли, сусіди, родичі. Я два дні біля плити простояла, а потім ще до вечора все прибирала.
— Але ж гарно було?
— Гарно. Тільки я того дня з усіма так і не наговорилася. То тарілок не вистачає, то комусь чаю налити треба. А ввечері дивлюся на фотографії й думаю: усі відпочивали, а я лише носилася між кухнею та столом.
Мар’яна тоді запам’ятала цю розмову зовсім інакше. Вона подумала, що свекруха досі згадує свій великий день народження з теплотою, просто шкодує, що не мала можливості відпочити.
І вирішила: цього разу все буде по-іншому.
Увечері розповіла чоловікові про свою ідею.
— Сергію, давай зробимо твоїй мамі справжнє свято. Орендуємо будинок із садом, замовимо готові страви, запросимо всіх близьких. Нехай хоч раз у житті посидить за столом як гостя, а не як господиня.
Чоловік одразу погодився.
— Чудова думка! Мама завжди все для нас робить. Треба і їй щось приємне організувати.
Мар’яна взялася до справи.
Знайшла заміський будинок із просторим подвір’ям, домовилася з господарями, замовила частування на двадцять осіб. Окремо знайшла жінку, яка погодилася допомогти з подачею страв.
Свекруха любила півонії, тому Мар’яна замовила кілька великих букетів. Знайшла майстриню, яка приготувала торт із ніжними квітами з крему. Навіть склала список пісень, які Тетяна Василівна любила слухати в молодості.
Запросила її сестру Любов Семенівну, двох подруг, колишню колегу, племінників із родинами. Усім пояснила, що це сюрприз і до останньої хвилини іменинниця ні про що не повинна здогадуватися.
Сергій мав лише одне завдання — привезти батьків до будинку.
За три дні до свята він сказав дружині:
— Мама щось згадувала, що не хоче цього року великого застілля.
Мар’яна саме перевіряла список гостей.
— А ти їй розповів, що ми задумали?
— Ні, звичайно.
— То й добре. Вона ж думає, що їй знову доведеться самій готувати. А тут усе буде готове. Побачиш, як зрадіє.
— Напевно, — відповів Сергій.
І більше вони до цієї розмови не поверталися.
* * *
У день народження Мар’яна приїхала до будинку о восьмій ранку.
Разом із помічницею розставила столи, перевірила посуд, прикрасила альтанку. Потім зустріла доставку частування, показала, куди поставити торт, і ще раз зателефонувала чоловікові.
— Тільки не приїжджайте раніше першої години. Я маю все закінчити.
— Добре. Ми зараз із мамою та татом виїжджаємо.
О пів на першу все було готове.
На подвір’ї стояв довгий святковий стіл. Серед зелених дерев біліла скатертина, у вазах красувалися квіти. Мар’яна навіть попросила помічницю сфотографувати її біля столу, щоб потім показати подругам, як гарно все вдалося.
Коли біля воріт зупинилася машина, невістка вийшла назустріч.
— З днем народження, Тетяно Василівно!
Свекруха вийшла з автомобіля, озирнулася й усміхнулася.
— Ой, як тут гарно! А куди це ви нас привезли?
— Це все для вас. Сьогодні ви нічого не готуєте, нічого не прибираєте. Тільки відпочиваєте!
Тетяна Василівна підійшла до столу, торкнулася рукою скатертини.
— Мар’яночко, яка краса. Ви ж стільки всього зробили…
— І це ще не все! Зараз гості приїдуть. Ваша сестра, подруги, племінники. Ми всіх запросили!
Усмішка поступово зникла з обличчя іменинниці.
— Які гості?
— Ну як які? Ваші рідні, подруги. Майже двадцять людей буде.
— Двадцять?
— Так! Ми ж хотіли, щоб ви відсвяткували як слід.
Свекруха подивилася на сина.
— Сергію, можна тебе на хвилинку?
Вони відійшли до альтанки. Мар’яна спершу не звернула на це уваги, бо їй саме телефонували щодо доставки квітів. А за кілька хвилин Тетяна Василівна повернулася й попросила скасувати свято.
* * *
Коли Сергій знову приїхав до будинку, Мар’яна зустріла його біля воріт.
— Поясни мені, що відбувається. Я чогось не знаю?
Чоловік поставив букети на лавку.
— Мама засмутилася, бо не хотіла багато гостей.
— Це я вже зрозуміла. Але чому ти мені нічого не сказав?
— Казав же. Пам’ятаєш, три дні тому?
— Ти сказав, що вона щось згадувала про застілля. А вона тобі прямо говорила, що не хоче свята?
Сергій помовчав.
— Говорила.
— Коли?
— Минулого тижня. Я до них заїжджав. Вона сказала, що на день народження хоче просто посидіти з нами, з онуками. Щоб без гостей і метушні.
Мар’яна кілька секунд дивилася на нього.
— Сергію, ти розумієш, що я два тижні все це готувала? Ти бачив, як я домовлялася з людьми, як складала меню. Чому не сказав мені прямо?
— Я думав, вона просто соромиться.
— Ти думав. А запитати в неї ще раз не міг?
— Мар’яно, ну не починай. Ми ж хотіли як краще.
— А тепер я маю телефонувати двадцятьом людям і пояснювати, що свята не буде?
У цей момент до подвір’я під’їхала машина. З неї вийшла тітка Люба з чоловіком. Вона несла великий пакунок і букет.
— О, а де наша іменинниця? — весело запитала жінка. — Ми, здається, першими приїхали!
Мар’яна машинально усміхнулася.
— Тетяна Василівна в будинку. Зараз покличу.
Вона провела гостей до столу, запропонувала прохолодні напої й пішла до будинку. Свекруха сиділа біля вікна. Поруч на дивані влаштувався її чоловік Василь Петрович.
— Тетяно Василівно, ваша сестра вже приїхала, — сказала Мар’яна з порога.
— Чула. Вона завжди раніше за всіх приїжджає.
— Можна я з вами поговорю?
Василь Петрович підвівся.
— Я піду Любу зустріну. Ви тут самі поговоріть.
Мар’яна сіла навпроти свекрухи.
— Скажіть мені, будь ласка, чому ви так засмутилися? Я ж усе спеціально організувала, щоб ви не стояли біля плити. Навіть помічницю запросила, щоб ніхто з родини нічого не подавав.
Тетяна Василівна уважно подивилася на невістку.
— Я бачу, доню, скільки ти зробила. І вдячна тобі. Справді. Тільки мені цього не хотілося.
— Але ж це день народження. Я думала, ви зрадієте, коли всіх побачите.
— Мар’яно, пам’ятаєш, ми нещодавно фотографії дивилися? Я розповідала про своє сорокап’ятиріччя.
— Пам’ятаю. Саме тоді я й подумала, що треба вам організувати гарне свято.
— А ти пам’ятаєш, що я казала про той день?
Мар’яна замислилася.
— Що ви два дні готували й майже не відпочивали.
— Так. Але не лише це. Я тоді всіх запросила, бо так було заведено в нашій родині. Мені здавалося, що інакше люди образяться. А сама хотіла просто побути з чоловіком і дітьми.
Свекруха помовчала, дивлячись у вікно.
— Знаєш, я багато років усі свята влаштовувала для інших. Мені подобалося, коли всі збиралися. Але тепер я хочу інакше. Хочу сама вибирати, як провести свій день народження. От і все.
Мар’яна опустила погляд.
— А я подумала, що ви просто втомилися все організовувати.
— Ні, доню. Я втомилася від того, що всі навколо краще за мене знають, чого мені треба.
Ці слова прозвучали без докору, але Мар’яні стало ніяково.
Свекруха продовжила:
— Я Сергієві ще минулого тижня сказала: приїжджайте з дітьми, посидимо разом. Можемо навіть піти кудись пообідати, щоб нікому не готувати. А він сказав: «Мамо, не хвилюйся, ми все придумаємо». Я тоді ще попросила: тільки без великого свята.
— Він мені цього не передав, — тихо сказала Мар’яна.
— Я вже зрозуміла.
За вікном почувся голос тітки Люби. Вона щось весело розповідала Василеві Петровичу.
— І що нам тепер робити? — запитала невістка. — Люди вже приїжджають.
Свекруха зітхнула.
— Не відправляти ж їх додому. Вони теж хотіли мене привітати.
Мар’яна підвела голову.
— Я маю одну пропозицію. Тільки цього разу спочатку запитаю вас.
— Кажи.
— Давайте зробимо так. Гості приїдуть, ми всі разом пообідаємо. Торт розріжемо, посидимо, поговоримо. Але без довгих промов, конкурсів і всього, що я там напридумувала. А коли гості поїдуть, залишимося тільки ми, діти й Василь Петрович. Можемо навіть поїхати додому, якщо ви захочете.
Тетяна Василівна вперше за цю розмову усміхнулася.
— А можна я ще одне попрошу?
— Звичайно.
— Щоб мене не змушували весь час сидіти на чолі столу й приймати привітання. Я хочу з Любою поговорити. Ми з нею давно нормально не бачилися.
Мар’яна теж усміхнулася.
— Домовилися.
* * *
Свято все-таки відбулося.
Гості поступово з’їхалися, привезли квіти й подарунки. Тетяна Василівна зустрічала кожного, обіймала подруг, раділа племінникам.
Мар’яна спостерігала за нею й помічала те, на що раніше не звертала уваги.
Щойно хтось починав говорити довгий урочистий тост, свекруха трохи ніяковіла. Зате коли сестра сідала поруч і починала розповідати про свою дачу, Тетяна Василівна одразу пожвавлювалася.
А коли колишня колега запропонувала зробити спільне фото, іменинниця сама покликала всіх ближче.
— Тільки давайте без двадцяти дублів, — засміялася вона. — Мені ще з вами поговорити хочеться!
Близько п’ятої гості почали збиратися додому. Мар’яна підійшла до свекрухи.
— Ну що, Тетяно Василівно, як ви? Не втомилися?
— Трохи. Але я рада, що побачила всіх. Особливо Галю, ми з нею майже рік не зустрічалися.
— Може, хочете ще чаю?
— Ні. Хочу посидіти з онуками. Вони мені щось цікаве приготували.
Мар’яна кивнула й пішла до столу, де чоловік збирав подарункові пакунки.
— Сергію, нам треба поговорити.
— Щось іще сталося?
— Ні. Просто я сьогодні дещо зрозуміла. І хочу, щоб ти теж зрозумів.
Вона розповіла йому про розмову зі свекрухою. Сергій слухав мовчки.
— Я справді думав, що мама зрадіє, — нарешті сказав він. — Вона ж завжди любила, коли всі збиралися.
— Любила. Але це не означає, що вона завжди хоче одного й того самого.
— Знаю. Тепер уже знаю.
Мар’яна подивилася на нього.
— Ти ж і зі мною так іноді робиш. Пам’ятаєш, як запросив своїх друзів на вихідні й сказав мені про це лише в п’ятницю ввечері? Ти вирішив, що я буду рада, бо ми давно не бачилися.
— Пам’ятаю.
— А я тоді збиралася провести вихідні вдома, удвох із тобою. І так тобі про це й не сказала, бо гості вже погодилися приїхати.
Сергій відклав пакунки.
— Виходить, я частенько вирішую за вас обох.
— Виходить.
Він підійшов ближче й обійняв дружину за плечі.
— Вибач. Я справді не думав про це з такого боку.
— Я теж сьогодні не все правильно зробила, — відповіла Мар’яна. — Хотіла подарувати твоїй мамі свято, а забула запитати, яке саме їй потрібне.
* * *
Коли останні гості поїхали, Тетяна Василівна вийшла на терасу з онуками. Одинадцятирічна Софійка тримала в руках невеликий альбом, який вони з молодшим братом зробили власноруч.
На першій сторінці була фотографія бабусі з онуками, а під нею напис: «Наші найкращі дні разом». Далі йшли світлини з прогулянок, домашніх обідів, спільного випікання пиріжків і літніх поїздок.
— Бабусю, а це ще не все! — повідомив восьмирічний Данилко. — Ми там залишили порожні сторінки. Щоб ще фотографії додавати.
Тетяна Василівна гортала альбом повільно, зупиняючись біля кожної світлини.
— Оце ви придумали… — усміхнулася вона. — Я навіть не знала, що у вас стільки наших фотографій.
— А мама допомагала вибирати! — розповіла Софійка.
Свекруха підвела погляд на Мар’яну.
— Дякую, доню.
Невістка присіла поруч.
— Тетяно Василівно, ви мене вибачте за сьогоднішнє. Я хотіла зробити вам приємно, а вийшло зовсім не так, як ви просили.
— Не треба, Мар’яночко. Я знаю, що ти старалася. І все було дуже гарно.
Вона поклала альбом на коліна.
— Тільки наступного року давай домовимося заздалегідь. Добре?
— Обов’язково. Ви самі скажете, як хочете святкувати.
Свекруха усміхнулася.
— А я вже навіть придумала. Хочу, щоб ми всі разом поїхали на два дні кудись до озера. Без великого столу, без гостей. Просто погуляємо, посидимо ввечері, поговоримо.
— Гарна ідея, — відповіла Мар’яна. — Тільки цього разу я нічого не бронюватиму, поки ви самі не виберете місце.
Обидві засміялися. Сергій приніс чай і поставив чашки на невеликий столик.
— А я вже можу щось запропонувати? — запитав він.
Мати й дружина одночасно повернулися до нього.
— Спочатку запитай, чи ми хочемо слухати! — відповіла Тетяна Василівна.
Сергій розсміявся й сів поруч. Невдовзі Василь Петрович покликав онуків показати йому сад. Діти побігли за дідусем, а Мар’яна зі свекрухою залишилися на терасі.
Тетяна Василівна ще раз відкрила подарований альбом. На одній зі світлин Мар’яна стояла поруч із нею на кухні, а між ними лежала велика миска тіста.
— Пам’ятаєш цей день? — запитала свекруха.
— Звичайно. Ви тоді вчили мене робити свої пиріжки з капустою.
— А ти все казала, що я забагато начинки кладу.
— Бо ви справді забагато клали!
Вони знову засміялися.
— Знаєш, Мар’яно, — сказала свекруха, — наступної суботи приїжджайте до нас. Без жодного приводу. Я печива напечу.
— А може, краще разом приготуємо?
— Можна й разом.
— Тільки ви спочатку скажіть, чи вам справді цього хочеться.
Тетяна Василівна легенько торкнулася її руки.
— Хочеться, доню. Дуже хочеться.
Мар’яна подивилася на довгий святковий стіл, за яким ще кілька годин тому сиділи двадцять гостей. Квіти залишалися у вазах, на скатертині лежали складені серветки, а в саду нарешті стало тихо.
Вона згадала, як старанно продумувала кожну дрібницю цього дня: страви, музику, прикраси, розсадження гостей. І як жодного разу не подумала запитати іменинницю про найголовніше.
А свекруха тим часом уже обговорювала з онуками, яке печиво вони готуватимуть наступної суботи.
— З родзинками! — вигукнув Данилко з саду.
— Із шоколадом! — відповіла бабуся.
— А можна я тісто міситиму? — озвалася Софійка.
— Можна, якщо мама дозволить.
Мар’яна усміхнулася.
— Я дозволяю. Але тільки якщо Софійка сама хоче!
Тетяна Василівна подивилася на невістку й розсміялася. І цього разу ніхто ні за кого нічого не вирішував.
