Ніколи сюди не повернуся

— Ти ж казала, що ніколи сюди не повернешся…

Марина зупинилася посеред розмитої дощем дороги. Вона впізнала цей голос відразу, хоча не чула його багато років. Михайло стояв біля хвіртки, тримаючи руки в кишенях куртки, і дивився на неї так, ніби намагався переконатися, що це справді вона.

— Привіт, Мишко, — тихо відповіла жінка.

— Привіт, Марино.

Він перевів погляд на хлопчика, якого вона тримала на руках. Малий був у синій курточці з капюшоном і міцно обіймав маму за шию.

— Твій?

— Мій. Артемом звати. Сім років.

Михайло кивнув. Потім подивився на невелику дорожню сумку, що стояла біля Марининих ніг.

— До матері приїхала?

— Так. Мабуть, надовго.

Він помовчав, відчинив хвіртку й вийшов на дорогу.

— Давай сумку. Тут до вашої хати ще йти й іти, а ти з малим.

— Не треба, я сама.

— Марино, я ж не заміж тебе кличу. Сумку донести пропоную.

Вона здригнулася від цих слів. Колись він справді кликав її заміж. І вона відмовила.

* * *

Михайлові було тридцять три роки. У селі його знали як доброго механіка. Колись він допомагав батькові ремонтувати машини, а тепер мав власну майстерню, кількох постійних клієнтів навіть із сусідніх сіл і невеликий будинок, який поступово облаштовував.

Одруженим Михайло ніколи не був.

Мати час від часу заводила розмову про те, що в його віці вже час подумати про сім’ю.

— От поясни мені, сину, — говорила вона, — для кого ти другу кімнату ремонтуєш? Для кого вікна великі поставив? Сам же цілими днями в майстерні.

— Для себе, мамо. Хіба я не можу жити в гарному будинку?

— Можеш. Тільки ж і самому не завжди добре.

Михайло усміхався й переводив розмову на інше. Про Марину мати давно навчилася не запитувати.

А колись усе було інакше.

Вони вчилися в одній школі. Марина сиділа біля вікна, а Михайло — за партою позаду. Він постійно просив у неї ручку, хоча в пеналі мав із десяток своїх. Вона це знала, але щоразу давала.

Після уроків він проводжав її додому. Узимку ніс портфель, навесні приносив перші квіти з батькового саду. А коли в школі влаштовували танці, завжди чекав, поки Марина сама підійде до нього.

Вона була його першим коханням. І він був її першим коханням також. Тільки мрії в них виявилися різними.

Михайло з дитинства любив майстерню. Міг годинами сидіти біля батька, спостерігаючи, як той розбирає двигун, шукає несправність, а потім повертає машину власникові.

— Я теж механіком буду, — казав хлопець. — Батько справу мені передасть. А потім свою майстерню відкрию.

Марина слухала й усміхалася, але сама мріяла про інше.

Вона хотіла жити в столиці, ходити широкими вулицями, працювати у великому офісі, мати власну квартиру. Їй здавалося, що в селі всі дні схожі один на одного, а десь далеко на неї чекає зовсім інше життя.

Після школи дівчина вступила до університету. Михайло залишився допомагати батькові. Перший рік вони ще були разом. Марина приїжджала на вихідні, Михайло зустрічав її на автобусній зупинці. Вони довго гуляли, розповідали одне одному новини, будували плани.

Але дедалі частіше Марина говорила про столицю.

— Мишку, може, ти теж переїдеш? Там стільки можливостей. Ти ж гарний майстер, роботу знайдеш.

— А батько? А майстерня? Ми стільки років її облаштовували.

— Ти все життя будеш біля тієї майстерні?

— Мабуть, так. Мені подобається моя робота.

Вона зітхала, а він не розумів, чому цього недостатньо.

Наприкінці другого курсу Михайло купив обручку. Відкладав грoші майже пів року, відмовляв собі в дрібницях, брав додаткову роботу. Навіть батькові нічого не сказав, хоча той помічав, що син став особливо ощадливим.

Того дня Марина приїхала на літні канікули.

Вони пішли до ставка, де колись проводили майже кожен вечір. Михайло довго не наважувався почати розмову, а потім дістав маленьку коробочку.

— Марино, виходь за мене заміж.

Вона спершу усміхнулася. Подумала, що він жартує. Але побачила обручку й зрозуміла, що все серйозно.

— Мишко… Я не можу.

— Чому?

— Я тебе люблю. Але не хочу повертатися сюди назавжди. У мене ще навчання, плани. Я хочу залишитися в столиці.

— А я хочу бути з тобою.

— Тоді поїхали зі мною.

Він довго дивився на неї.

— Ти ж знаєш, що я не поїду.

— Знаю.

Вони просиділи біля ставка до темряви. Обручка так і залишилася в коробочці. Наступного ранку Марина поїхала раніше, ніж планувала.

Михайло її не проводжав.

* * *

У столиці Марина спочатку почувалася щасливою.

Вона закінчила університет, знайшла роботу, знімала квартиру з подругою. Потім познайомилася з чоловіком на ім’я Олег. Він гарно залицявся, дарував квіти, запрошував у цікаві місця. Марині здавалося, що нарешті все складається саме так, як вона мріяла.

Згодом народився Артем.

Перші роки вони жили разом, але поступово стосунки змінилися. Олег дедалі більше часу проводив поза домом, рідше цікавився справами сина. Одного дня він сказав, що хоче жити окремо.

Марина не просила його залишитися.

Вона продовжувала працювати, виховувала хлопчика, намагалася оплачувати квартиру й усі щоденні потреби. Коли Артем підріс, стало трохи легше, проте згодом підприємство, де працювала Марина, скоротило штат.

Нову роботу вона шукала довго. Знаходила тимчасові підробітки, але заробленого ледь вистачало на найнеобхідніше.

Мати телефонувала майже щовечора.

— Доню, повертайся додому. У нас і хата велика, і садок. Артемові тут добре буде.

— Мамо, я ж стільки років прожила в столиці. Як я повернуся?

— Автобусом, донечко. Як усі люди. Тебе тут чекають.

Марина віджартовувалася, обіцяла подумати.

Але одного вечора Артем сів біля неї на диван і запитав:

— Мамо, а ми колись поїдемо до бабусі надовго? Вона казала, що в неї є яблуня і можна самому зривати яблука.

Марина пригорнула сина.

— А ти хотів би там пожити?

— Хотів би. Бабуся казала, що навчить мене садити моркву. І що в неї є сусід, який уміє ремонтувати справжні машини.

— Який сусід?

— Не знаю. Вона казала, що він дуже добрий.

Тоді Марина ще не здогадувалася, про кого говорила мати. За місяць вона зібрала речі й купила два автобусні квитки.

* * *

Михайло доніс Маринину сумку до самого ґанку.

Її мати, Ганна Петрівна, вибігла назустріч, обійняла доньку, потім онука. Витерла очі краєм фартуха й одразу заходилася кликати всіх до хати.

— Михайлику, і ти заходь. Борщу зварила, пиріжків напекла.

— Дякую, тітко Ганно, але мені ще в майстерню треба. Завтра зайду, подивлюся, що там у вас із хвірткою.

— Та скільки ж можна тобі з тією хвірткою возитися! Ти її вже тричі лагодив.

— Значить, четвертий раз зроблю так, щоб надовго вистачило.

Він усміхнувся, попрощався й пішов. Марина провела його поглядом.

— Мамо, а він часто до тебе заходить?

— Хто? Михайло? Та заходить іноді. То полагодить щось, то на городі допоможе. Хороший чоловік виріс.

— Одружений?

Мати глянула на доньку.

— Ні.

— Чому?

— Звідки ж мені знати? Це в нього питати треба.

Марина більше нічого не сказала.

Перші тижні в селі минали незвично. Вона прокидалася без шуму автомобілів під вікнами, допомагала матері на кухні, розбирала привезені речі. Артем швидко освоївся: бігав подвір’ям, збирав яблука, допомагав бабусі годувати курей.

А ще хлопчик дуже зацікавився майстернею Михайла.

Уперше вони зустрілися біля крамниці. Михайло саме купував хліб, коли почув за спиною дитячий голос:

— Дядьку, а правда, що ви можете будь-яку машину полагодити?

Він обернувся. Перед ним стояв Артем.

— Не будь-яку. Але багато чого вмію.

— А велосипед?

— Велосипед тим паче.

— А в мене немає велосипеда.

Михайло присів навпочіпки, щоб бачити хлопчика на одному рівні.

— То чого ж ти питаєш?

— Бо бабуся сказала, що в сараї є мамин велосипед. Тільки він давно не їздив. Може, ви його полагодите?

— Принось, подивимося.

— А можна я допомагатиму?

— Якщо мама дозволить.

Того ж вечора Артем умовив Марину дістати із сараю велосипед. Він був зелений, із білим кошиком на кермі. Колись Марина їздила на ньому до школи.

— Мамо, це справді твій?

— Мій. Тато купив, коли мені було дванадцять.

— А тепер буде мій?

— Якщо дядько Михайло зможе його полагодити.

Наступного дня вони разом віднесли велосипед до майстерні.

Михайло зустрів їх у робочому комбінезоні. Побачив велосипед і засміявся.

— Оце так зустріч! Я його пам’ятаю. Ти ще на ньому мене наввипередки ганяла.

— І завжди перемагала, — усміхнулася Марина.

— Бо я тобі піддавався.

— Авжеж!

Вони вперше за багато років засміялися разом. Артем уважно подивився на маму, потім на Михайла.

— А ви давно знайомі?

— Дуже давно, — відповів чоловік. — Ще з тих часів, коли твоя мама була школяркою.

— І ви дружили?

Михайло на мить замислився.

— Так, Артеме. Дуже дружили.

* * *

Відтоді хлопчик став частим гостем у майстерні.

Спочатку Михайло дозволяв йому подавати невеликі інструменти, потім показав, як працює велосипедний ланцюг, навчив перевіряти тиск у колесах. Усе робили на окремому столі, подалі від машин, які ремонтували.

Артем слухав його з такою увагою, з якою не завжди слухав навіть учителів.

— Дядьку Михайле, а ви мене навчите ремонтувати автомобілі, коли я виросту?

— Якщо захочеш, навчу.

— А можна я теж буду механіком?

— Ким захочеш, тим і будеш. Головне, щоб тобі подобалося.

Марина іноді приходила забирати сина й бачила, як ці двоє схилилися над велосипедом. Михайло терпляче пояснював, а Артем ставив десятки запитань.

Одного разу вона затрималася біля дверей і почула:

— А у вас є син?

— Немає.

— А чому?

— Так склалося.

— А ви хотіли б?

Михайло відклав інструмент.

— Хотів би, Артеме.

— А я хотів би, щоб у мене був такий тато, як ви.

Марина тихенько відійшла від дверей. Дорогою додому Артем розповідав, як вони з Михайлом установили новий дзвінок на велосипед.

Вона слухала, кивала, але думала зовсім про інше. Її син уперше так щиро прив’язався до дорослого чоловіка. І саме до того, кому вона колись сказала, що не уявляє спільного майбутнього.

Михайло тим часом тримався з Мариною ввічливо, але стримано. Міг допомогти донести важку торбу з магазину, полагодити двері, привезти матері картоплю з ринку. Проте ніколи не затримувався без потреби й не заводив розмов про минуле.

Одного вечора Марина не витримала. Вона зустріла його біля хвіртки, коли він приніс Ганні Петрівні відремонтований садовий обприскувач.

— Михайло, можна тебе запитати?

— Питай.

— Ти досі на мене ображаєшся?

Він трохи помовчав.

— Ні, Марино.

— Тоді чому ти зі мною такий чужий?

— А яким маю бути?

Вона не знайшла відповіді.

— Ми стільки років не бачилися, — продовжив він. — У кожного було своє життя. Я не знаю, що ти любиш тепер, про що мрієш, яка ти стала. Та й ти мене вже не знаєш.

— Ти майже не змінився.

— Змінився, Марино. Просто ти ще цього не помітила.

Він попрощався й пішов. А вона довго стояла біля хвіртки, дивлячись йому вслід.

* * *

Марина вирішила шукати роботу. Їздити до міста щодня було незручно, тому спочатку вона розпитала знайомих у селі. Згодом знайшлося місце в невеликій крамниці при пекарні, де потрібна була людина для обліку товарів і замовлень.

Робота була скромна, але їй подобалася. Власниця оцінила Маринину уважність, уміння працювати з документами й швидко доручила їй більше справ.

Жінка поступово звикала до нового життя. Вранці відводила Артема до школи, потім ішла працювати. Увечері вони з мамою готували вечерю, розмовляли про звичайні справи.

Вона вже не порівнювала кожен день із життям у столиці. Та найбільше її дивувало те, як змінився син.

Артем став самостійнішим. Він мав друзів, охоче допомагав бабусі, а щосуботи неодмінно запитував, чи можна піти до майстерні.

Одного разу Михайло запросив їх обох на чай. Артем хотів показати мамі невеликий дерев’яний гараж, який вони зробили для його іграшкових машин.

Марина вперше за багато років зайшла до Михайлового будинку.

У передпокої стояла дерев’яна лавка, біля вікна росла велика квітка, на кухні пахло свіжою випічкою. На стіні висіла фотографія Михайла з батьком біля майстерні.

— Гарно в тебе, — сказала Марина.

— Потроху облаштував.

— Сам усе робив?

— Багато чого сам. Батько ще встиг допомогти з майстернею. А мама досі приносить сюди вазони, бо каже, що без них у хаті порожньо.

Артем тим часом розкладав свої машинки в гаражі.

— Мамо, дивися! Тут навіть ворота відчиняються!

Марина підійшла до сина, похвалила його роботу. А коли повернулася до столу, помітила на полиці знайому фотографію.

Шкільний випускний. Вона у світлій сукні, Михайло в костюмі, який тоді позичив у старшого брата свого товариша. Обоє усміхаються.

— Ти зберіг це фото?

— А чому мав викидати? Хороший був день.

Вона хотіла запитати ще щось, але Артем покликав її дивитися, як працюють дверцята гаража. Розмова так і залишилася незакінченою.

* * *

За кілька днів Ганна Петрівна попросила доньку допомогти розібрати речі у великій шафі.

— Давно збираюся лад навести, — сказала вона. — А сама все відкладаю.

Вони дістали скатертини, зимові хустки, коробки з ґудзиками, альбоми зі світлинами. Між рушниками лежала невелика дерев’яна скринька.

Марина відкрила її й побачила кілька старих листів, фотографію батька та маленьку оксамитову коробочку.

— Мамо, а це що?

Ганна Петрівна обернулася, побачила коробочку й сіла на край ліжка.

— Ох, доню… Я й забула, що вона тут.

Марина відкрила кришку. Усередині лежала обручка. Та сама, яку Михайло показав їй біля ставка тринадцять років тому.

— Звідки вона в тебе?

Мати якийсь час мовчала.

— Михайло приніс. Давно, ще того літа, коли ти поїхала. Сказав, що не хоче тримати її вдома. Попросив покласти кудись, бо, може, колись захоче забрати.

— І не забрав?

— Ні.

Марина сіла поруч.

— Мамо, чому ти мені нічого не сказала?

— А що я мала казати? Ти тоді не хотіла навіть чути про Михайла. Я поважала твій вибір.

— Він тебе просив мені не розповідати?

— Ні. Просто я знала, що ти маєш сама зрозуміти, чого хочеш від життя.

Марина поклала коробочку на долоню.

— А він… Він колись про мене запитував?

— Спочатку питав. Чи добре в тебе справи, чи закінчила навчання. Коли дізнався, що ти маєш сім’ю, більше не розпитував. Але допомагати мені не перестав.

— Чому?

Ганна Петрівна погладила доньку по руці.

— Бо він така людина, Марино. Тільки не думай, що за це ти йому щось винна. Він сам вирішив допомагати. А ти маєш сама вирішити, як жити далі.

Того вечора Марина довго сиділа біля вікна.

Вона згадувала, як Михайло зустрічав її зі школи, як лагодив зламаний замок на портфелі, як одного разу пройшов кілька кілометрів пішки, щоб принести їй забутий підручник.

Колись усе це здавалося звичайним. А тепер вона розуміла, скільки турботи було в тих простих учинках.

І водночас пригадала його недавні слова: вони вже не знають одне одного.

Він мав рацію.

Вона не могла просто повернутися через стільки років і сподіватися, що все почнеться з того самого місця.

* * *

Наступної суботи Марина сама прийшла до майстерні. Артем залишився з бабусею, а вона довго збиралася з думками, перш ніж відчинити двері.

Михайло стояв біля верстака, переглядав якісь записи.

— Привіт. Щось із велосипедом?

— Ні. Я до тебе.

Він відклав зошит.

— Слухаю.

Марина дістала з сумки маленьку оксамитову коробочку й поклала перед ним. Михайло відразу її впізнав.

— Де ти це взяла?

— У мами. Вона розповіла, що ти колись залишив.

Він сів на дерев’яний стілець.

— Я думав, вона давно її кудись переклала.

— Чому ти не забрав?

— Не знаю. Спочатку не хотів бачити. А потім якось забулося.

Марина подивилася на нього.

— Михайло, я хочу попросити в тебе пробачення.

— За що?

— За те, як тоді поїхала. За те, що навіть нормально не попрощалася. Ти не заслужив такого.

Він довго мовчав.

— Марино, ми обоє були молоді. Ти хотіла одного, я іншого. Ніхто не знав, як усе складеться.

— Я тоді думала, що в столиці буду щасливішою.

— І мала право спробувати.

— Але я втратила тебе.

Михайло подивився їй просто в очі.

— Ти зараз чого хочеш? Повернути минуле?

Вона похитала головою.

— Ні. Я хочу дізнатися, який ти тепер. І щоб ти дізнався, яка я. Якщо ти, звісно, не проти.

Він перевів погляд на коробочку.

— А Артем?

— Артем — мій син. Найдорожча людина в моєму житті. Я не хочу, щоб він до когось прив’язався, а потім знову мусив звикати до того, що цієї людини поруч немає.

— Я це розумію.

— І ще одне, Мишко. Я не хочу, щоб ти думав, ніби я повернулася до тебе тому, що мені зараз непросто. Я вже працюю. Ми з мамою справляємося. Я хочу бути поруч із тобою не через обставини.

Він повільно кивнув.

— Тоді почнімо з простого. У неділю в сусідньому селі ярмарок. Можемо поїхати втрьох. Якщо хочеш.

Марина усміхнулася.

— Хочу.

Михайло взяв коробочку й поклав у шухляду столу.

— А це нехай поки тут полежить.

Вона погодилася.

* * *

Вони почали зустрічатися.

Без поспіху, без гучних обіцянок. Спочатку просто гуляли після роботи, пили чай у Михайла на кухні, розповідали одне одному про прожиті роки.

Марина дізналася, як важко йому було починати власну справу, як він облаштовував майстерню, як радів першому великому замовленню. Михайло слухав про її навчання, роботу, про те, як вона сама виховувала Артема.

Іноді вони сперечалися. Марина любила все планувати наперед, а Михайло часто вирішував справи поступово. Вона хотіла частіше кудись їздити, він звик проводити вихідні вдома.

Але тепер вони не вимагали, щоб хтось один відмовлявся від свого життя заради іншого.

Одного разу Михайло запропонував:

— Знаєш, а давай навесні поїдемо до столиці. Покажеш мені свої улюблені місця.

Марина здивувалася.

— Ти ж не любиш великі міста.

— Жити там не хочу. А побачити, за що ти так любила те місто, мені цікаво.

Вона взяла його за руку.

У цей момент Марина зрозуміла, що колись вони обоє дивилися на майбутнє надто вузько. Їй здавалося, що кохання означає назавжди залишитися в селі. Йому — що переїзд забере в нього все дороге.

А вони могли шукати спільні рішення. З Артемом Михайло теж не поспішав.

Він не намагався замінити хлопчикові батька. Просто був поруч: допомагав із велосипедом, учив робити дерев’яні іграшки, ходив на шкільні виступи, коли Марина запрошувала.

Одного разу Артем приніс зі школи малюнок.

На ньому були троє людей біля зеленого будинку: мама, хлопчик і високий чоловік у синій куртці.

— Це хто? — запитала Марина, хоча вже здогадувалася.

— Ми.

— А будинок чий?

— Дядька Михайла. Я намалював, як ми до нього в гості ходили.

— Гарний малюнок.

— Мамо, а можна я йому подарую?

— Звичайно.

Михайло повісив малюнок на кухні, поруч із календарем.

Коли Артем побачив його на стіні, то так зрадів, що весь вечір розповідав бабусі, де саме висить його робота.

* * *

Минуло майже десять місяців від дня Марининого повернення. За цей час багато що змінилося.

Вона отримала кращу посаду в пекарні, почала вести замовлення для кількох торгових точок. У неї з’явилися власні плани: пройти додаткове навчання, допомогти розширити справу, згодом придбати невелику машину.

Ганна Петрівна помітно повеселішала. У хаті знову лунали дитячі голоси, на кухні постійно хтось розмовляв, а онук приносив зі школи малюнки й вироби.

Марина більше не почувалася гостею у власному селі. Одного літнього вечора Михайло запросив її та Артема на вечерю.

Він приготував картоплю з грибами, нарізав овочі, а Артем допоміг накрити на стіл. Після вечері хлопчик попросив дозволу погратися у дворі з дерев’яними машинками.

Марина й Михайло залишилися на кухні.

— У мене до тебе є одна пропозиція, — сказав він.

Вона усміхнулася.

— Знову щось ремонтувати будемо?

— Ні. Цього разу інше.

Михайло відкрив шухляду комода й дістав маленьку оксамитову коробочку.

Марина затамувала подих.

— Мишко…

— Я довго думав, чи варто її діставати. Бо ми вже не ті, що були колись.

Він сів поруч із нею.

— Я знаю, що ти любиш подорожувати. Знаю, що тобі важлива твоя робота. Знаю, що ти можеш сердитися на мене через розкидані інструменти й те, що я іноді забуваю пообідати.

Марина засміялася, витираючи очі.

— А я знаю, що ти можеш пів дня шукати потрібну гайку й не помічати, що вона лежить просто перед тобою.

— Таке теж буває, — погодився він. — Але я знаю й інше. Мені добре з тобою. І з Артемом. Я хочу, щоб ви були поруч не тільки у вихідні.

Михайло відкрив коробочку.

Усередині лежала та сама обручка.

— Марино, я хочу одружитися з тобою. Не тому, що чекав стільки років. А тому, що покохав тебе знову. Теперішню. Ту, яку знаю сьогодні.

Вона дивилася на нього крізь сльози.

— А якщо я знову захочу поїхати до столиці?

— То поїдемо на кілька днів. А якщо колись захочеш там працювати, сядемо й подумаємо, як це влаштувати. Я більше не хочу, щоб хтось із нас мусив обирати між коханням і власними мріями.

Марина нахилилася й обійняла його.

— Так, Мишко. Я вийду за тебе заміж.

У цей момент у дверях з’явився Артем.

— А чого ви обоє плачете?

Марина засміялася.

— Ми радіємо, синку.

— Чому?

Михайло простягнув до нього руку.

— Бо ми з мамою вирішили одружитися.

Артем завмер, обдумуючи почуте.

— То ти тепер будеш жити з нами?

— Ми всі разом будемо жити, якщо тобі цього хочеться.

— У цьому будинку?

— У цьому. Тут і для тебе кімната є.

Хлопчик підбіг до Михайла й обійняв його за шию.

— А можна я тебе татом називатиму?

Михайло міцно пригорнув малого.

— Можна, Артеме. Якщо ти сам цього хочеш.

— Хочу. Дуже.

Марина дивилася на них і згадувала день, коли повернулася до села з однією дорожньою сумкою. Тоді їй здавалося, що вона починає життя спочатку й зовсім не знає, що буде далі.

А тепер перед нею сиділи двоє найдорожчих людей.

* * *

Весілля вони влаштували невелике. Запросили батьків, близьких родичів і кількох друзів. Ганна Петрівна сама спекла великий пиріг, а Артем дуже серйозно поставився до свого завдання — подати обручки.

Пізніше Марина знайшла в альбомі фотографію з того дня біля ставка, коли Михайло вперше зробив їй пропозицію.

Вона довго розглядала двох юних людей, які ще нічого не знали про своє майбутнє.

Потім узяла ручку й на звороті написала:

«Іноді дорога додому буває довшою, ніж ми думали. Але як добре, коли наприкінці тебе зустрічає людина, з якою хочеться йти далі».

Того вечора Михайло повернувся з майстерні пізніше, ніж звичайно. У передпокої стояли маленькі Артемові черевики, на кухні пахло вечерею, а Марина сиділа за столом і допомагала синові з домашнім завданням.

— Тату, дивися, що я намалював! — вигукнув Артем.

Михайло зняв куртку, помив руки й підійшов до столу.

На аркуші був їхній будинок. Біля нього стояли троє людей, а над дахом великими літерами хлопчик написав: «НАША СІМ’Я».

— Гарно намалював, — сказав Михайло. — Давай повісимо поруч із першим малюнком.

Марина підвела очі від зошита й усміхнулася чоловікові.

Колись вона мріяла про велике місто, високу посаду й красиву квартиру. Тепер у неї теж були мрії — про подорожі, роботу, майбутнє сина. Але найбільше їй подобалися звичайні вечори, коли всі троє збиралися вдома.

Михайло поставив новий малюнок на полицю, щоб завтра знайти для нього рамку.

Артем уже розповідав, що наступної суботи вони обов’язково мають разом доробити дерев’яний гараж.

— Домовилися, синку, — відповів Михайло.

І Марина знала, що він виконає обіцянку.