Сніжок біля Дубового гаю

За тридцять років за кермом молоковоза Леонід Олексійович вивчив дорогу від Вербівки до міста краще, ніж власну кухню. Він знав, де після відлиги вилазить вибоїна, біля якого стовпа взимку переметає і о котрій над Дубовим гаєм починає сіріти небо. На цій дорозі його вже ніщо не дивувало.

Тому, коли фари вихопили на узбіччі біле кошлате щось, він подумав: заєць. Або шматок пакета, прибитий вітром до снігу.

Але заєць не сидить так рівно. І пакет не дивиться тобі вслід.

Леонід Олексійович загальмував. Для нього це був майже злочuн: у цистерні три тонни ранкового молока з ферми, на молокозаводі чекають до сьомої, а він за всі роки не зупинявся на трасі без причини жодного разу. Навіть коли термос із чаєм перекинувся йому на коліна, доїхав мокрий, але вчасно.

Він вистрибнув із кабіни, і мороз одразу вхопив за щоки. Вісімнадцять нижче нуля, сніг рипів під чоботами, як нова шкіра.

На узбіччі сидів кіт. Великий, пухнастий, білий настільки, що зливався б зі снігом, якби не рожевий ніс. На голові в нього лежала шапка інею, вуса взялися льодом. Кіт не тікав і не нявкав. Сидів, заплющивши очі, і терпів вітер, що кидав йому в морду сніжну крупу.

— Ну і що ти тут робиш, пане? — хрипко спитав Леонід Олексійович. — Тут тобі не вітальня.

Кіт розплющив одне око. Потім друге. Підвівся, трохи похитнувшись на задубілих лапах, і обережно ступив назустріч. Тоді водій побачив хвіст. Білий, як усе інше, а на самому кінчику сіра пляма, наче кіт колись умочив його в попіл.

У Леоніда Олексійовича похололо в грудях сильніше, ніж від морозу.

— Сніжок? — тихо сказав він.

Кіт підійшов і вперся лобом йому в чобіт.

* * *

Лідія Степанівна приїжджала у Вербівку щотравня, десять років поспіль. Ставила на підвіконня своєї хатинки біля ставка горщик із геранню, а поруч із геранню вмощувався білий кіт і до вересня звідти майже не злазив. Хата була скромна, з вікнами, які давно просили нових рам, зате з вишнею під ганком.

Жінка вона була сувора. Колишня вчителька математики, яка й на пенсії говорила так, ніби ставила оцінку. Сусіди її поважали і трохи побоювалися. Леонід Олексійович жив навпроти, через дорогу, і за ці роки звик, що влітку хтось о шостій ранку поливає грядку й сварить кота за розкопану моркву.

Минулого вересня вона приїхала востаннє. Дуже схудла, ходила повільно, трималася за паркан. Якось увечері покликала його через дорогу.

— Льоню, я в тебе одне попрошу. Тільки не перебивай.

— Ну.

— Якщо зі мною щось буде, Максим кота не візьме. Він не поганий хлопець, просто в нього зараз інше в голові. Київ, робота, орендована квартира. Забереш Сніжка?

— Лідо, та що ти таке кажеш. Ще мене переживеш.

— Я питаю: забереш?

Він подивився на кота, що сидів на підвіконні й жмурився на захід.

— Заберу.

— От і добре, — сказала вона так, як колись, мабуть, казала учням, які нарешті розв’язали задачу. І більше про це не говорила.

У грудні з міста подзвонила її знайома і сказала, що Лідії Степанівни не стало. Леонід Олексійович тоді довго стояв посеред двору з телефоном у руці. Про кота він подумав наступного дня. Вирішив, що племінник забрав його до себе, адже не викине ж людина тітчиного улюбленця. Номера Максима в нього не було, а шукати було якось незручно.

Виявилося, дарма він так думав.

* * *

Максим за ту зиму постарів років на п’ять. Так він сам відчував.

Тітка Ліда забрала його до себе, коли йому було шістнадцять. Вона виховувала його так само, як учила дробів: по пунктах, без поблажок і з постійними перевірками. О котрій прийшов, чому від куртки пахне димом, де конспект. Він тоді не міг дочекатися, коли вступить до університету і поїде. Поїхав. Дзвонив їй раз на тиждень, по неділях, і розмова рідко тривала більше п’яти хвилин.

А потім вона захворіла, і все, що вона роками тримала сама, лягло на нього.

Похоpон. Нотаріус, черги й папери для оформлення спадщини. Однокімнатна квартира, в якій за місяці хвороби набігло одинадцять тисяч грuвень боргу за комуналку. Ріелтор, який з порога сказав, що продаж нерухомості з таким мотлохом усередині — це мінус третина ціни, тож усе треба вивезти. Сервант, коробки з учнівськими зошитами, банки з варенням, датованим минулою весною. І ще хата у Вербівці, на яку вже знайшовся покупець.

І кіт.

Кіт ходив за Максимом по квартирі, поки той виносив мішки, лягав на тітчину подушку і вночі кричав так, що сусідка знизу стукала по батареї. До Києва його везти було нікуди: господиня орендованої квартири ще при заселенні сказала, що з тваринами «навіть не думай». Максим пробував роздати, писав оголошення в соцмережах. Відгукнувся один чоловік, спитав, чи кіт породистий, і зник.

Того вечора Максим поїхав у Вербівку, щоб зранку показати хату покупцеві. Кота посадив на заднє сидіння, сам не до кінця розуміючи навіщо. Всю дорогу Сніжок мовчав, і від цього було ще гірше.

Перед Дубовим гаєм Максим пригальмував. Дорога була порожня, темна, з обох боків стояли чорні дерева.

«У лісі миші, — сказав він собі. — Він кіт, не пропаде. До села два кілометри, хтось підбере».

Десь усередині ворухнулося щось незручне, але він швидко його придушив. Ще тітка казала: «Не розкисай». От і не розкисатиме.

Він відчинив задні дверцята.

— Ну, чого витріщився? Виходь! — сказав голосніше, ніж треба, наче сам себе підганяв.

Кіт повільно вибрався на сніг і сів. Не побіг до лісу, не кинувся назад у машину. Просто сів і дивився.

Максим грюкнув дверцятами і рушив. У дзеркало він не дивився метрів сто. Потім таки глянув. Біла пляма на узбіччі не рухалася. Тієї ночі він майже не спав у холодній тітчиній хаті, де пахло сушеною м’ятою і пилом.

* * *

— Ти мені тут не розкидайся, — бурчав тим часом Леонід Олексійович у кабіні, вкладаючи кота на свою фуфайку на пасажирському сидінні. — Ще хвилин сорок, і ти б там так і залишився. Пам’ятником.

Сніжок уже відтанув, іній з його голови перетворився на краплі, і він сидів мокрий, розпатланий, але поважний. Коли в кабіні нагрілося, він перебрався водієві на коліна і так і доїхав до міста, заважаючи перемикати передачі.

На молокозаводі лаборантка Лариса, яка щоранку брала в нього проби, округлила очі.

— Леоніде Олексійовичу, ви що, тепер і котів нам привозите? На сметану?

— Пасажир, — коротко сказав він. — Безквитковий.

Дорогою назад він завернув у районну ветклініку. Лікарка, молода й спокійна, оглянула лапи, вуха, послухала серце.

— Подушечки трохи підморожені, але нічого серйозного. Він у вас домашній, одразу видно. Доглянутий, вгодований. Як він узимку на трасі опинився?

Леонід Олексійович помовчав.

— Ото якраз і збираюся дізнатися.

* * *

Біля Лідиної хати стояли дві машини. Максим, змарнілий, у тонкій міській куртці, показував чоловікові в дорогому пуховику покрівлю, яка кілька років тому почала протікати.

— Ремонт даху, звісно, треба, але стіни добрі, фундамент…

Він замовк, коли побачив, хто йде через дорогу. І що той несе, загорнувши в полу куртки. Леонід Олексійович зупинився біля хвіртки. Сніжок виглянув із-за коміра й байдуже подивився на Максима.

— Твій? — спитав сусід.

Максим почервонів, потім зблід.

— Звідки він у вас?

— З узбіччя під Дубовим гаєм. О п’ятій ранку. При вісімнадцяти градусах морозу.

Покупець кашлянув і відійшов до своєї машини, раптом зацікавившись колесом.

— Я не знав, що з ним робити, — заговорив Максим швидко, ніби виправдовувався перед учителем. — Мені в Київ з котом нікуди. Борги, квартиру продати треба, похорон, папери. Я один із цим усім. Думав, у селі хтось підбере.

— Хтось і підібрав, — сказав Леонід Олексійович. — Я. Бо твоя тітка мене про це попросила ще восени. Вона знала, що ти його не візьмеш.

Максим опустив очі.

— Вона завжди все про мене знала наперед.

— Знала, — погодився сусід. — А ти про неї, бачу, не дуже. Ти от думаєш, звідки в неї грoші на твоє навчання взялися? Із вчительської пенсії?

— Вона репетиторствувала. Трохи.

— Трохи, — хмикнув Леонід Олексійович. — Вона сюди з трьома учнями їздила влітку. Вони в неї на ганку задачки розв’язували, а вона їм варення з чаєм ставила. П’ять років так. І каблучку материну продала, коли тобі на гуртожиток не вистачало. Мені сама розказувала і казала: «Тільки Максимові ні слова. А то ще подумає, що я йому щось вимовляю».

Максим мовчав довго. Потім простягнув руку, і Сніжок, трохи подумавши, дозволив себе погладити між вухами.

— Вона казала, що я роззява, — нарешті тихо промовив Максим. — Що в мене голова не тим забита.

— Ну, в чомусь мала рацію, — не став сперечатися сусід.

Від машини озвався покупець:

— Молодий чоловіче, то ми хату дивимося чи як? У мене ще дві зустрічі сьогодні.

Максим озирнувся на нього, потім на покрівлю, на вишню під ганком, на порожнє підвіконня, де колись стояла герань.

— Вибачте, — сказав він. — Мабуть, ні. Я ще подумаю.

Коли пуховик поїхав, Максим невпевнено глянув на сусіда.

— А ви мені його віддасте?

— Ні, — відрізав Леонід Олексійович. — Я пообіцяв. Та й куди він тобі, в ту твою квартиру, де навіть кактус без дозволу не можна? А от приїжджати можеш. Дах сам себе не перекриє.

* * *

У квітні у Вербівці вперше за багато років застукали молотки над хатою біля ставка. Максим приїжджав щосуботи ранньою маршруткою, спочатку сам, потім із другом, і вони вдвох перекривали покрівлю, лаючи то погоду, то шифер, а Леонід Олексійович стояв унизу з руками в кишенях і розповідав, як це треба було робити правильно.

Квартиру в Полтаві Максим таки продав. А хату залишив.

Сніжок жив через дорогу, у Леоніда Олексійовича, спав на дивані біля грубки і щоранку о четвертій проводжав господаря на рейс, сидячи на ганку. Але щойно на Лідиній хаті вставили нові вікна, він почав ходити туди щодня. Сідав на підвіконня, туди, де колись стояла герань, і жмурився на захід.

Максим привіз із міста горщик і поставив поруч.

— Тітка б сказала, що не той сорт, — сказав він, розглядаючи червоні квітки.

— Сказала б, — кивнув Леонід Олексійович. — А потім поливала б щоранку о шостій.

Сніжок позіхнув, підставив бік сонцю і махнув сірим кінчиком хвоста, ніби поставив наприкінці розмови крапку.