Мамин подарунок

— Марино, подивися, що твій Еміль робить! Ми ще речі не встигли розібрати, а він уже скриньку відкрити намагається!

Марина визирнула з кухні. Її старша сестра Лариса стояла посеред кімнати з оберемком складених рушників, а біля невеликої дерев’яної скриньки сидів мамин кіт. Він наполегливо дряпав кришку лапою, потім пробував підчепити її носом і невдоволено нявкав.

— Емілю, ну що ти там забув? — Марина присіла поруч і погладила його по спині.

Кіт на мить відступив, але щойно жінка прибрала руку, знову взявся за своє.

— Диви, який упертий, — сказала Лариса. — Мама б уже давно з ним домовилася. А ми навіть не знаємо, чого він хоче.

Марина взяла скриньку до рук. Вона добре пам’ятала її ще з дитинства. Мама тримала там нитки, ґудзики, голки й різні дрібнички для шиття. Кришка завжди відкривалася туго, а всередині пахло деревом і маминим улюбленим милом.

— Зараз подивимося, Емілю. Може, тобі там мишка причулася?

Вона поставила скриньку на стіл і відкрила кришку.

Кіт одразу підвівся на задні лапи й потягнувся до вмісту.

А Марина раптом помітила серед котушок ниток невеличку коробочку, загорнуту в блакитний папір.

На ній маминим почерком було написано:

«Моїй Мариночці на день народження».

Жінка кілька секунд дивилася на ці слова, не торкаючись пакунка.

До її дня народження залишалося всього два тижні.

* * *

Мами не стало зовсім недавно. Сестри ще не звикли говорити про неї в минулому часі. Марина й досі ловила себе на думці, що треба зателефонувати, запитати, як минув день, чи потрібні продукти, чи не закінчився чай.

А потім згадувала, що телефонувати вже нікому.

Того суботнього ранку вони з Ларисою домовилися прийти до маминої квартири й потроху розібрати речі.

Ніхто не поспішав звільняти помешкання. Просто хотілося хоч трохи навести лад. Деякі речі сестри планували забрати собі на пам’ять, інші — скласти в шафах.

Лариса прийшла першою. Вона вже встигла відчинити вікно, поставити чайник і зняти з полиці кілька коробок, коли з’явилася Марина.

— Ти знову без мене все почала? — усміхнулася молодша.

— А що мені сидіти? Я ж знаю, де мама що тримала. Ти краще подивися, скільки в неї рушників назбиралося.

Марина пройшла до спальні. На спинці крісла лежав мамин в’язаний кардиган. На тумбочці стояли окуляри, поруч — недочитана книжка із закладкою.

Усе було так, ніби господиня просто вийшла до магазину.

Еміль зустрів Марину біля дверей спальні. Великий сірий кіт обійшов її ноги, дозволив себе погладити й попрямував на кухню.

Мама взяла його додому кілька років тому. Тоді він був зовсім молодим, жвавим і допитливим. Тепер став поважним домашнім котом, який добре знав, де стоїть його миска, в якому кріслі найзручніше спати й коли господиня зазвичай сідала дивитися телевізор.

— Треба вирішити, що робитимемо з Емілем, — сказала Лариса, коли сестри сіли пити чай.

— Я вже думала про це.

— У мене двоє котів. Третього чоловік точно не захоче. Може, комусь зі знайомих запропонуємо?

Марина глянула на Еміля. Той саме вмивався на килимку біля батареї.

— Я, мабуть, заберу його до себе.

— Ти ж ніколи не тримала котів у своїй квартирі.

— Колись треба починати. Не залишати ж його самого.

Лариса кивнула.

— Мама була б рада.

Марина нічого не відповіла.

Вона не була впевнена, що сестра має рацію.

* * *

З дитинства Марині здавалося, що мама більше любить Ларису.

Старша сестра була дуже схожа на матір. Така сама хазяйновита, зібрана, практична. Ще школяркою вона вміла і пиріг спекти, і сорочку випрасувати, і вдома порядок навести.

Мама часто казала:

— Оце моя Ларисочка! На неї завжди можна покластися.

Марина ж була зовсім іншою.

Вона любила малювати, читати книжки й доглядати тварин. Могла пів дня просидіти з кошеням на руках, зате забути, що мама просила скласти випрану білизну.

— Маринко, ну подивися на сестру, — зітхала мама. — Лариса вже все поробила, а ти знову зі своїми малюнками.

Марина слухала й мовчала.

Вона знала, що мама її любить. Принаймні завжди хотіла в це вірити. Але похвали їй бракувало.

Навіть коли доньки виросли, мало що змінилося.

Лариса мешкала неподалік і часто допомагала матері з покупками та домашніми справами. Марина жила в іншому районі. Приїжджала у вихідні, привозила щось смачне, розповідала про роботу.

А мама неодмінно згадувала старшу:

— Лариса вчора приходила. Так гарно мені все прибрала! А ще нові фіранки допомогла повісити.

Марина усміхалася, хоча всередині залишалося неприємне відчуття.

Одного разу вона навіть сказала:

— Мамо, ти хоч колись буваєш мною задоволена?

Мати здивовано підняла очі.

— А чого це ти таке питаєш? Звісно, задоволена.

— Просто ти завжди Ларису хвалиш.

— То вона ж мені допомагає. І ти допомагаєш. Чого ти все порівнюєш?

Марина тоді перевела розмову на іншу тему.

Більше вони до цього не поверталися.

Тепер, стоячи біля маминої скриньки, вона знову згадала ту розмову.

* * *

— Марино, ти чого застигла? — озвалася Лариса. — Що там таке?

Марина обережно підняла коробочку.

— Це мені. Мама приготувала на день народження.

— Справді? Покажи.

Лариса підійшла ближче й прочитала напис.

— От бачиш. А ти казала, що мама ніколи нічого заздалегідь не готує.

— Я й не знала, що вона про мій день народження вже думала.

— Ну ти скажеш! Вона ж твої дні народження завжди пам’ятала.

— Пам’ятати — це одне…

Марина не договорила.

Вона обережно зняла блакитний папір. Усередині була невеличка оксамитова коробочка.

Коли жінка відкрила її, то побачила срібний кулон у вигляді маленького котика.

Котик сидів, підібгавши хвіст, а його мордочка була трохи повернута набік. Простенька, але дуже мила прикраса.

— Ой, який гарний! — Лариса нахилилася ближче. — Це ж прямо для тебе.

Марина взяла кулон на долоню.

Вона любила котів із самого дитинства. Колись навіть мріяла працювати з тваринами. А мама часто жартувала, що в її молодшої доньки на всіх бездомних котиків серця вистачить.

Під м’якою підкладкою коробочки лежав складений удвоє аркуш із зошита.

— Тут ще записка, — тихо сказала Марина.

Вона розгорнула папір.

Мамин почерк був добре знайомий. Деякі літери нахилялися праворуч, а великі «М» вона завжди писала з довгою першою рискою.

Марина почала читати.

«Мариночко, з днем народження, доню!

Побачила цього котика й одразу згадала тебе маленьку. Як ти колись принесла додому кошеня й цілий вечір умовляла мене його залишити. Пам’ятаєш? Я тоді казала, що в нас і без того клопотів вистачає. А потім сама прив’язалася до нього.

Знаю, що іноді ти ображалася, коли я хвалила Ларису. Я багато разів хотіла тобі сказати, що пишаюся вами обома, тільки кожною по-своєму.

Ти в мене добра, уважна, завжди помічаєш, коли комусь потрібне тепле слово. Після твоїх приїздів мені ще довго було весело згадувати наші розмови.

Може, я рідко тобі це казала. То знай: я дуже тебе люблю. І завжди любила.

Носи цього котика й згадуй мене.

Твоя мама».

Марина дочитала до кінця.

Потім повернулася до початку й прочитала ще раз.

Лариса стояла поруч, не кваплячи її.

— Вона знала, — нарешті промовила Марина.

— Що знала?

— Що мені здавалося, ніби тебе вона любить більше.

Марина простягнула сестрі записку.

Лариса прочитала її й повільно сіла на край дивана.

— Марино, ну чому ж ти мені ніколи про це не говорила?

— А що б ти сказала? Мама завжди ставила тебе за приклад.

— А мене, думаєш, не порівнювала з тобою?

Марина здивовано підняла голову.

— Тебе? Зі мною?

— Звісно. Ти ж у нас завжди була товариська. Куди не прийдеш — усі тобі раді. А я все з роботою та домашніми справами. Мама часом казала: «От Маринка прийде, ми з нею наговоримося, а ти все кудись поспішаєш».

— Вона так говорила?

— І не раз. Особливо останнім часом.

Марина дивилася на сестру, ніби почула щось зовсім несподіване.

— А я думала, що ви з нею ближчі.

— Ми просто частіше бачилися. Але вона тебе завжди чекала. Особливо в неділю. Зранку вже питала, о котрій ти приїдеш.

Лариса трохи помовчала.

— Знаєш, мама якось сказала, що ти вмієш її розсмішити навіть тоді, коли вона весь день ходить невдоволена. А в мене так не виходить.

Марина усміхнулася крізь сльози.

— А мені вона казала, що ти все вмієш, а я тільки балакаю.

— От бачиш, — зітхнула Лариса. — Виходить, кожна з нас чула тільки половину.

Сестри подивилися одна на одну й тихенько засміялися.

Дивно було усвідомлювати, скільки років вони носили в собі непотрібні порівняння.

А мама, можливо, навіть не розуміла, наскільки серйозно доньки сприймали її звичайні зауваження.

* * *

Еміль тим часом знову підійшов до столу.

Він обнюхав скриньку, потім легенько торкнувся її лапою й подивився на Марину.

— Ой, а ми ж про тебе зовсім забули! — сказала вона.

Кіт нявкнув.

Марина перебрала котушки ниток, підняла маленьку коробочку з ґудзиками й помітила в кутку кілька шматочків сухого котячого корму.

— Ларисо, дивися!

— Що там?

— Корм! Мама, мабуть, давала йому смаколики зі скриньки.

Лариса засміялася.

— Ну звичайно! Оце він і добивався свого. А ми вже подумали, що йому якісь мамині нитки знадобилися.

Марина згадала, як мама любила частувати Еміля. Тримала для нього окрему баночку з кормом, а іноді ховала кілька шматочків у кишені домашнього халата.

— Хитрун ти наш, — сказала вона котові. — То ти знав, що тут ласощі лежать?

Еміль потерся об її руку й потягнувся до скриньки.

Марина дала йому один шматочок корму, а решту прибрала.

— Бачиш, Ларисо, — усміхнулася вона. — Якби не він, ми могли б цю коробочку ще довго не помітити.

— Могли б. Я взагалі хотіла скриньку до шафи поставити. Там стільки маминих дрібничок, що й не перебереш за один день.

Марина взяла кулон і приклала до шиї.

— Як думаєш, гарно буде?

— Дуже. Мама добре вибрала.

— Я його носитиму.

Лариса кивнула.

— Вона б зраділа.

Сестри ще довго сиділи в кімнаті. Згадували дитинство, мамині звички, сімейні свята. Лариса розповіла кілька кумедних випадків, про які Марина раніше не чула.

А потім молодша сестра раптом запитала:

— Ларисо, ти не проти, якщо я заберу не тільки Еміля, а й цю скриньку?

— Звісно, забирай. Я навіть рада. Буде вам обом щось мамине на згадку.

— Тоді сьогодні й заберу.

Еміль саме вмостився на дивані, на тому самому місці, де любила сидіти мама.

— Чуєш, Емілю? — звернулася до нього Марина. — Поїдеш до мене жити.

Кіт розплющив очі, подивився на неї й знову зручно вклався.

— Здається, він не заперечує, — усміхнулася Лариса.

* * *

У новій квартирі Еміль спочатку поводився обережно.

Обійшов усі кімнати, зазирнув під диван, довго роздивлявся балконні двері. Потім знайшов сонячне місце біля вікна й вирішив, що воно цілком підходить для відпочинку.

Марина купила йому зручну лежанку, нові мисочки та кілька іграшок. Але найчастіше він вибирав звичайний м’який плед, який господиня поклала на дивані.

Мамину скриньку вона поставила на комод у спальні.

Усередині залишилися нитки, ґудзики й сантиметрова стрічка. Записку Марина поклала в окремий конверт, а коробочку від кулона залишила поряд.

Самого срібного котика вона носила майже щодня.

Першого ж вечора Еміль підійшов до комода, підвівся на задні лапи й почав нявкати.

Марина не одразу зрозуміла, чого він хоче.

А потім усміхнулася.

— Ага, знову за своїм! Ну ходи сюди.

Вона дістала зі скриньки один шматочок корму й дала котові.

Той задоволено з’їв частування та пішов до свого пледа.

Відтоді це стало їхньою маленькою вечірньою звичкою.

Іноді Марина сиділа за книжкою, іноді дивилася телевізор або розмовляла телефоном із Ларисою. Та варто було Емілю підійти до комода й тихенько нявкнути, як вона вже знала, чого він просить.

Одного недільного вечора до неї завітала сестра.

Вони пили чай, розглядали старі фотографії й згадували мамині пиріжки з яблуками.

Раптом Еміль підвівся зі свого пледа й попрямував до спальні.

— Куди це він? — запитала Лариса.

— Зараз побачиш.

За хвилину почулося знайоме шкряботіння.

Марина засміялася.

— Усе, час настав. Наш пан бажає частування.

Сестри разом зайшли до спальні.

Еміль сидів біля комода й терпляче дивився на скриньку.

— Оце пам’ять у кота! — здивувалася Лариса. — Скільки часу минуло, а він усе пам’ятає.

Марина відкрила кришку й дістала маленький шматочок корму.

— Мама ж сама його до цього привчила.

— Так. Любила вона його балувати.

Лариса помітила срібного котика на сестриній шиї.

— А кулон тобі дуже личить.

Марина опустила погляд на прикрасу.

— Знаєш, я тепер часто думаю про ту записку. Стільки років мені здавалося, що мама тобою пишається більше. А вона просто не завжди вміла сказати мені потрібні слова.

— І я про це думала, — відповіла Лариса. — Треба було нам раніше поговорити.

Марина кивнула.

— Треба було.

Еміль доїв свій шматочок корму й потерся об її ноги.

Вона нахилилася, взяла кота на руки й притиснула до себе.

— А цей хитрун допоміг мені знайти мамин подарунок.

Лариса погладила Еміля по спині.

— І собі новий дім знайшов.

Пізніше, коли сестра пішла, Марина ще трохи посиділа біля комода.

Вона відкрила скриньку, дістала мамину записку й перечитала останні рядки.

«Я дуже тебе люблю. І завжди любила».

Колись їй так хотілося почути ці слова під час звичайної розмови з мамою. Тепер вони були написані на невеликому аркуші, який можна було взяти до рук і перечитати будь-коли.

Марина обережно склала записку й повернула її в конверт.

Еміль уже спав на дивані, витягнувши лапи поверх пледа.

Жінка підійшла, поправила біля нього край покривала й тихенько сказала:

— Спи, Емілю. Добре, що я тебе забрала.

Потім торкнулася маленького срібного котика на шиї.

Мамин подарунок нарешті був у неї. А поруч мирно сопів той, завдяки кому вона його знайшла.