«П’ятсот тарілок, одна піч і двоє впертих»
— Рито, скажи мені, що це помилка. П’ятсот тарілок?! У нас одна піч, а ти замовлення на цілий ресторанний комплекс взяла!
— Не на комплекс, Владику. На мережу ресторанів. І не кричи, будь ласка. Я ще кави не пила.
— А я тепер, мабуть, до Різдва не питиму!
Влад стояв посеред кухні в розстебнутій джинсовій сорочці й тримав договір так, ніби той міг спалахнути. Рита сиділа за столом із калькулятором, блокнотом і телефоном. Вона вже тричі перерахувала суму замовлення, і щоразу цифри подобалися їй дедалі більше.
Сто вісімдесят п’ять тисяч грuвень.
Саме стільки мережа ресторанів пропонувала за п’ятсот керамічних тарілок ручної роботи. Триста великих обідніх і двісті десертних. Теплий молочний колір, тоненький коричневий обідок, жодних малюнків. Термін виконання — сім тижнів.
— Ти тільки подумай, — сказала Рита. — Ми стільки за три місяці не завжди заробляємо.
— Заробляємо? — Влад поклав договір на стіл. — Рито, це виручка! З неї ще глину купити треба, глазур, електрику оплатити, пакування! А брак ти врахувала?
— Врахувала.
— Скільки?
— Десять відсотків.
— А якщо двадцять?
— То зробимо більше.
Влад заплющив очі.
— Господи, дай мені терпіння. Бо якщо даси сили, я зараз цим калькулятором…
— Не смій. Він новий.
Вони прожили разом двадцять сім років, із них останні вісім мали спільну керамічну майстерню. Починалося все з маленького гончарного круга, який Влад купив після скорочення на меблевій фабриці. Рита тоді працювала бухгалтеркою й спочатку ставилася до чоловікового захоплення поблажливо.
А потім його чашки почали купувати.
Спершу знайомі. Потім незнайомі. Далі з’явилися невеликі крамниці, кав’ярні, замовлення через інтернет.
Рита звільнилася з бухгалтерії, зареєструвала підприємницьку діяльність, навчилася фотографувати посуд і вести сторінку майстерні. Влад займався виробництвом. Вони наймали двох помічниць на неповний робочий день, а перед святами працювали навіть у неділю.
Бізнес приносив грoші, але не такі, щоб можна було особливо розслабитися. То піч потребувала ремонту, то замовлень не було, то клієнт просив п’ятдесят однакових чашок, а потім повідомляв, що передумав.
Тому Рита так зраділа, коли отримала листа від ресторанної мережі.
Їхній посуд помітили на виставці. Особливо сподобалися тарілки з ледь нерівними краями.
Рита листувалася із замовником два тижні, узгоджувала розміри, кольори й ціну. Влад знав про переговори, але був переконаний, що йдеться максимум про сотню виробів.
А Рита вчора ввечері отримала остаточне підтвердження.
І вже встигла погодити договір.
— А передоплата? — запитав Влад, трохи заспокоївшись.
— Тридцять відсотків. П’ятдесят п’ять із половиною тисяч.
— Коли перерахують?
— Після підписання.
— А решта?
— Після приймання всієї партії.
Влад повільно сів навпроти дружини.
— Ось тепер мені страшно.
Перший тиждень вони витратили на розрахунки.
Влад склав виробничий графік. Їхня піч вміщувала за один випал приблизно двадцять п’ять тарілок залежно від розміру. Кожен виріб потрібно було сформувати, висушити, випалити, покрити глазур’ю й випалити вдруге.
З урахуванням завантаження печі, часу на охолодження та неминучого браку сім тижнів виглядали дуже напруженим терміном.
— Треба ще одну піч, — сказав Влад.
— Не треба, — відповіла Рита.
— Треба.
— Владику, ми маємо п’ятдесят п’ять тисяч передоплати. Нам ще матеріали купувати й помічницям платити.
— Я знайду варіант.
— Тільки спочатку зі мною порадься.
Влад кивнув. А через три дні до майстерні приїхав вантажний бус.
Рита саме розмовляла телефоном із постачальником пакувальних коробок, коли побачила, як двоє чоловіків вивантажують величезний дерев’яний ящик.
— Що це? — запитала вона Влада.
— Піч.
— Я бачу, що не холодильник. Звідки вона?!
— Купив.
— За що?!
— Частину заплатив, решту оформив у розстрочку.
Рита повільно опустила телефон.
— Скільки?
— Сімдесят дві тисячі.
— СІМДЕСЯТ ДВІ?!
Один із вантажників обережно відступив за бус.
— Рито, вона більша за нашу. Ми швидше виконаємо замовлення.
— Владику, ти взяв фінансове зобов’язання, навіть не спитавши мене!
— А ти п’ятсот тарілок замовила, навіть не спитавши мене!
Це був удар нижче пояса. Рита мовчки розвернулася й пішла до кабінету. Влад хотів щось сказати, але промовчав. Він чудово розумів, що дружина має рацію.
І водночас був переконаний, що без другої печі вони не впораються. За два дні Рита повідомила, що найняла ще двох працівниць і домовилася про оренду сусіднього приміщення на два місяці.
Влад саме перевіряв температуру в новій печі.
— Що ти зробила?
— Те, що потрібно для виконання замовлення.
— Скільки коштуватиме оренда?
— Дев’ять тисяч на місяць.
— А працівниці?
Рита назвала суму. Влад повільно зняв окуляри.
— Ти вирішила витратити всі грoші, яких у нас ще навіть немає?
— А ти вирішив поставити в майстерні піч, за яку ми платитимемо наступний рік!
— Зате вона працюватиме!
— А мої працівниці, по-твоєму, приходитимуть на неї милуватися?!
Так почався другий великий скандал за тиждень. Увечері вони сиділи на кухні й рахували витрати.
Передоплата вже майже розійшлася. На матеріали пішло більше, ніж планували. Перша виплата за піч наближалася. Оренду треба було оплачувати наперед.
А ще залишалися комунальні платежі, зарплати, податки й пакування.
— У нас мінус тридцять дві тисячі до наступного надходження, — сказала Рита.
— Зате буде піч.
— Владику, якщо ти ще раз скажеш слово «піч», я не знаю, що з тобою зроблю.
— Ой, як страшно.
Рита хотіла відповісти щось різке, але раптом пирснула зі сміху. Влад теж усміхнувся. Це була перша хвилина за кілька днів, коли вони не сварилися.
Наступні два тижні майстерня жила в режимі постійного поспіху. Влад приходив о сьомій ранку. Рита — о восьмій, із термосом кави й бутербродами, які чоловік зазвичай забував з’їсти.
Працівниці формували заготовки за шаблонами, Влад перевіряв товщину й рівність кожної тарілки. Рита вела облік партій, замовляла матеріали та контролювала витрати.
А потім почалися неприємності.
Спочатку одна партія дала тріщини під час сушіння. Потім виявилося, що глазур із нового постачання трохи відрізняється за відтінком.
А в п’ятницю стара піч відмовилася запускатися. Влад стояв перед нею з викруткою.
— Усе. Приїхали.
Рита подивилася на нього.
— Що тепер?
— Треба майстра.
— Скільки коштуватиме?
— Рито, я ще не знаю, що з нею.
— Просто запитую.
— А я просто кажу, що не знаю!
Вона нічого не відповіла. Увечері Влад повернувся додому пізніше звичайного. Рита вже повечеряла й сиділа перед ноутбуком.
На столі стояла тарілка борщу, накрита іншою тарілкою, щоб не вистиг.
— Їв? — запитала вона.
— Ні.
— Сідай.
Він сів, узяв ложку й почав їсти.
Через кілька хвилин тихо промовив:
— Майстер у понеділок прийде. Сказав, що, найімовірніше, нагрівальний елемент.
— Добре.
— Рито…
— Що?
— Я знаю, що з піччю погарячкував.
Вона відірвала погляд від ноутбука.
— Знаєш?
— Знаю. Але якби ми не купили другу, зараз узагалі б зупинилися.
Рита зітхнула.
— Я не проти печі, Владику. Я проти того, що ми перестали радитися. Раніше навіть новий чайник разом вибирали.
— Бо ти хотіла білий, а я чорний.
— І який купили?
— Червоний.
Вони засміялися. А потім Рита повернула ноутбук до чоловіка.
— Дивись, що я знайшла.
На екрані був проєкт додаткової угоди до контракту.
Рита ще зранку зв’язалася із замовником і пояснила, що для великої партії ручної роботи потрібне поетапне фінансування. Не скаржилася, не розповідала про сварки чи зламану піч. Просто запропонувала відвантажувати посуд частинами.
Двісті тарілок першою партією, ще триста — другою.
І оплачувати кожну партію після приймання, зараховуючи передоплату пропорційно.
— Вони погодилися? — запитав Влад.
— Попередньо так. Завтра мають надіслати підписану угоду.
Влад дивився на дружину.
— Ти коли встигла?
— Поки ти сварився зі своєю піччю.
— Я не сварився.
— Владику, я чула, як ти назвав її старою відьмою.
— То я лагідно.
Перші двісті тарілок вони відвантажили вчасно. Рита особисто перевірила кожну коробку. Влад стояв поруч і повторював, щоб вантажники нічого не ставили на ребро.
Коли бус поїхав, обоє кілька хвилин мовчали.
— Двісті, — сказала Рита.
— Ще триста, — відповів Влад.
— Не псуй момент.
Через чотири дні прийшло підтвердження: першу партію прийняли без зауважень.
А ще через день на рахунок надійшла оплата згідно з додатковою угодою. Рита вперше за місяць дозволила собі купити тістечка до кави.
— Святкуємо? — здивувався Влад.
— Ні. Просто хочу солодкого. Святкуватимемо, коли останню тарілку відправимо.
— Тоді я хочу шашлик.
— Купимо.
— І нові кросівки.
— Не нахабній.
З другою партією справи пішли краще.
Працівниці вже знали всі вимоги. Нова піч працювала без збоїв, стару відремонтували. Влад перестав особисто переробляти кожну дрібну нерівність, яка не впливала на якість посуду.
А Рита перестала телефонувати йому кожні пів години із запитанням, скільки тарілок готово.
Вони навіть почали знову обідати разом. Щоправда, одного дня посварилися через пакування.
— Навіщо ти замовила такі дорогі коробки? — обурився Влад.
— Бо це ресторанний посуд, а не картопля!
— Можна було дешевші!
— Можна було взагалі в газету загорнути. Хочеш, я ще мотузкою перев’яжу?
— Я просто запитав!
— А я просто відповіла!
Працівниці в сусідній кімнаті перезирнулися.
— Усе нормально, — сказала одна. — Значить, робота йде за графіком.
За тиждень до завершення терміну останні тарілки вже стояли на стелажах. Рита ходила між ними з відомістю, а Влад перевіряв край кожного виробу.
П’ятсот якісних тарілок. І ще кілька десятків запасних. Вони впоралися.
Останню партію забрали в четвер. У п’ятницю ресторанна мережа підтвердила приймання. А наступного тижня надійшов остаточний платіж.
Рита сіла за кухонний стіл, відкрила ноутбук і підбила всі витрати. Матеріали, електрика, зарплати, оренда, пакування, ремонт старої печі, податки, платежі за нову…
Чистий фінансовий результат виявився значно скромнішим, ніж вони уявляли на початку. Але замовлення принесло прибуток, частину вартості нової печі вже оплатили, а головне — тепер у них було обладнання, яке дозволяло працювати з більшими партіями.
Влад зайшов на кухню з двома чашками кави.
— Ну що, бухгалтеріє? Ми багаті?
— Якщо не купуватимеш більше печей без мого дозволу, то колись будемо.
— А машину?
— Навіть не починай.
Він сів поруч.
Рита закрила ноутбук.
— Знаєш, Владику, я спочатку думала, що ми не впораємося.
— Я теж.
— Ти ж казав, що все буде нормально.
— Я брехав. Щоб ти не панікувала.
— А я тобі казала, що в нас достатньо грошей.
— І теж брехала?
— Трошки.
Влад засміявся.
Потім узяв дружину за руку.
— Дякую тобі, Рито.
Вона здивовано глянула на нього.
— За що?
— За те, що знайшла це замовлення. За те, що домовилася про оплату частинами. І за те, що терпіла мене, коли я ходив злий, як собака.
— Ти й справді був нестерпний.
— Знаю.
Рита усміхнулася.
— А я тобі дякую.
— За піч?
— І за піч теж. Хоча наступного разу я тебе за таке приб’ю. Але якби не ти, ми б нічого не виготовили. Ти стільки працював, майже не спав. І весь час переживав, щоб жодна тарілка не поїхала до людей із браком.
Влад опустив очі.
— Та робота така.
— Ні, Владику. Просто ти її любиш. І добре робиш.
Він підвівся, обійшов стіл і простягнув дружині руки. Рита теж підвелася. Вони обійнялися посеред кухні, біля столу, на якому ще зовсім недавно лежали договори, рахунки й калькулятор.
— Ми з тобою непогана команда, — тихо сказав Влад.
— Непогана, — погодилася Рита. — Тільки дуже галаслива.
— Зате своя.
Вона притиснулася до нього міцніше. Так вони й стояли кілька хвилин. Без суперечок, без підрахунків, без розмов про замовлення. Просто чоловік і дружина, які за двадцять сім років навчилися багато чого, але найголовніше — не забувати, що вони на одному боці.
А потім у Рити задзвонив телефон. Вона глянула на екран.
— Ой.
— Що там?
— Наш замовник.
— Може, щось із тарілками?
Рита прочитала повідомлення й повільно підняла очі на чоловіка.
— Вони задоволені. Хочуть замовити ще триста чашок.
Влад завмер.
— Рито…
— Що?
— Тільки не кажи, що ти вже погодилася.
Вона невинно всміхнулася.
— Я написала, що обговорю це з чоловіком.
Влад полегшено видихнув.
— От і добре.
— А ще запитала, чи готові вони на п’ятдесят відсотків передоплати.
Він подивився на неї, похитав головою й розсміявся.
— Ну, Рито! Ти ж колись мене доведеш!
— Не доведу, Владику. Хто мені тоді чашки робитиме?
Влад знову обійняв дружину.
— Люблю тебе, хитра ти моя бухгалтерко.
— І я тебе люблю, мій дорогий гончарю.
За вікном поволі сутеніло. На кухні пахло свіжою кавою, а на столі стояли дві трохи нерівні керамічні чашки — одні з найперших, які Влад колись зробив власноруч.
Рита ніколи не дозволяла їх продавати. Бо для неї вони були дорожчими за всі п’ятсот ідеальних тарілок разом.
