Бабуся за розкладом

О сьомій сорок, коли мій потяг уже подали на третю колію, донька написала: «Мам, ти ж пожартувала? Ми з Марком уже взуваємось».

Я стояла на пероні з валізою, з сумкою на плечі, тримала телефон і всміхалася. Не тому, що смішно. Просто я вперше за багато років точно знала, де маю бути о восьмій ранку в понеділок. І це було не в Каті на кухні.

* * *

Почалося все в п’ятницю. Катя покликала на вечерю, і я ще в коридорі зрозуміла, що вечеря ця не проста: на столі стояла скатертина, а зять Денис мовчав так старанно, ніби йому заплатили.

Марко сидів у своєму стільчику й розмазував по тарілці гарбузове пюре. Йому рік і вісім місяців, він каже «ба», «дай» і «ні», причому «ні» в нього виходить найпереконливіше в родині.

— Мам, ми з Денисом усе порахували, — сказала Катя й поклала переді мною аркуш із зошита. — Мене кличуть назад на роботу. З понеділка. Місця в яслах до весни не буде, а няня бере сто п’ятдесят грuвень за годину. Це двадцять чотири тисячі на місяць. Я отримуватиму двадцять сім. Розумієш?

Я розуміла. Цифри були написані рівненько, стовпчиком, унизу підкреслено двічі.

— Тому з понеділка ти сидиш із малим, — закінчила вона. — З восьмої до шостої. Ти ж однаково вдома зі своїм ноутбуком.

Вона мене не питала. Вона повідомляла, як повідомляють про зміну розкладу маршруток.

Я бухгалтерка, веду дві невеликі фірми з дому. Для Каті це завжди означало, що я «нічого не роблю, просто сиджу». Те, що за цим сидінням стоять квартальні звіти й директорка меблевого цеху, яка дзвонить о пів на восьму ранку, до уваги не бралося.

— Катю, — сказала я, — у понеділок о сьомій п’ятдесят дві в мене потяг. Я тобі про це казала місяць тому. І тиждень тому теж.

— Ну мам. Я думала, це ще не точно.

— Квиток куплено в серпні. Куди вже точніше.

* * *

Тут треба пояснити про море.

Мені сорок п’ять, і я ніколи не бачила моря восени. Улітку бачила, двічі: раз у дитинстві й раз із маленькою Катею, коли ми жили в кімнаті з чужим холодильником у коридорі. А осіннього, порожнього, з чайками й без надувних матраців, не бачила. Три роки я відкладала на ці десять днів потроху, з кожної оплати.

Знайшла маленький пансіонат у приморському містечку, з балконом і сніданками. Узяла відпустку в обох своїх директорів, а це, повірте, було складніше, ніж назбирати грoші.

Катю я ростила переважно сама. Не скаржуся, ми з нею гарно прожили ті роки, тільки на себе в них часу якось не лишалося. А коли вона вийшла заміж і переїхала, я раптом виявила, що у вівторок увечері можна нікуди не поспішати. І пішла у філармонію.

Потім на вечір джазу в будинок культури. Потім на виставку кераміки, де купила глечик, якому досі не знайшла місця. Потім записалася на екскурсії вихідного дня. Торік у жовтні я була на шести концертах, і це був найкращий жовтень у моєму дорослому житті.

Каті це не подобалося. Спершу вона жартувала: «Мам, ти як студентка». Потім жартувати перестала.

— Тобі сорок п’ять, — казала вона. — Ти бабуся. Нормальні бабусі в такому віці вдома сидять, а не бігають по концертах.

Якось вона подзвонила в четвер о сьомій вечора, саме коли я здавала пальто в гардероб.

— Ти де? У тебе там музика якась.

— У філармонії. Оркестр налаштовується.

— Знову? Мам, ми з Денисом хотіли в кіно, я думала, ти з Марком посидиш.

— Катю, про кіно ти мені не казала. А квиток у мене з минулого тижня.

— Та що з тобою говорити, — зітхнула вона. — У тебе тепер концерти важливіші за сім’ю.

Я тоді весь перший відділ просиділа з відчуттям, що прогулюю щось обов’язкове. Скрипки грали, а я рахувала, скільки разів за місяць сказала доньці «не можу». Вийшло два. Проти її одинадцяти «мам, виручай», на які я сказала «так».

Моя мама, Лідія Олегівна, тримала Катин бік. «Я в сорок п’ять уже онуку гляділа, — нагадувала вона телефоном, — а не по філармоніях ходила». Онукою була Катя, тож виходило, що я в боргу перед обома одразу.

Я довго думала, що їх дратує саме моя легковажність. А в ту п’ятницю, дивлячись на аркуш із підкресленою цифрою, нарешті збагнула: бабуся, яка сидить удома, дуже зручна. Її можна вписати в стовпчик.

* * *

— Квиток можна здати, — сказала Катя. — Там майже все повертають, я дивилася.

Оце «я дивилася» мене й зачепило найдужче. Вона вже перевірила, скільки мені повернуть за мою ж поїздку.

Марко тим часом простягнув мені ложку з пюре й сказав «ба». Я взяла ложку. Я люблю цього хлопця так, що іноді аж у грудях тісно. Щосуботи він у мене, з ранку до вечора, і це мої улюблені суботи. Ми годуємо голубів біля фонтана, і він щоразу намагається віддати їм свою шапку.

Саме тому я не хотіла, щоб він став моїм обов’язком за чужим розкладом.

— Квиток я не здам, — сказала я. Спокійно, сама здивувалася, як спокійно. — Мене не буде десять днів. Повернуся, і ми поговоримо.

— Тобто ти обираєш море, а не онука?

— Я обираю десять днів, Катю. З сорока п’яти років.

Вона почервоніла й почала збирати тарілки, хоча ніхто ще не доїв. Денис дивився у свою так уважно, ніби там було щось написано. А коли я вже взувалася в коридорі, він вийшов, подав мені куртку й тихо сказав:

— Надіє Іванівно, ви не думайте. Вона просто дуже боїться, що не впорається.

Я кивнула. Я знала. Катя з дитинства, коли боїться, починає командувати.

* * *

У неділю подзвонила мама.

— Надю, ти що собі надумала? Дитина на роботу виходить, а ти на курорт?

— Мамо, дитині двадцять три роки. У неї є чоловік і два тижні, щоб знайти няню на перший час.

— У твоєму віці вже треба про інших думати.

— Я про інших думала років двадцять п’ять. Вийшло непогано, усі живі й нагодовані. Тепер десять днів подумаю про море.

Мама помовчала й сказала, що я завжди була впертою. З її вуст це майже комплімент.

Увечері я спакувала валізу. Поклала теплий светр, термос, книжку, яку пів року не могла дочитати, і зручні черевики. Довго стояла над парасолею й не взяла: вирішила, що якщо піде дощ, то я просто дивитимусь на нього з балкона.

* * *

І ось понеділок, перон, сонце на вагонах, жовті клени за колією. І повідомлення: «Мам, ти ж пожартувала? Ми з Марком уже взуваємось».

Вона таки привезла б його до мене під двері. До останнього не вірила.

Я написала відповідь не одразу. Спершу подивилася, як люди тягнуть валізи до своїх вагонів, і подумала, що кожен із них кудись їде, і нікого це не дивує.

«Не пожартувала. Я на вокзалі. Повернуся за десять днів і буду з Марком у вівторок і четвер, з восьмої до шостої. Суботи, як і були, наші з ним. На решту днів шукайте няню. Цілую вас обох».

Надіслала, вимкнула звук і поклала телефон у кишеню. Провідниця глянула на мій квиток і сказала: «Сьомий вагон, біля вікна». Біля вікна. Я всміхалася, мабуть, до самого відправлення.

* * *

Море восени виявилося сірим уранці й зеленим по обіді. Я цього не знала.

Я вставала о сьомій, брала термос і йшла на берег, де о цій порі були тільки рибалки та жінка з таксою, з якою ми на третій день уже віталися. Сиділа на перевернутому човні, пила чай і ні про що не думала. Виявляється, це треба вміти, і в мене вийшло не з першого разу. Перші два ранки я подумки складала Каті графік нянь.

У місцевому клубі в середу грав духовий оркестр. Шість чоловіків у однакових жилетах, і всі трохи не в такт. Я сиділа в третьому ряду й була цілком щаслива.

Каті я щовечора надсилала одну світлину: море, чайку, свій сніданок на балконі. Вона не відповідала. Три дні тиші. Я не дзвонила, хоча руки тягнулися. Денис на другий день написав: «У нас усе нормально. Знайшли жінку з сусіднього під’їзду, Марко її вже не боїться».

На четвертий день прийшла світлина від Каті. Марко стояв посеред калюжі по кісточки, щасливий і мокрий до пояса. Під фото було написано: «У вівторок він твій. Купи йому гумові чоботи, бо я не встигаю».

Жодного «вибач» і жодного «ти мала рацію». Але я свою доньку знаю. Для неї це було дуже довге речення.

Я відповіла: «Куплю. Жовті».

* * *

Я повернулася засмагла тим дивним осіннім загаром, який буває тільки на носі. Привезла Маркові мушлю, мамі мед, Каті з Денисом в’ялену рибу, а собі здатність сидіти й дивитися в одну точку, не почуваючись винною.

У вівторок о восьмій Катя привела Марка. Він був у нових жовтих чоботах і одразу пішов перевіряти мій глечик із виставки. Катя стояла в дверях у робочому піджаку, якого я на ній ще не бачила, і роздивлялася мене, наче шукала, що змінилося.

— Ти якась інша, — сказала вона нарешті.

— Відпочила.

— Мам… А в п’ятницю ти не могла б?

— У п’ятницю ні. У п’ятницю в мене звіт, а ввечері концерт.

Вона зітхнула. Я чекала звичного «в твоєму віці», але Катя глянула на годинник, поцілувала Марка в маківку, а потім, уже з порога, спитала:

— А що хоч гратимуть?

— Вівальді. «Пори року».

— «Осінь» теж?

— І «Осінь».

Вона кивнула й побігла вниз сходами, а ми з Марком пішли до фонтана. Шапку голубам він цього разу не віддав. Віддав чобіт.