Поїхала по гриби, а повернулася з тим, кого зовсім не шукала

Надія Петрівна ніколи не думала, що в п’ятдесят п’ять років можна раптом відчути себе зайвою у власному житті.

Здавалося б, усе в неї було. Двокімнатна квартира, робота в університеті, яку вона любила, повага колег, студенти, що навіть після випуску вітали зі святами. На кафедрі її називали Надією Петрівною, а за очі — «наша залізна леді». Вона ніколи не запізнювалася, не підвищувала голосу й могла одним поглядом змусити замовкнути цілу аудиторію.

Тільки ніхто з колег не знав, як сильно їй не хотілося повертатися додому.

Особисте життя якось не склалося. У молодості був Сергій — красивий, веселий, із великими планами на майбутнє. П’ять років зустрічалися, уже й про весілля говорили. А потім він отримав роботу в іншому місті й поїхав. Спочатку телефонував щодня, потім раз на тиждень, а одного дня зізнався, що зустрів іншу.

Надія тоді довго не могла оговтатися. Згодом з’являлися інші чоловіки, але з одним не збігалися характери, з другим — погляди на життя. А потім їй стало сорок, сорок п’ять, п’ятдесят…

Вона й не помітила, коли перестала чекати на когось.

Дітей не було. Батьків давно поховала. Із рідні залишилася тільки двоюрідна сестра в Чернівцях, із якою телефонували одне одному на свята.

Студенти заповнювали її дні розмовами, запитаннями, суперечками. Але о шостій вечора все закінчувалося. І починалася тиша. Особливо важко було в неділю.

Того жовтня погода зіпсувалася рано. Дощі йшли майже щодня, дерева стояли напівголі, а вранці на дахах автомобілів уже з’являвся тоненький іній.

У п’ятницю сусідка Людмила з третього поверху зустріла Надію біля ліфта.

— Надю, а поїхали в неділю по гриби! Кажуть, опеньків цього року повно. У мене брат знає гарне місце, показував.

— Та яка з мене грибниця? — усміхнулася Надія.

— Навчишся! Ти ж викладачка, сама всіх учиш, а тут тебе навчать. І на свіжому повітрі побудеш.

Надія несподівано для себе погодилася. У суботу ввечері вона дістала з антресолей старий плетений кошик, який колись належав батькові, приготувала термос із чаєм, бутерброди із сиром і навіть знайшла гумові чоботи.

А в неділю о сьомій ранку задзвонив телефон.

— Надю, пробач, — винувато сказала Людмила. — У мене тридцять вісім і два. Не поїду нікуди. Ти вже не сердься.

— Та що ти! Лікуйся.

Надія поклала слухавку й подивилася на кошик біля дверей. Можна було роздягнутися, зварити кави й провести день із книжкою. Але від самої думки про ще одну довгу неділю між чотирма стінами їй стало тоскно.

— А чому б і ні? — сказала вона вголос. — Дорогу знаю, машина є. Не маленька вже.

І поїхала сама. Ліс зустрів її сирістю й туманом. Вузька ґрунтова дорога петляла між соснами та березами. Місцями в коліях стояла вода, обабіч лежало мокре буре листя, а в повітрі кружляли поодинокі сніжинки.

Надія залишила машину на невеличкій галявині, запам’ятала високу роздвоєну сосну й рушила в ліс. Перші пів години вона ще уважно заглядала під кожен пеньок. Потім знайшла три старі, почорнілі гриби, яких навіть не стала зрізати.

Ще за годину натрапила на маленького маслюка, але той виявився червивим.

— Ну, Надіє Петрівно, — пробурмотіла вона, — якби гриби складали іспит, уся група сьогодні пішла б на перескладання.

Вона сама засміялася зі свого жарту. А потім раптом замовкла. Бо сміятися на самоті було якось незвично. Близько одинадцятої небо потемніло. Вітер посилився, і дрібний мокрий сніг почав осідати на траві та листі.

Надія вирішила повертатися. Кошик залишився порожнім. До машини було вже недалеко, коли вона почула дивний звук. Спочатку подумала, що скрипить дерево. Потім — що десь у кущах пищить пташка.

Але звук повторився. Тихенький, хрипкий.

— Няв…

Надія зупинилася.

— Хто тут?

Із кущів ніхто не вийшов. Вона зробила кілька кроків дорогою й побачила біля калюжі невеличку руду грудочку.

Кіт. Він сидів просто на мокрій землі, підібгавши під себе лапи. Шерсть злиплася довгими бурульками, хвіст був брудний, а великі зеленкуваті очі дивилися на неї з такою втомою, що Надія відчула, як неприємно стиснулося серце.

Кіт був не кошеням. Дорослий, колись, мабуть, дуже пухнастий, а тепер худий і жалюгідний.

— Господи, — тихо сказала вона. — Ти звідки тут узявся?

Кіт не поворухнувся. Надія присіла навпочіпки.

— Киць-киць…

Він повільно підняв голову.

— Іди до мене. Ну, не бійся.

Кіт зробив одну нерішучу спробу підвестися, але задні лапи підкосилися, і він знову сів.

Тоді Надія помітила біля нього стару синю стрічку, що колись, певно, була нашийником. Вона зачепилася за суху гілку, і кіт, очевидно, довго намагався звільнитися. Стрічка вже ледь трималася на шиї.

Надія обережно розплутала її.

— Отак. Тепер вільний.

Кіт раптом притулив мокру голову до її долоні. І тихо замуркотів. Звук був такий слабкий, що його майже заглушував вітер.

— Ох ти ж, бідолахо…

Надія озирнулася. Довкола нікого. Ні будинків, ні людей. Лише ліс і дорога, якою, судячи з розмитих колій, давно ніхто не їздив.

— Що ж мені з тобою робити?

Кіт дивився. Вона зітхнула, зняла свій теплий шарф і загорнула його в нього.

— Грибів, значить, не буде. Будеш ти.

До машини несла його на руках. Він не пручався, тільки сховав мордочку під її куртку. Біля автомобіля Надія відчинила дверцята, поклала кота на пасажирське сидіння й накрила запасним пледом.

Потім дістала бутерброд.

— Сир, мабуть, тобі не дуже підходить. Але іншого немає.

Кіт понюхав запропонований шматочок і відвернувся.

— Зовсім погано, так?

Вона сіла за кермо, увімкнула обігрів і рушила до міста. Дорогою раз у раз поглядала на пасажирське сидіння.

— Ти хоч живий там, грибочку?

Кіт ледь ворушив вухом.

— Живий. Добре. Тоді тримайся.

Ветеринарна клініка працювала навіть у неділю.

Молодий лікар у зеленому халаті оглянув кота, поміряв температуру, перевірив лапи й зуби.

— Сильно переохолодився. Зневоднений, виснажений. Схоже, кілька днів нормально не їв. Але серйозних травм я не бачу. Зробимо необхідне, поспостерігаємо.

— Він виживе? — запитала Надія.

Лікар підвів голову.

— Шанси добрі. Ви вчасно його знайшли.

Надія чомусь відчула таке полегшення, ніби йшлося про когось давно знайомого.

Поки кота зігрівали й лікували, вона сиділа в коридорі, тримаючи на колінах свій порожній кошик.

— Ваш? — запитала жінка з маленьким білим песиком.

— Ні, — машинально відповіла Надія. — У лісі знайшла.

— То заберете?

Надія хотіла сказати, що ні. Що в неї робота, лекції, відрядження, що вона ніколи не тримала тварин і взагалі не знає, як із ними поводитися.

Але замість цього несподівано відповіла:

— Мабуть, заберу.

Увечері вони приїхали додому вдвох. Надія постелила біля батареї стару ковдру, поставила дві мисочки, куплені дорогою, і висипала в одну спеціальний котячий корм, який порадив лікар.

Кіт поїв зовсім трохи, попив води, а потім довго обнюхував кухню. Особливо його зацікавив старий дерев’яний стілець. Він обійшов його тричі, потерся боком об ніжку й нарешті вмостився під батареєю.

— Ну от, — сказала Надія. — Житло тобі забезпечили. Завтра будемо думати, що робити далі.

Кіт заплющив очі.

— Тільки не звикай, — додала вона. — Я тебе поки що тимчасово взяла.

Він не відповів.

Уночі Надія прокинулася від незвичного відчуття. Щось тепле лежало біля її ніг. Вона ввімкнула нічник.

Рудий кіт якимось чином вибрався зі своєї ковдри й забрався на ліжко. Тепер спав, розтягнувшись поверх покривала, а одна передня лапа лежала на її ступні.

— Це що за самоуправство? — прошепотіла Надія.

Кіт розплющив одне око. Потім друге. І замуркотів. Надія простягнула руку, обережно погладила його між вухами. Шерсть уже підсохла. Під пальцями відчувалося маленьке худе тіло, яке ще зовсім недавно тремтіло посеред холодного лісу.

— Ну спи вже, — сказала вона. — Не проганятиму.

І сама не помітила, як заснула. Уперше за багато місяців — без увімкненого телевізора. У понеділок Надія прийшла на роботу з незвичним настроєм.

— Надіє Петрівно, — здивувалася лаборантка Оля, — ви сьогодні якась весела. Грибів багато назбирали?

— Одного.

— Білого?

— Рудого.

— Лисичку?

— Майже. Тільки з хвостом і вусами.

Оля здивовано глянула на неї. Надія дістала телефон і показала фотографію. На знімку рудий кіт сидів біля батареї, загорнутий у картатий плед, і дивився просто в камеру.

— Ой, який нещасний! Де ви його знайшли?

Надія розповіла. За десять хвилин про кота знала вся кафедра. До обіду колеги принесли їй стару переноску, іграшкову мишку, пачку корму й безліч порад.

— Назвіть його Рижиком!

— Ні, Персиком!

— Та який Персик? Він же справжній лісовик!

— А я вже назвала, — сказала Надія.

— Як?

— Грибочок.

Кафедра дружно розсміялася. А Надія раптом зрозуміла, що теж сміється. Не ввічливо, не з обов’язку, а щиро.

Минали дні. Грибочок швидко одужував. За тиждень його шерсть стала пухнастішою, очі заблищали, а характер виявився зовсім не таким скромним, як здалося спочатку.

Кіт любив спати на чистих рушниках, незалежно від того, де вони лежали. Міг годину сидіти перед порожньою мискою, хоча друга, повна, стояла поруч. Ненавидів зачинені двері й неодмінно перевіряв кожну сумку, яку Надія приносила додому.

Особливо йому подобалися студентські роботи. Якось Надія розклала на столі контрольні, які треба було перевірити до ранку. Грибочок уважно спостерігав за нею хвилин десять, а потім урочисто ліг просто на найбільшу купу паперів.

— Встань, будь ласка, — попросила Надія.

Кіт заплющив очі.

— Мені працювати треба.

Він позіхнув.

— Знаєш що? — суворо сказала викладачка. — За таке я студентів із заняття виганяю.

Грибочок перевернувся на спину й підставив живіт. Надія розсміялася й відклала ручку. Вона й не пам’ятала, коли востаннє з кимось так багато розмовляла вдома.

Тепер щовечора, повертаючись з університету, ще на сходах чула знайоме нявкання. Грибочок сидів біля дверей.

Чекав. Надія відкривала замок і казала:

— Ну що, професоре, як день минув?

Кіт голосно відповідав.

— А в мене сьогодні знову другий курс нічого не вивчив. Уявляєш?

Він терся об її ноги.

— От і я кажу. Ніякої відповідальності.

Після вечері вони влаштовувалися на дивані. Надія читала книжку, а Грибочок лежав поруч, поклавши голову їй на коліно.

Іноді вона раптом ловила себе на думці, що поспішає додому. Не тому, що треба приготувати вечерю чи перевірити роботи.

А тому, що на неї чекають. Та одна річ не давала їй спокою. Стара синя стрічка Надія не викинула її після того, як зняла з кота в лісі. Вона лежала в кишені куртки, аж поки одного вечора жінка не вирішила її випрати.

Розгорнувши стрічку, вона побачила маленьку металеву пластинку, майже повністю сховану під засохлим брудом.

Надія принесла окуляри, протерла пластинку вологою серветкою й піднесла до світла.

На ній було вигравірувано одне слово. «Мурчик». А нижче — кілька цифр. Номер телефону. Надія довго сиділа, дивлячись на пластинку.

Отже, він не завжди був безпритульним. Десь колись у нього був дім. Була людина, яка купила йому нашийник, дала ім’я, можливо, теж гладила його вечорами. Вона подивилася на Грибочка.

Той спав на дивані, згорнувшись клубочком, і тихенько сопів.

— Значить, ти Мурчик, — прошепотіла Надія. — А я тебе Грибочком назвала.

Кіт навіть вухом не повів. Наступного ранку вона довго не наважувалася набрати номер. Їй стало соромно за власні думки. Адже якщо господарі шукають кота, його треба повернути.

Але серце стискалося від самої можливості знову залишитися одній. Нарешті вона зателефонувала. Після кількох гудків слухавку підняв чоловік.

— Алло?

Голос був літній, трохи хрипкий.

— Доброго дня. Перепрошую за несподіваний дзвінок. Я знайшла кота. Рудого, пухнастого. У нього на нашийнику ваше ім’я… тобто номер телефону.

На тому кінці запала тиша. Потім чоловік тихо перепитав:

— Рудого?

— Так.

— Із зеленими очима?

— Так.

Знову тиша.

— Господи… Мурчик?

Надія відчула, як похололи пальці.

— Так написано на нашийнику.

Чоловік важко зітхнув.

— Живий, значить…

— Живий. Уже одужав. Їсть добре. Тільки от я не знаю, як він опинився в лісі.

Чоловік помовчав.

— Це кіт моєї сестри. Вона жила в селі біля того лісу. Навесні сестри не стало. Я забрав Мурчика до себе, але він увесь час рвався надвір. У серпні вискочив через незачинене вікно на першому поверсі. Ми шукали його, оголошення клеїли. Я навіть кілька разів їздив до сестриної хати — думав, може, повернувся туди. А потім вирішив, що вже не знайду.

Надія мовчала.

— Він у сестри сім років прожив, — продовжив чоловік. — Зовсім малим підібрала. Хороший кіт. Дуже до неї прив’язаний був.

Потім він запитав:

— А ви де живете?

Надія назвала місто.

— І як він у вас?

Вона глянула на диван. Грибочок саме прокинувся, потягнувся й почав старанно вмивати передню лапу.

— Добре йому, — відповіла вона. — Дуже добре.

— А вам?

Питання було таким несподіваним, що Надія не відразу знайшлася з відповіддю.

— Мені теж, — нарешті тихо сказала вона.

Чоловік знову помовчав.

— Знаєте, я тепер живу в доньки. У неї двоє малих дітей і собака. Мурчик там ніяк не міг звикнути. Все ховався, тікав. Мабуть, тому й утік остаточно. А до сестриної хати я вже не повернуся. Продали ми її влітку.

Надія притиснула телефон до вуха.

— То що ж нам робити?

— А ви б його залишили?

Вона навіть не зрозуміла питання.

— Тобто?

— Ну, у себе. Якщо він уже звик. Якщо вам не важко.

Надія опустилася на стілець.

— Ви серйозно?

— Серйозно. Сестра завжди казала, що кіт сам собі людину вибирає. Коли Мурчик від мене втік, я дуже переживав. А тепер думаю, може, він не просто так до вас потрапив.

Надія витерла очі рукавом.

— Я його дуже люблю, — раптом зізналася вона.

І сама здивувалася, як легко вимовила ці слова.

— От і добре, — лагідно відповів чоловік. — Значить, знайшов собі новий дім.

Вони ще трохи поговорили. Чоловік попросив надіслати фотографію, залишив своє ім’я — Петро Васильович — і сказав, що буде радий іноді отримувати звістки про старого кота.

Наприкінці розмови тихо додав:

— Дякую вам. Сестра дуже його любила. Мені спокійніше знати, що він не десь під дощем сидить.

Надія пообіцяла берегти Мурчика. А коли поклала слухавку, довго сиділа біля вікна.

Потім пішла до дивана, взяла кота на руки й притиснула до себе.

— Ну що, Грибочку, — прошепотіла. — Виходить, ти тепер офіційно мій?

Кіт потерся носом об її щоку.

— Тільки ім’я я тобі не мінятиму. Пробач. Ти для мене все одно Грибочок.

Зима прийшла рано. За вікном лежав сніг, на підвіконні стояли вазони, а на кухні тепер завжди була третя мисочка — та сама, з якої Грибочок пив воду.

Надія купила йому лежанку, кілька іграшок і великий котячий будиночок, який він категорично відмовився визнавати.

Натомість уподобав старе крісло біля книжкової шафи. Щовечора вони сиділи там удвох. Надія читала, кіт муркотів.

А іноді вона просто дивилася, як він спить, і згадувала той жовтневий ранок. Порожній кошик. Мокру дорогу. Ліс, у якому не знайшлося жодного гриба.

І маленьку руду грудочку біля калюжі. Одного дня в університеті студентка запитала її після заняття:

— Надіє Петрівно, а ви не шкодуєте, що так і не вийшли заміж?

Питання було незручне й зовсім не стосувалося лекції. Дівчина відразу почервоніла.

— Вибачте, я не хотіла…

Надія подивилася у вікно.

Колись таке запитання боляче вкололо б її. Вона почала б пояснювати, що в житті є речі важливіші за шлюб, що жінка може бути щасливою й сама, що робота теж приносить радість.

А тепер лише усміхнулася.

— Знаєш, Маринко, я шкодую не про те, чого в мене не сталося. Більше шкодую про те, скільки років боялася впустити у своє життя когось нового.

Дівчина замислилася.

— А що змінилося?

— Один рудий знайда навчив мене, що любити ніколи не пізно.

Напередодні Нового року Надії зателефонувала Людмила.

— Слухай, Надю, ти не хочеш у неділю зі мною на ярмарок? Там ялинки продають, прикраси, мед. А то сидиш усе вдома зі своїм котом.

— Чому ж не хочу? Хочу. Поїхали.

— Ой, навіть не заперечуєш! Раніше тебе нікуди не витягнеш було.

Надія засміялася.

— Раніше я боялася повертатися додому. А тепер знаю, що там на мене чекають. Можна й погуляти.

Увечері вона прикрасила маленьку ялинку.

Грибочок одразу стягнув із нижньої гілки золотисту кульку й покотив її під диван.

— Ну ти й бешкетник! — обурилася Надія.

Кіт сів посеред кімнати з таким виглядом, ніби до зникнення кульки не мав жодного стосунку.

Вона нахилилася, дістала іграшку, а потім сіла поруч із ним на килим.

— Знаєш, Грибочку, я ж того дня дуже засмутилася, що грибів не знайшла.

Кіт моргнув.

— Уявляєш, якби знайшла? Назбирала повний кошик, пішла іншою стежкою… І тебе, може, не побачила б.

Надія погладила його по голові. За вікном тихо падав сніг. На кухні закипав чайник. У кімнаті пахло хвоєю та мандаринами. І вперше за багато років їй не хотілося, щоб свята швидше минули.

Через кілька днів Петро Васильович надіслав їй стару фотографію. На ній його сестра — усміхнена жінка років шістдесяти — сиділа на ґанку дерев’яної хати, а на колінах у неї лежав молодий рудий кіт.

Під фотографією було коротке повідомлення:

«Це моя сестра Галина з Мурчиком. Вона завжди казала, що добрих людей він відчуває серцем. Дивлюся на ваші фотографії й думаю, як би вона раділа, знаючи, що він знову вдома. Дякую вам».

Надія довго розглядала знімок. Потім відповіла: «Це я повинна дякувати. Він мене теж знайшов».

І це була правда. Бо того холодного жовтневого дня в лісі загубився не тільки старий рудий кіт. Там була ще одна самотня душа — жінка, яка давно переконала себе, що їй уже нічого не потрібно, крім роботи, книжок і спокою.

Вона поїхала шукати гриби. Повернулася з порожнім кошиком. Але вперше за багато років її дім перестав бути порожнім. І коли хтось із колег жартома запитував, чи збирається вона наступної осені знову по гриби, Надія Петрівна усміхалася:

— Обов’язково. Тільки цього разу візьму два кошики.

— Навіщо два?

— Один для грибів. А другий — про всяк випадок.

Бо тепер вона точно знала: іноді життя дарує нам зовсім не те, за чим ми вирушили. Але саме те, чого нам найбільше бракувало.