Сходинки, лавка і старий кіт

Лушпиння від насіння впало йому просто на черевик.

— Іди собі, дідусю, куди йшов, — сказав чоловік біля вікна. — І не вчи мене жити.

Павло Андрійович стояв на майданчику другого поверху і дивився на власний черевик. Сірі лусочки лежали на носку, ще дві причепилися до холоші.

Чоловікові було років сорок. Шльопанці на босу ногу, майка, коробочка на підвіконні, з якої гриміло на весь під’їзд. Біля стіни стояв пакет зі сміттям — другий день уже стояв, Павло Андрійович його впізнав. Половину бетонної підлоги вкривало лушпиння.

— Я ж по-людськи попросив, — сказав Павло Андрійович. — Тут же люди ходять. І пакет винесіть, він уже пахне.

Чоловік повернув голову повільно, ніби до нього озвалася стіна. Лузнув, виплюнув. Ще раз.

— Ти диви, який небайдужий, — сказав він. — Тебе не чіпають — і не лізь.

І вже в спину, коли Павло Андрійович тримався за поручень міцніше, ніж треба було:

— Йому на цвинтарі прогули ставлять, а він тут порядки наводить!

Вісім сходинок. Поворот. Ще вісім. Він завжди рахував сходинки, коли нервувався, — так учила Люба, ще тоді, коли було кому вчити.

* * *

Двері під’їзду він штовхнув плечем, і надворі його накрило.

Спека, світло, дзвін у вухах. Павло Андрійович дійшов до лавки й сів на неї обережно, ніби боявся розлити щось усередині себе.

Ліва рука сама лягла на груди й почала розтирати те місце, що тягнуло й не відпускало. Правою він намацав у кишені блістер, витиснув таблетку і поклав під язик. Гірко. Знайомо.

Він сидів, уткнувшись поглядом у витоптану землю під лавкою, і чекав, поки з очей зійде та червонувата плівка, через яку двір здавався чужим.

Плівка зійшла. І тоді він побачив кота.

Кіт сидів за два кроки від нього. Вуха в нього були короткі й обшарпані. На верхній губі білів давній рубець, через який назовні визирало ікло, і разом із прижмуром жовтих очей це робило кота схожим на босяка, який давно нічого не чекає від життя.

Кіт дивився на нього уважно. Без страху й без надії. Просто дивився, як дивляться на свого.

* * *

А ранок починався добре.

Павло Андрійович прокинувся раніше за будильник, відчинив вікно на кухні й навіть подумав, що непогано б розім’ятися. Присів двічі. У правому коліні хруснуло так виразно, що він завмер, тримаючись за спинку стільця, і вирішив обмежитися нахилами. Обережними.

Потім був хліб з маслом і чай, який він завжди пив ледь теплим, бо гарячий Люба йому колись заборонила. Дванадцять років минуло, а він досі чекав, поки в горнятку осяде пара.

За вікном ще не розпекло. Треба було встигнути до магазину, поки асфальт не почав плавитися: гречка вдома закінчувалася, молоко теж. Він узяв ціпок — той самий, із ручкою, обмотаною клейкою стрічкою ще з позаминулого літа, — і вийшов на сходовий майданчик.

Оце і був весь його ранок.

* * *

— Отак, брате, — сказав Павло Андрійович котові, коли відпустило. — Минув наш час. Хоча… чи був він колись наш?

Кіт не відвів погляду.

— У дитинстві нас учили поважати старших. Потім ми виросли, і нам пояснили: все найкраще — дітям. От діти й підросли. Тепер вони пояснюють мені, куди мені йти.

Він невесело всміхнувся й глянув на розчахнуту кватирку другого поверху, з якої досі гриміло.

— Років десять тому я б із цим хамлом інакше поговорив. І Люба мене б не засудила, вона взагалі мене ніколи не засуджувала. Ох, Люба, Люба… Здав я. Відколи тебе немає — здав.

Він швидко провів пальцем під оком і зробив вигляд, що поправляє окуляри.

Кіт підвівся, кульгаючи, перейшов ближче й сів на край лавки. Обережно, за півметра. Людина розмовляла з ним. Не гнала, не тупала ногою, не шукала камінь. Такі люди не б’ють. Такі іноді навіть кладуть щось на асфальт і відходять, щоб не лякати.

А зараз цій людині погано. Кіт це бачив по тому, як вона тримала руку на грудях.

Він муркнув — коротко, щоб привернути увагу, — і став розповідати те, що знав про життя.

* * *

Розумієш, Людино, воно так влаштоване.

Щоранку прокидаєшся з надією. Бо ранок новий, а отже, сьогодні має бути інакше. Сьогодні знайдеться тепла труба, і хтось не зачинить двері підвалу, і біля крайнього будинку виставлять миску.

Потім настає день, і ти розумієш, що він точна копія вчорашнього. І треба знову крутитися, ховатися, чекати, обходити чужі подвір’я, слухати кожен звук.

А ввечері, порожній і втомлений, ти підбиваєш підсумок: нічого не змінилося. Твоя єдина удача за сьогодні — те, що ти живий. Але буде завтрашній ранок, і в грудях знову ворухнеться те саме дурне тепло.

І так день за днем, зима за зимою.

А одного разу ти просто не зможеш підвестися. І вперше зрозумієш, що ранку більше не буде. Сил вистачить хіба закричати — з образою, з докором тому, хто все це вигадав. А потім затихнути й прийняти.

Але навіть тоді, крізь туман, ворухнеться остання надія: що там, куди йде свідомість, буде краще. Що там ти зустрінеш маму. І, може, ту людину, яка колись тебе погладила.

Просто так погладила, мимохідь. Присіла, провела рукою по спині й пішла собі далі, і за годину вже й не пам’ятала. А ти пам’ятатимеш ту руку все життя. І навіть після.

Це тільки в нас так — чи у вас теж?

* * *

Павло Андрійович, на власний подив, зрозумів усе.

Може, кіт нічого й не казав. Може, він сам собі це доказав, сидячи на нагрітій лавці. Але він був певен: якби кіт умів говорити, він сказав би саме це, слово в слово.

— Невже все так погано, брате? — прошепотів він і притиснув до себе кудлатого, який уже не відсовувався. — Хоч щось же ми можемо змінити. Хоча б для тебе.

Кіт напружився, але не вирвався.

— Ходімо. У мене є молоко. І куток є теплий, за холодильником, там ніколи не дме. Відпочинеш — а потім я тобі теж дещо розкажу про життя.

Він говорив швидко, гаряче, ніби боявся, що кіт передумає.

— Знаєш, іноді мені здається, що не таке воно вже й безнадійне. Трапляються паскудні люди, псують усе довкола. Але ж є і хороші. І хтозна, кого більше. Я до сьогодні думав, що знаю. А зараз щось не певен.

Кіт слухав недовірливо. Мало не насмішкувато.

Нагорі знову брязнула кватирка. У ній з’явилося самовдоволене обличчя нового сусіда — і майже одразу зникло. Звідти долинув його голос, потім якась метушня, потім гуркіт із коробочки обірвався на півноті. І стало тихо.

* * *

На ґанок вийшов Василь із третього під’їзду — сусід і давній приятель, з яким вони колись їздили на ставок.

— Здоров, дядьку Паша! — розтягнув він губи в усмішці. — О, кота завели? Правильно. Удвох веселіше.

Він потирав кисть правої руки, ледь морщачись.

— А з рукою що? — насторожився Павло Андрійович. — Суглоби?

— Та ні, — Василь махнув рукою, ніби відганяв муху. — З новим сусідом знайомився. Пояснював, що в нас у під’їзді не смітять і музику на весь будинок не вмикають. З першого разу не дійшло. Довелося вдруге, без зайвих слів… Та ну його. Дядьку Паша, я в п’ятницю на ставок збираюся, з ночівлею. Поїхали? Сто років разом не рибалили. І кота вашого візьмемо, хай свіжої рибки скуштує.

— Поїхали, — сказав Павло Андрійович. І сам здивувався, як легко це вийшло.

* * *

До магазину він того дня так і не дійшов. Гречка почекає.

На другому поверсі не було жодної лушпинки. Новий сусід, крекчучи, возив ганчіркою по бетону — тому самому, який учора засипав. Пакет зі сміттям уже кудись подівся.

Павло Андрійович зупинився, чекаючи, поки підсохне.

Сусід підвів на нього очі — зніяковілі, майже винуваті — і пробурмотів:

— Проходьте, проходьте. Нічого. Я потім ще раз пройдуся.

Павло Андрійович кивнув і рушив далі, притримуючи кота ліктем.

— От бачиш, — сказав він уже біля своїх дверей, длубаючись ключем у замку. — А ти мені не вірив. Поганих людей майже немає. Уся справа в тому, хто поруч і в якій компанії людина опинилася.

Ключ нарешті провернувся.

— А ми з тобою — компанія хороша? Хороша. Значить, і думки в нас мають бути відповідні. Заходь, вибирай собі місце. І будеш ти в мене… Босяк. По вигляду видно.

Босяк не заперечував.

Щоправда, погодився він з новим господарем лише після того, як від пуза наївся вчорашньої пшоняної каші, щедро политої молоком.