Дід, який не любив собак

Григорій Олександрович не любив собак. Точніше сказати, він багато чого не любив, але безпритульні пси стояли в тому списку десь угорі, поруч із гучною музикою за парканом і людьми, які кидають лушпиння з насіння просто на тротуар.

— Ірино! — гукав він через вулицю щоразу, коли бачив її з мискою в руках. — Ти їх годуєш, а вони потім усю ніч під моїми вікнами концерт улаштовують. Ти про це подумала?

— Григорію Олександровичу, вони ж голодні.

— А я невиспаний. Хто мене погодує сном, га?

Ірина зітхала і йшла далі. Вона жила через два будинки, працювала в господарському магазині й мала звичку зупинятися біля кожної шолудивої істоти. Дід вважав це дурістю. Він узагалі вважав, що людина має спершу дати раду собі, а вже потім рятувати світ.

Собі він раду давав. Городик, курник, лавка під горіхом, борщ у неділю. Дружини не стало чотири роки тому, син перебрався до столиці й дзвонив раз на тиждень, здебільшого щоб укотре завести розмову про те, що будинок треба продавати, поки на нерухомість є хоч якийсь попит, а самому переїхати ближче до онуків.

— Куди я в ту вашу бетонну коробку? — відповідав Григорій Олександрович. — Тут у мене яблуня, яку батько садив.

На тому й закінчували. До наступного тижня.

* * *

Той листопад видався поганим навіть за нашими мірками. Дощ ішов третю добу поспіль, без просвітку, тонкий і холодний, від якого куртка не мокне зверху, а якось відразу набрякає зсередини. Дороги розкисли. Вода стояла в кожній ямці, і в тих ямках плавали недопалки, огризки, всяка вулична дрібнота.

Дід ходив на пошту по пенсію. Дорога назад вела повз базу — довгий паркан, за яким тримали будматеріали, смітники. Він ішов, дивився під ноги й думав про те, що треба до морозів усе-таки полагодити веранду, бо дах там протікає ще з весни.

Отоді він і побачив.

Під самим парканом, неподалік від смітника, лежало цуценя. Мокре наскрізь, брудне, худеньке. Лежало не так, як лежать собаки, коли відпочивають, — розпластане, боком, витягнувши передні лапи вперед. Поруч валялася червона кришечка від пляшки, і чомусь саме та кришечка запам’яталася йому найдужче.

Цуценя підвело голову. Ледь-ледь. І подивилося на нього.

Григорій Олександрович зупинився, оцінив ситуацію й виніс вирок:

— Не моя справа.

І пішов далі.

* * *

Він дійшов до перехрестя. Потім до магазину. Потім до своєї хвіртки, дістав ключі, повозився із замком, який давно просив заміни.

Ключі не поверталися. Точніше, поверталися, але рука не хотіла.

Він стояв перед власними дверима під дощем, як чужий, і перед очима в нього була та калюжа. І кришечка. І погляд.

— От тобі й на, — сказав дід уголос. — Сімдесят чотири роки прожив нормально.

Він поклав пакет на ґанок, узяв із веранди стару картату ковдру, ту, якою колись накривали розсаду, і пішов назад. Швидко. Так швидко, як міг, і сам на себе за це сердився.

Цуценя лежало на тому самому місці. Воно вже й не тремтіло — просто дихало часто й неглибоко, а очі були напівзаплющені. Дід присів навпочіпки, і коліна одразу нагадали про себе.

— Ну, — сказав він. — Дивись мені. Кусатися будеш — залишу де взяв.

Цуценя не кусалося. Воно навіть не пручалося, коли він підсунув під нього ковдру й підняв, як підіймають щось надто крихке, щоб довіряти власним рукам. Важило воно менше, ніж два кілограми цукру. Дід відчув це і чомусь розлютився ще більше — не на собаку, на весь той дощ, на трасу, на людей, які цілий день ішли повз.

Дорогою назустріч трапилася сусідка з парасолькою.

— Григорію Олександровичу, а що це у вас?

— Ковдра, — буркнув дід і пішов далі.

* * *

Удома він розпалив грубку сильніше, ніж зазвичай, і вперше в житті не подумав про те, скільки нині коштує вугілля.

Обтер цуценя рушником. Потім другим, бо перший одразу став темним і мокрим. Під шерстю виявилися ребра — усі, до одного, як пальці на руці. Задня лапа була розсаджена, але кістка ціла: він обмацав обережно, і цуценя тільки сіпнулося, не заскавчало.

Він налив у пластикову пляшку гарячої води, обгорнув рушником і поклав збоку. Розмочив хліб у теплому бульйоні, що лишився від учорашнього супу. Підсунув миску.

Цуценя не їло. Дивилося — і не їло.

— Ти не бійся, — сказав дід уже тихіше. — Тут тебе ніхто не займе.

Тоді воно потягнулося до миски.

Того вечора Григорій Олександрович не дивився новини. Він сидів на табуретці біля грубки, поклавши руки на коліна, і слухав, як у кутку хтось маленький сопе.

Уночі воно заскавуліло. Тонко, коротко, двічі — і замовкло.

Дід лежав із розплющеними очима й переконував себе, що це не його клопіт, що завтра він однаково віднесе цуценя Ірині, у якої і досвід, і бажання. Хвилин через десять він устав, знайшов ногами капці, доніс ковдру разом із мешканкою до свого ліжка й поставив біля себе на підлогу.

— Тільки не думай, що це щось означає, — попередив він у темряву.

Темрява засопіла у відповідь.

* * *

Уранці прийшла Ірина. Хтось із сусідів уже встиг переказати, і вона стояла на порозі з таким виразом обличчя, ніби побачила сніг у липні.

— Кажуть, ви собаку принесли.

— Хто каже?

— Люди.

— Людям треба менше говорити й більше дивитися під ноги, — відповів дід. — Заходь уже, чого стоїш.

Ірина зайшла, сіла навпочіпки біля ковдри й довго дивилася.

— Дівчинка. Місяців три, не більше.

— Мені байдуже, скільки їй місяців. Це тимчасово. Оклигає — прилаштуємо.

— Звісно, — сказала Ірина, і в її голосі було стільки ввічливої недовіри, що дід аж набурмосився.

Вона принесла з дому пакет корму для собак, показала, як розмочувати, щоб не навантажувати шлунок, і пообіцяла заходити. Уже в дверях обернулася:

— А як звати будете?

— Ніяк. Я ж кажу — тимчасово.

* * *

Ім’я з’явилося саме, як це зазвичай і буває.

Цуценя спало. Спало весь час: біля грубки, під столом, у кошику з цибулею, на дідовому чоботі, у порожньому ящику з-під помідорів. Варто було їй сісти — і за хвилину вона вже лежала на боці, підклавши лапу під морду.

— Ну ти й соня, — сказав якось Григорій Олександрович.

І все. Далі вже тільки Соня.

Одужувала вона швидко, як усі малі. Через тиждень уперше пробіглася по кімнаті й з розгону в’їхала в цебро. Через два вже зустрічала його біля хвіртки. Через місяць у неї виросли лапи, які явно замовляли на іншу, значно більшу собаку, і в очах з’явилося те щасливе нахабство, яке буває тільки в тварин, що ніколи не сумнівалися у своєму господареві.

Дід бурчав. Бурчав, що шерсть по всій хаті. Бурчав, що вона гризе капці. Бурчав, що корм подорожчав, а пенсія — ні.

А потім ішов до магазину й купував той корм.

* * *

У січні Ірина зайшла з пакетом і затрималася на чай. Соня одразу вляглася їй на ноги, як на грілку.

— Григорію Олександровичу, можна спитати? — сказала Ірина, помішуючи ложечкою. — Чому ви на них так сердилися? На вуличних.

Дід довго дивився у вікно, за яким мело.

— Був у мене Рябий, — сказав нарешті. — Малим ще. Прибився до нас, я його місяць у сараї ховав, носив із дому все, що міг. А батько знайшов і сказав: «Або він, або хата». Ми тоді самі жили сяк-так, шестеро в двох кімнатах.

— І що?

— І нічого. Одвели за село. — Він відпив із чашки. — Я потім рік не міг повз те місце ходити. А тоді якось вирішив: не буду більше дивитися. Не дивишся — не болить.

Ірина мовчала.

— Шістдесят років не дивився, — додав дід. — А тут — не вийшло.

Соня, не прокидаючись, перевернулася на спину.

* * *

Сусіди помітили зміни раніше за нього самого.

Він став виходити з дому двічі на день — уранці й надвечір, у будь-яку погоду. Він почав вітатися першим. Він полагодив нарешті ту веранду, бо, як пояснив, «влітку ж їй треба десь у тіні лежати».

Ірина якось зустріла їх біля магазину. Соня сиділа біля ноги, ще незграбна, вуха врізнобіч.

— То коли прилаштовуєте? — спитала вона з найсерйознішим виглядом.

Григорій Олександрович помовчав.

— Знаєш що, — сказав він. — Іди-но ти по своїх справах.

Ірина засміялася й пішла. А він постояв іще трохи й нахилився поправити Соні нашийник, якого вона тільки вчора навчилася не знімати.

* * *

Навесні приїхав син. Ходив по двору, дивився на будинок оцінювальним поглядом, знову завів про переїзд, про те, що батькові в його віці самому важко.

З-під лавки вийшла Соня й сіла між ними.

— Це ще що таке? — здивувався син.

— Це Соня, — сказав дід.

— І що ти з нею робитимеш, коли переїдеш?

Григорій Олександрович подивився на сина довгим поглядом, потім на яблуню, яку садив дід, потім на собаку.

— А я не переїжджаю.

Син хотів був щось відповісти, але не став. Тільки махнув рукою й пішов у хату ставити чайник.

* * *

Тепер їх часто бачать разом на вулиці, що веде до пошти. Старий чоловік у синій куртці й велика вухата собака, яка йде поруч без повідця, бо й так не відійде.

Григорій Олександрович і досі всім невдоволений. Дороги погані, ціни високі, молодь у телефонах, сусідський півень репетує з четвертої ранку.

Просто тепер, коли він увечері сідає на табуретку біля грубки й починає перелічувати вголос усе, що в цьому світі влаштовано неправильно, хтось теплий кладе голову йому на ногу й уважно слухає.

І він, здається, уперше за багато років не проти поговорити.