Субота до обіду

У суботу о десятій ранку мій телефон задзвонив уперше. До дванадцятої пропущених набралося сім, і всі від сина. Екран спалахував у сумці біля стільця, а я сиділа в третьому ряду альтів і вчила весільну пісню, яку наша керівниця колись записала від бабусь у сусідньому селі. Мені був шістдесят один рік, і я вперше за дуже довгий час робила в суботу щось тільки для себе.

Я знала, чому дзвонить Роман. І знала, що він скаже.

* * *

Шість років поспіль субота в мене починалася о пів на восьму. Спершу у дворі сигналила машина, потім на сходах тупотіли маленькі ноги, а потім у передпокій влітали Марта й Захар із рюкзаками, з яких стирчали рукави запасних кофтинок. Невістка Христина подавала мені пакет і проговорювала інструкції ще з порога, не знімаючи взуття.

— Захарові після шостої солодкого не давати. Марта має прочитати дві сторінки. І, будь ласка, без мультиків до обіду.

Список я знала напам’ять, бо він висів у мене на холодильнику.

Я не скаржилася. Я любила ці суботи. Ліпила з Мартою вареники з вишнями, і вона щоразу защипувала краї так, що половина розклеювалася у воді. Захар будував із моїх каструль башту і вимагав, щоб дід Степан оцінював її, як на конкурсі. Онуки — найкраще, що зі мною сталося після сина. Тут я ні на хвилину не лукавлю.

Але за шість років мене жодного разу не спитали, чи мені зручно. Субота просто стала моєю, як стає твоїм місце за столом, на яке ніхто інший не сідає. Іноді Христина з Романом їхали на роботу, частіше в торговий центр, до друзів чи «просто виспатися». Поверталися ввечері, втомлені й веселі, і забирали дітей так швидко, що я не встигала запропонувати їм повечеряти.

* * *

Хор знайшов мене сам. Я йшла з пошти повз будинок культури, і з відчиненого вікна на другому поверсі долинув спів. Жінки виводили на кілька голосів, хтось трохи збивався, хтось сміявся посеред рядка. Я простояла під тим вікном із квитанціями в руці хвилин десять, поки охоронець не спитав, чи я до когось.

У технікумі я співала в ансамблі. Мене ставили солісткою, і я досі пам’ятаю, як трусилися колінка перед виходом. Потім було заміжжя, робота на комбінаті, син, черги, город. Пісні лишилися на кухні, тихенько, поки чищу картоплю. А згодом і там зникли, бо Степан якось сказав, що я, мабуть, уже розучилася, і я подумала: може, й так.

Катерина Семенівна, керівниця хору, вислухала мене просто на сходах і попросила проспівати будь-що. Я проспівала колискову, яку колись співала Романові. Вона помовчала й сказала:

— Репетиції в суботу з десятої до першої. Чекаю вас.

Увечері я розповіла Степанові. Думала, засміється. А він відклав газету, зняв окуляри й довго на мене дивився.

— Іди, Надю. Я тридцять років не чув, як ти співаєш по-справжньому.

* * *

Христині я сказала за тиждень. Спеціально заздалегідь, щоб вони встигли щось придумати. Ми стояли в передпокої, вона саме застібала Захарові куртку.

— Христино, з наступної суботи я до першої зайнята. Записалася в хор. Після обіду привозьте дітей, я буду вдома. Або в неділю, як вам краще.

Вона випросталася й подивилася на мене так, ніби я заговорила іншою мовою.

— Надіє Григорівно, ви серйозно? Ви ж бабуся. Вам що, важко?

— Мені не важко сидіти з онуками. Але мені хочеться співати.

— У неділю нам незручно. А після обіду вже й сенсу немає їхати.

Більше вона нічого не сказала, тільки взяла Марту за руку трохи різкіше, ніж треба. Марта обернулася на порозі й помахала мені. Я помахала у відповідь і ще довго стояла біля зачинених дверей.

* * *

Тієї першої суботи дітей не привезли. А посеред репетиції почалися дзвінки.

Романові я передзвонила вже на вулиці. Він говорив тихо, і від цього було гірше, ніж якби кричав.

— Мамо, ти розумієш, що ти нас підвела? Христина плакала. У нас були плани. Ти завжди казала, що сім’я на першому місці.

— Романе, я попередила за тиждень.

— Попередила, — повторив він. — Ну так. Співай.

І поклав слухавку.

Додому я йшла через парк, хоча так довше. Степан уже поставив чайник і нарізав лимон. Ні про що не питав, тільки посунув до мене чашку з синіми смужками, з якої я п’ю лише на свята.

— Як заспівали?

— Добре, — сказала я. І розплакалася вперше за багато років.

* * *

Наступні тижні були тихими. Христина не дзвонила, Роман писав коротко і по суті: «Дякую», «Добре», «Потім». Онуків привозили в неділю на дві години, і Христина в хату не заходила, чекала в машині.

Скажу чесно: я сумнівалася. Ночами лежала й перебирала в голові ці шість років субот, а тепер через якісь пісні я втрачаю дітей. Може, я справді егоїстка? Може, в моєму віці вже не співають, а просто тримають двері відчиненими для тих, кому ти потрібна?

На репетиції це помітила Валентина, моя сусідка по ряду. Вона на рік за мене старша і співає в хорі вже вісім років. Після репетиції Валентина взяла мене під руку.

— Я своїм онукам дванадцять років віддала, — сказала вона. — Усі вихідні, усі відпустки. А потім вони виросли й роз’їхалися вчитися. І я сиділа в порожній квартирі й не могла згадати, що я сама люблю. Навіть який чай. Пила той, що купувала невістка. Не роби так, Надю. Ти їм потрібна жива, а не загнана.

Я йшла додому й уперше за ті тижні думала не про те, що втрачаю, а про те, що можу втратити, якщо відступлю.

* * *

У кінці жовтня Катерина Семенівна оголосила, що в листопаді в нас концерт у великій залі. І що весільну пісню починатиму я, перший куплет сама, без супроводу.

Я відмовлялася цілий вечір. Потім Степан купив мені нову блузку, вишиту білим по білому, і сказав, що відступати вже пізно, бо продавчиня запам’ятала його обличчя.

Запрошення я надіслала синові повідомленням. Він прочитав і не відповів.

А за три дні мені подзвонили з Христининого номера. Я взяла слухавку, готова до чого завгодно, і почула шепіт Марти:

— Бабусю, а ти правда співатимеш на сцені? Сама?

— Правда, сонечко.

— А можна, я прийду? Я мамі ще не казала.

* * *

У залі світили тільки на сцену, і перші ряди я бачила погано. Ми вийшли, стали півколом, Катерина Семенівна кивнула мені. Я вдихнула й почала.

Перші два рядки голос тремтів так само, як колись у технікумі. А на третьому я побачила в другому ряду Степана. Поруч із ним сиділа Марта, випрямившись, як на уроці, а Захар стояв просто на стільці з трьома жовтими хризантемами в руках. Біля стіни, трохи збоку, стояв Роман. А в самому кінці зали, біля дверей, я впізнала Христинину світлу куртку.

Другий куплет підхопив хор, і я вже співала на повні груди.

Після концерту Захар вручив мені хризантеми й гордо повідомив, що зламав тільки одну. Марта обіймала мене за шию й допитувалася, чи можна і їй до хору. Роман поцілував у щоку й сказав коротко: «Мам, ти сильна». Він завжди був небагатослівний, як батько.

Христина підійшла останньою. Довго мовчала, крутила в руках ключі від машини.

— Я не знала, що ви так співаєте, — сказала вона нарешті. — Я, виходить, взагалі мало що про вас знаю.

— Ти ж не питала, — відповіла я і сама злякалася, як це прозвучало. Але вона не образилася. Тільки кивнула.

— Ми звикли, що ви завжди є. Як світло в під’їзді. Натиснув, і горить. Навіть не думаєш, що воно комусь чогось коштує.

Ми стояли в холі будинку культури, повз нас ходили люди з квітами, а ми з невісткою вперше за шість років говорили не про те, скільки сторінок має прочитати Марта.

* * *

Тепер субота до обіду в мене своя. О другій я вдома, і до мене приїздять онуки. Іноді Христина заходить на чай, іноді лишається довше. Список на холодильнику досі висить, тільки внизу Христининою рукою дописано: «Субота з 10 до 13 — бабуся співає».

Марта ходить у дитячу групу нашого ж будинку культури, і її партію ми повторюємо просто на кухні, між вареників. Краї вона досі защипує погано.

А я іноді думаю, що за ці роки мене кликали «мамо» й «бабусю» так часто, що я майже забула, як звучить моє власне ім’я. Мене звати Надія. І я рада, що згадала його не надто пізно.