Пташиний цар
Того ранку Любов Петрівна мало не сіла просто на порозі кухні.
Коробка з курчатами стояла біля печі, накрита старою фіранкою, щоб не дуло. Звідти цілу ніч чулося тихе, рівне попискування. А вдосвіта стихло.
Люба підняла фіранку — і завмерла.
Посеред коробки, згорнувшись бубликом, спало сіре смугасте кошеня. А по ньому, на ньому і навколо нього лежало двадцять п’ять жовтих грудочок. Хтось примостився під лапою, хтось видерся на спину, одне зовсім нахабне влаштувалося просто між вухами.
— Степане! — гукнула вона, не обертаючись. — Степане, йди сюди. Швидко.
Чоловік прийшов із рушником на плечі, заглянув у коробку й довго мовчав.
— Ну, — сказав нарешті. — Ну, спить.
— Він же їх подушить!
— Люб. Ти краще подивись, хто там кого душить. Він там і поворухнутися боїться.
* * *
А почалося все за три дні до того.
Курчат Люба привезла з базару — цілу коробку добових, теплих, як пиріжки з печі. Вона брала їх щовесни, тільки цього разу взяла більше, бо сусідка Тамара обіцяла половину викупити на осінь.
Кошеня ж прибилося зовсім випадково. Та сама Тамара принесла в кошику: «Візьми, Любо, бо в мене вже й миші сміються, а кішка окотилася вп’яте». Кошеня було мале, худе, з прозорими вушками. Воно залізло за піч і сиділо там мовчки цілу добу. Не їло, не пило, тільки дивилося звідти двома круглими очима.
А потім у кухню внесли коробку.
Курчата запищали — тонко, дрібно, всі разом. Кошеня вилізло з-за печі. Постояло. Підійшло. Понюхало край коробки, зачепилося кігтями за картон і перевалилося всередину.
Люба тоді ледве встигла руку простягнути. А тоді побачила: воно лягло. Просто лягло серед того жовтого клубка й заплющило очі. І вперше за добу замуркотіло.
— Ти диви, — сказала вона тихо. — Він же їх за своїх має.
* * *
Далі почалося таке, що Люба потім переказувала кожній сусідці разів по десять.
Кошеня росло разом із курчатами. Не поряд — саме разом. Воно навчилося ходити повільно, майже по-старечому, бо інакше жовта юрба не встигала. Воно зупинялося посеред двору й чекало, поки підтягнуться відсталі.
Одного разу зловило в бур’яні коника й поклало перед ними. Курчата не зрозуміли, обступили й почали дзьобати кота за хвіст. Кіт терпів.
Коли зривався дощ — а того травня дощі йшли через день, — уся ватага лізла під нього. Він сидів під стріхою мокрий, невдоволений, з притиснутими вухами, але не рухався. Люба виглядала у вікно й сміялася:
— Степане, глянь. Курник на чотирьох лапах.
Серед курчат була одна кульгава — Люба назвала її Крапкою за темну цятку на спині. Крапка відставала, падала, борсалася. Кіт залишався з нею. Ішов повільніше, ніж треба, а ввечері спав біля неї, приткнувши до неї бік.
А ще він рахував.
Люба спершу думала, що їй здається. Але кожного вечора кіт сідав біля дверей курника й не заходив, поки всі не зайдуть. Сидів і дивився. Одного разу закричав так, що Люба вискочила з хати з ліхтариком у телефоні, — виявилося, одне курча провалилося під ґанок і не могло вилізти.
— От що ти за звір, — бурчала вона, витягуючи звідти запилюжене курча. — Спати людям не даєш.
Кіт мовчки пішов у курник. Останнім.
* * *
Ім’я прийшло само.
Того ранку Люба вийшла з відром і побачила: через двір іде процесія. Попереду — кіт, хвіст трубою, лапи піднімає високо, ніби йде не по гною, а по килиму. За ним — курчата, вервечкою, одне за одним. І перша, звісно, найбільша та найгарніша.
— Ти диви на нього, — сказала Люба Степанові. — Іде, як цар. І почет за ним.
— Пташиний цар, — реготнув Степан.
Так і прилипло. Цар.
* * *
Цар був паскудний.
Ні, до курей — ідеальний. А до всього іншого — просто лихо. Якщо він чогось не вкрав, то обов’язково розбив. Якщо не розбив, то подер. Якщо не подер, то посварився з сусідським Рексом через паркан, і Рекс потім півдня хрипів від образи.
Глечик зі сметаною. Ковбаса з підвіконня. Розсада помідорів, перекопана до останнього корінця. Клубок ниток, розтягнутий через усю кімнату.
Тому щоранку по всій вулиці було чути одне й те саме:
— Де він?! Де той цар?! Я йому зараз корону поправлю! Хто сметану перекинув?!
Люба виходила з віником. Цар зникав за секунду. І біг завжди в одне місце — у курник.
Люба забігала слідом і зупинялася на порозі.
Бо він сидів посеред долівки, а навколо нього стояли кури. Щільно, плече до плеча, спинами назовні. Двадцять з гаком несучок, і всі дивляться на віник.
— Та ви що, здуріли? — казала Люба.
Кури мовчали. Цар з-за них дивився з таким виглядом, ніби це не він щойно вилизав миску зі сметаною до блиску.
Люба махала рукою й ішла назад. З віником так і не пробилася жодного разу.
* * *
А з півнями не склалося.
Півні були двоє, обидва красені: гребені червоні, хвости в райдугу, крила блискучі. Тільки користі з них — як з торішнього снігу.
Цілими днями сиділи на паркані й з’ясовували, хто з них головніший. То крилами махнуть, то заспівають один одному просто в дзьоб, то зчепляться на рівному місці й котяться клубком у кропиву.
Кури на них не зважали. Кури ходили за котом.
— Оце тобі й господар двору, — казала Тамара, спершись на паркан. — Півні хизуються, а порядок кіт тримає.
* * *
Восени сталося те, через що про Царя дізналося все село.
Була суха жовтнева ніч, холодна, з інеєм на бадиллі. Цар, як завжди після чергової шкоди, ночував у курнику — від гріха й від віника подалі, поки Любине серце охолоне.
Десь після другої двір заволав.
Такого крику Люба не чула ніколи. Кури заходилися одночасно, курник ходив ходором, щось билося об стіни. Загавкали собаки по всій вулиці. У сусідів через дорогу спалахнуло світло.
Степан вискочив із ліхтариком, Люба — з лопатою, у гумових чоботях на босу ногу.
— Я його прикопаю! — кричала вона на бігу. — Це все він! Довигинався!
Двері курника вона рвонула так, що ті гупнули об стіну.
І застигла.
Під стіною чорніла свіжа нора — хтось підкопався знадвору. По долівці розкидане пір’я, перекинута поїлка, зламана дощечка на сідалі. Кури набилися під саму стелю, у найдальший кут, і звідти дивилися вниз десятками очей.
А посеред курника сидів Цар.
Шерсть на ньому стояла дибки, вухо було надірване, і з морди звисав рудий клапоть шерсті. Не свій. Чужий, лисячий.
За стіною, десь у бур’янах, ще чувся тріск — рудій гості того двору вистачило по саме нікуди, і забиралася вона звідти без озирання.
Цар сидів із абсолютно відстороненим виглядом. Дивився кудись убік, ніби він тут узагалі ні до чого і випадково проходив мимо. І затято відпльовувався, бо той клятий клапоть шерсті ніяк не хотів відчепитися від язика.
Біля його лапи, притиснута в куток, сиділа Крапка. Жива. Скуйовджена, але ціла.
Лопата випала Любі з рук.
— Ой… ой лишенько, — тільки й вимовила вона.
А тоді кинулася через увесь курник, схопила кота на руки й почала цілувати в мокру морду.
Цар витерпів секунди три. Потім скорчив таку гримасу, ніби його змушують їсти цибулю, виплюнув нарешті той клапоть просто Любі на халат і вирвався надвір.
Слідом, голосячи на все село, вилетіли всі кури до одної.
— СТІЙ! КУДИ?! — заволала Люба. — Степане, лови! Ніч надворі!
Загонили їх до світанку. Кури тікали від рук, лізли в смородину, злітали на дрова. Останнім у курник забіг Цар — сам, коли всі вже були всередині.
* * *
Наступного дня Степан пів дня возився з курником: залив нору бетоном, обшив низ стін дрібною сіткою, докупив у господарському новий засув. Заодно перекрив шифер на сараї, який давно просив ремонту.
Він сидів за столом на веранді і тут через двір пішла процесія.
Попереду — сірий смугастий кіт із надірваним вухом. За ним, хвостиком, — двадцять з гаком несучок. Попереду всіх — найбільша й найгарніша, з таким виглядом, ніби це вона тут за старшу.
* * *
Історію переказала Тамара, а Тамара переказує швидше, ніж будь-які соцмережі. За три дні знало все село. Хтось навіть зняв Царя з його почтом на телефон, і те відео потім довго ходило по місцевих групах.
Тепер, коли хтось проходить повз хату Люби Петрівни й бачить, як через двір суне ця процесія, чоловіки знімають кашкети:
— Пташиному цареві — шана.
Цар корчить бридку морду, але кивнути киває. Милостиво так.
А кури стоять із роззявленими дзьобами й дивляться на нього закоханими очима. Півні, до речі, досі на паркані. Хизуються крилами один перед одним.
А ви кажете — що було раніше, курка чи яйце. Та ясно ж що. Раніше був Пташиний цар.
