Двісті дванадцять проти дев’яти

— Я тобі більше не дзвонитиму першою, — сказала мама й підсунула до мене тарілку з булочками. — Не ображайся, Лізо. Я просто порахувала.

Я заїхала до неї в суботу на сорок хвилин, дорогою з будівельного гіпермаркету. У багажнику лежали два відра фарби для Маркової кімнати, вдома чекав Олег із валиком. Чай я ще навіть не надпила.

— Що порахувала?

Мама підвелася і зняла зі стіни календар. Звичайний перекидний, із магазину насіння, на листопаді гарбузи. Поклала переді мною й погортала назад, аж до січня.

У клітинках стояли крапки синьою ручкою. Багато, майже в кожній другій. Подекуди траплялися кружечки, обведені червоним.

— Крапка означає, що я тебе набрала. Кружечок, що ти мене. Я це не для обліку ставила, не думай. Навесні помітила, що дзвоню тобі щодня, а ти втомлена й відповідаєш «угу». То й поклала собі правило: не частіше ніж через день. А щоб не збитися, позначала.

— І що?

— У вівторок гортала, шукала, коли в Марка канікули. Дай, думаю, полічу. Двісті дванадцять крапок. Дев’ять кружечків.

Вона сказала це рівно, як називають ціну на картоплю. Сіла навпроти, склала руки на столі, одну на одну. Годинник на зап’ясті показував пів на дванадцяту, і я подумала, що о дванадцятій мала вже бути вдома.

— Мамо, ну ти ж знаєш, яка в мене робота. Кінець кварталу, Марко зі своїми репетиторами, ми ремонт почали…

— Знаю. Тому й кажу: не ображайся. Я тобі не дорікаю, я попереджаю.

— Про що?

— Що не завжди братиму слухавку. У вівторок і четвер у мене з шостої до восьмої гончарство. Там руки по лікті в глині, телефон лежить у шафці. А в понеділок і середу автошкола.

Я поклала булочку назад на тарілку.

— Яка автошкола?

— Звичайна, біля ринку. До Нового року теорія, потім майданчик.

— Мамо, тобі шістдесят чотири.

— А машині дванадцять, і сім із них вона стоїть у гаражі.

Тата не стало сім років тому. Відтоді машину заводив тільки Олег, раз на сезон, щоб не засиділася.

— Я хочу сама їздити на дачу, — вела далі мама. — Не питати, коли Олегові буде зручно, і не тягти розсаду в маршрутці на колінах.

Я збиралася сказати щось розважливе про вік і про те, що за кермом треба швидко думати. Вона дивилася на мене прямо і чекала. Дозволу вона не просила. Уже в машині до мене дійшло, чого саме вона чекала: чи спитаю я хоч щось про глину.

Я не спитала. Глянула на годинник, сказала про фарбу, про Олега, похвалила булочки. Мама загорнула мені шість штук у пакет і провела до дверей.

* * *

Усю дорогу я сердилась. Дев’ять. Такого не може бути, вона щось пропустила або не всі кружечки обвела.

У дворі я заглушила двигун і не вийшла. Дістала телефон, відкрила журнал дзвінків. Він пам’ятав не весь рік, тільки останні місяці, але мені вистачило.

Вихідні на «Мама». Другого жовтня, сорок сім секунд: я питала, чи візьме вона Марка на осінні канікули. Чотирнадцятого вересня, хвилина двадцять: де лежить моє свідоцтво про народження. Серпень: скільки солі на трилітрову банку огірків.

Кожен мій дзвінок був по щось.

Вхідні від неї йшли довгим стовпчиком, через день, близько сьомої вечора. Чотири хвилини, шість, три. Я знала, що робила в ці хвилини: ставила телефон на гучний зв’язок і смажила котлети. Жодної з тих розмов я не пам’ятала. Про що вона розповідала? Про помідори? Про сусідку з третього поверху?

Про глину вона, мабуть, теж казала. Напевно казала.

У скло постукав Олег. Він сам прийшов по фарбу, бо скільки можна сидіти в машині.

— Ти знав, що мама пішла в автошколу? — спитала я, поки він витягав відра.

— Знав. Вона ще у вересні питала в мене про акумулятор. Я думав, ти в курсі.

Він сказав це без жодного докору, і від того стало ще гірше. Зять знав. Я ні.

* * *

У вівторок о сьомій я стояла біля плити. Телефон лежав на підвіконні, спертий на банку з цукром. Я помітила це й зрозуміла, що сама його туди поставила, не думаючи, як ставила щовечора.

Він мовчав.

— А баба сьогодні не дзвонить? — Марко зазирнув на кухню по хліб. Навіть він знав розклад.

— У баби гончарство.

— Круто, — сказав він і пішов.

У чотирнадцять років усе просто: баба ліпить горщики, це круто. А я стояла посеред кухні, і котлети шкварчали так голосно, ніби хтось додав їм звуку.

У середу я набрала її сама, о пів на сьому. Довгі гудки. Набрала ще раз. Усередині ворухнулося щось холодне, і я вже шукала очима ключі від машини, коли згадала: середа, автошкола. Ось як воно, виявляється. Дзвониш, а людина зайнята власним життям.

Мама передзвонила за чверть до дев’ятої. Говорила швидко й весело. Розбирали перехрестя з круговим рухом, вона двічі переплутала, хто кому дає дорогу. Інструктор, хлопець молодший за мене, називає її «пані Ірино» і каже, що в неї добра пам’ять на знаки.

Я почала розповідати про фарбу, яка на стіні вийшла темнішою, ніж на зразку.

— Лізо, вибач, я побіжу. У мене чайник, і ще білети на завтра повторити. Цілую.

І поклала слухавку. Перша. Скільки я себе пам’ятаю, наші розмови закінчувала я: «Ну все, мам, давай, бо мені ніколи». Я так і лишилася стояти з телефоном у руці та недоговореною фарбою.

Тієї ночі я довго не спала й рахувала по-своєму. Мама дзвонила близько сьомої, бо знала: о сьомій я вже вдома і ще не валюся з ніг. Вона підлаштувала свій вечір під мій. Я свого під неї не підлаштовувала жодного разу. Навіть ті сорок хвилин у суботу трапилися тому, що гіпермаркет стоїть на її боці міста.

* * *

У четвер я відпросилася з роботи на годину раніше. Адресу знайшла в соцмережах: гончарна майстерня в напівпідвалі колишнього будинку побуту. На їхній сторінці було фото групи, і мама стояла третя зліва. Я двічі збільшувала знімок, щоб переконатися, що це справді вона.

Приїхала о пів на восьму. Двері до майстерні були прочинені.

За гончарними кругами сиділи шестеро жінок і один чоловік. Мама була в сірому фартусі, якого я ніколи в неї не бачила, з підкоченими рукавами. Мокра глина між її долонями тяглася вгору, ставала схожою на глечик, потім хитнулася й осіла набік.

Мама засміялася. Голосно, закинувши голову.

— Іро, ти знову поспішаєш, — сказала жінка за сусіднім кругом. — Вона ж від тебе не тікає.

Іро. Відколи немає тата, при мені її так ніхто не називав. Для мене вона мама, для Марка баба, для сусідів Ірина Степанівна. А тут сиділа Іра, яка поспішає з глиною й регоче, коли глечик падає.

Я не зайшла. Сіла на лавку в коридорі, під вішаком із чужими пальтами, і просиділа двадцять п’ять хвилин. Намагалася згадати, коли востаннє бачила, щоб вона так сміялася. Не згадала. Мабуть, у ті хвилини я дивилася на годинник.

Вона вийшла, витираючи руки рушником, побачила мене, і обличчя в неї враз змінилося.

— Лізо? Що сталося? Щось із Марком?

Оце зачепило сильніше за календар. Донька приїхала без попередження, отже, біда. Інших причин у її голові не знайшлося, і взятися їм не було звідки.

— Нічого не сталося. Я по тебе приїхала. Відвезу додому.

Вона ще трохи дивилася на мене, ніби перевіряла. Потім повернулася до майстерні й винесла мисочку. Маленьку, коричневу, з одним боком вищим за другий і стінкою завтовшки з палець.

— Перша, яку не соромно показати. Крива, бачиш? Уляна, наша майстриня, каже, що перша в усіх крива.

— Гарна.

— Не обманюй матір. Друга буде рівніша, другу зроблю тобі.

— Я хочу цю.

У машині вона розповідала про поливу, про піч, у якій більше тисячі градусів, про Аллу, що кличе її навесні на ярмарок. Я ставила запитання. Виявилося, я вмію.

— А чому саме гончарство? — спитала я, коли ми вже звернули на її вулицю.

— Бо руки зайняті. Коли вони в глині, до телефона не потягнешся. Я спершу пішла, щоб відучитися чекати сьомої години. А потім сподобалося.

Я мовчала до самого будинку. Вона пішла туди, щоб відвикнути від мене, і їй сподобалося. Було прикро й легко водночас, я й не знала, що так буває.

Біля під’їзду мама не поспішала виходити. Тримала мисочку на колінах обома руками.

— Ти не думай, що я на тебе серджуся, — сказала вона. — Я сердилася, цілу весну. А потім набридло. Образа забирає багато часу, Лізо, а мені шістдесят чотири, і в мене ще майданчик попереду.

Мисочку вона залишила на сидінні.

* * *

Не скажу, що відтоді все перевернулося. Щодня я не дзвоню і обіцяти такого не стала, бо це була б неправда. Дзвоню в неділю о десятій, без приводу.

Перші рази було ніяково. Без запитання про сіль чи свідоцтво я не знала, з чого почати.

— Привіт, мам. Я просто так.

Пауза.

— То й розказуй просто так.

І ми обидві засміялися.

Календар у неї на кухні висить далі, уже на грудневій сторінці з ялиновою гілкою. Синіх крапок там немає, вона їх більше не ставить. А кружечки обводить, я бачила. Цього місяця вже чотири.

Крива мисочка стоїть у нас у передпокої, ми кидаємо в неї ключі. Марко каже, що вона схожа на придавлений вареник, і чомусь кладе свої ключі обережніше за всіх.

Учора я набрала маму о сьомій, забувши, який день. Довгі гудки. Я глянула на вареник із ключами й поставила телефон на підвіконня, до банки з цукром.

Четвер. Відмиє руки від глини й передзвонить.