Безшерстний Пломбір

Рудик був упевнений на всі сто: цей новенький — підлабузник із підлабузників. Ну не поводяться нормальні коти так, як він!

Мало того що виглядає, наче його щойно з холодильника дістали, так ще й характер дивний до неможливості.

Утім, із зовнішністю теж не все просто. Рудик підозрював, що кіт таку собі навмисне вибрав — щоб ближче до людини бути. Людям же природа шерсті теж пошкодувала. А подібне, як кажуть, до подібного тягнеться.

Хоча… хтозна. Надто вже велика невдача — народитися майже безшерстим. По-перше, холодно. По-друге, за мірками тваринного світу — не дуже красиво. З Пломбірової лисини навіть голуби на балконі кепкують.

Але до голубів Рудику байдуже. А от до хазяїна Андрія… От халепа на його руду голову. Жили ж собі вдвох, не тужили — і на тобі, отримуйте!

Як із ним під однією стелею існувати, Рудик поки що не вирішив.

Кіт, на якого неможливо злитися

Сердитися на Пломбіра складно. Він хоч і стукнутий на всю свою лису голову, але привітний. Приятелювати — не хочеться. Гаразд, час покаже. Так вирішив Рудик.

І час таки показав.

Ще зовсім недавно Андрій і Рудик жили удвох і чудово одне одного влаштовували. Характерами, як то кажуть, зійшлися. Та й виглядали разом непогано.

Андрій молодий, високий, шатен, акуратно підстрижений. Увесь такий спортивний, рухливий. Коротше, молоденьким дівчатам такі подобаються.

Рудик, навпаки, коротколапий, присадкуватий, біло-рудий і кошлатий. Бігати любив тільки за компанію з хазяїном. Дівчатами не цікавився.

Хоча останнім часом Андрій до дівчат теж охолов. Рудику зізнався по секрету, що з нього досить.

Мовляв, остання, Марина, всі нерви йому вимотала, всю душу витріпала. Ще й додав, що більше не може, але все одно її любить. Хоч вона його й кинула. От такий парадокс.

Рудик, як годиться, хазяїна вислухав, поспівчував. Справу закрито. Він і уявити не міг, що Андрієва любов до Марини так відгукнеться йому самому.

А вона відгукнулася. Бо однієї весни Андрій приволік додому оце непорозуміння.

Знайомство, яке пішло не за планом

— Рудик, знайомся — Пломбір! — і поставив на підлогу щось маленьке, вухате й лисе. Білий коротюсінький ворс укривав тільце замість нормальної шерсті.

«Матінко рідна, — сторопів Рудик. — Це що за диво-юдо?»

Диво-юдо тим часом обнюхало Рудика, чхнуло й видало:

— Ма-а-у?

— Кішка? Ой лишенько.

— Сам ти кішка, — позіхнуло диво-юдо. — Я кіт! Петерболд, до твого відома.

— А чого ти одразу обзиваєшся? — образився Рудик.

— От темнота собача, — кіт смикнув хвостом, схожим на батіг. — Петерболд — це порода. Ну звідки тобі знати. Ти, як я розумію, дворянин у сотому поколінні?

— Хвалько лисий, — образився Рудик іще дужче. — Зараз відкушу тобі твого щурячого хвоста, знатимеш!

— Добре, добре, не сердься. Щось я і справді не з того почав. Від нервів, мабуть. Давай спочатку. Я — Пломбір. Хочеш — Пломба. Мене Андрієві віддали «в добрі руки».

— Хто віддав?

— Марина, хазяйка моя улюблена. Вона, бачиш, від’їжджає. Чи то заміж виходить, чи то в романтичні мандри пускається. Не знаю. Знаю одне — я там персона нон грата.

— Так, стоп! Знову лаєшся?

— І не думав. Коротше, я їй не потрібен. Так зрозуміліше? У притулок віддавати шкода. Я грошей коштую. Ото й вирішила ощасливити твого Андрія.

— І він погодився? — не повірив Рудик.

— Ще й як! Мені здалося, що якби Марина йому замість мене вужа подарувала, він би теж не відмовився.

Як усе було насправді

— Бачив я, як твій на неї дивиться. Бідолаха. Прибіг, певно, на щось сподівався, а моя йому: «Андрійчику, я їду. А в мене котик. Зможеш прихистити?»

Твій скис, звісно: «Я думав… Ну гаразд, що за котик?» А моя: «Дорогенький, породистий. Із собою взяти не можу. Там, куди я їду, з котами не можна».

Уявляєш, хитра яка! Не стала казати, що це її теперішній чоловік проти мене.

Твій простак остаточно зів’яв: «Надовго їдеш? У справах?» А вона йому: «Ох, Андрійчику, не знаю. Як піде. Мабуть, надовго. Візьмеш котика?»

І тут вийшов я — у всій красі. Твій трохи очманів, звісно. Він якогось Мурчика чекав пухнастого. А тут цілий петерболд!

«Оце так, — каже. — За ним же, напевно, супердогляд потрібен!»

«Та нічого особливого, я тобі інструкцію склала», — зацвірінькала моя і файлик із посібником з моєї експлуатації твоєму в руку пхає.

«Ти, якщо що, можеш Пломбіра вважати моїм прощальним подарунком», — поставила моя жирну крапку і давай нас випроваджувати.

«Ходімо, Пломбір», — каже твій.

Ну, я викаблучуватися не став, заліз у переноску. Твій підхопив її однією рукою, сумку з моїм посагом — другою. І ось я тут.

«Наша порода не розкидається по дрібницях»

Рудик вислухав котячу історію і навіть спершу пожалів Пломбіра. Ну а як інакше? Підступна котові хазяйка дісталася. Він і раніше підозрював, що Марина не цукор. Андрія ж отак кинула.

— Ти не переймайся, Пломбо, не сумуй. Андрій у мене чоловік чудовий, — узявся він співчувати.

— Та я й не переймаюся особливо, — здивував його кіт. — Наша порода не розкидається по дрібницях. Ми все людство любимо. І собацтво, до речі, теж.

До когось одного раз і назавжди не прив’язуємося. Нам що важливо? Щоб предмет обожнювання був поруч. А якщо він не бажає — можемо й іншого знайти.

— То ти сам, виходить, як Марина твоя? Нікого не любиш?

— Усіх люблю, з усіма дружу. Але мені потрібна взаємність. Без неї страждати, ридати й ночами подушку гризти я не згодний.

— Незрозуміла ти істота! — підсумував Рудик і відійшов убік.

Він іще не вирішив, як ставитиметься до Пломбіра. Подивиться за обставинами.

Загарбник

Рудик узявся спостерігати. І ось що зрозумів: кіт, схоже, надумав зайняти його місце в сім’ї!

Він зустрічав Андрія біля порога, кидався до нього, щойно той влаштовувався на дивані. Муркотів без перерви й ліз обніматися.

«Торохтілка нещасна, — злився Рудик. — А мій йому потурає. Мабуть, батьки зі своїми дітлахами так не носяться, як мій Андрій із цим Пломбіром!

Одягає його, пригладжує, миє, протирає, вуха чистить. Грається стільки, скільки зі мною не грався! І годує просто на славу. Як у цього клопа стільки влазить — незрозуміло. Дратує!»

А кіт наче й не помічав Рудикової неприязні. Приходив під бік, коли Андрій був на роботі, влаштовувався поруч:

— Давай побалакаємо?

Рудик відсовувався, погарикував:

— Іди геть. Не бажаю я з тобою балакати.

— Чому? — щиро дивувався Пломбір.

— А сам не розумієш?

— Ні сном ні духом.

— Дурника не вдавай. Бачу я, куди ти цілиш. Цілком моїм Андрієм заволодіти хочеш. У, петерболд нещасний!

— А оце образливо, — засмучувався Пломбір. — Від тебе це звучить як лайка. І ні на що я не зазіхаю. Просто я комунікабельний. У мене це в крові.

— Підлабузництво в тебе в крові. Іди звідси, плішко!

Пломбір зітхав, ішов і скаржився Андрієві. Рудик злився ще більше. Стосунки ставали дедалі гіршими. Андрій це помітив. І вирішив побути миротворцем.

Одного разу він кидав Пломбіру м’ячик, той, наче ужалений, ганяв його по квартирі. Рудик похмуро спостерігав за ними з-під столу.

— Рудик, ну чого ти там мухоморишся? Іди з нами пограйся, — покликав його Андрій.

«З нами? — Рудик задихнувся від обурення. — Раніше тільки зі мною гралися, а тепер я збоку припека. Ну вже ні, дякую красно!»

Він показав галопуючому Пломбіру зуби й пішов на кухню.

Утім, Пломбіру це було до лампочки. За півгодини він прискакав до Рудика під бік, стомлений і до нудоти привітний:

— Ну, ти чого, Рудику? Образився, чи що? Ми ж тебе кликали, а ти пішов.

— Ми? А я не хочу з вами! Я хочу, як раніше. Тільки я і Андрій. Гуляти, гратися, телевізор дивитися — тільки вдвох. Не потрібен ти тут! Розумієш?

Швидше б Андрій це зрозумів. От Марина твоя — молодець, позбулася тебе.

Набрид ти їй своїми обніманнями, чіплянням, ненажерливістю й муркотінням. Спихнула й рада! — Рудика несло, він хотів дістати Пломбіра, зробити боляче, щоб стерти з його зморшкуватої фізіономії оту нестерпну доброзичливість.

Але кіт здавався невразливим. Іще дужче наморщив лоба, підпустив суму в очі й заявив:

— Шкода мені тебе, Рудику. Від ревнощів травлення псується.

Рудик розгубив усі слова від обурення. Йому шкода? Яке нахабство! Ех, як же його дістати? Нічого цього кота не бере. Хіба що вкусити? Але це вже крайній засіб. Андрій за це міцніше любити не стане.

Тоді, може, хоч кота комусь іншому віддасть. Наприклад, зі страху за його здоров’я. А раптом не кота, а Рудика випровадить? Ні, ризикувати не можна. А що робити — незрозуміло.

Травнева гроза

Звісно, Андрій нікого й не думав віддавати. Марно Рудик себе накручував. Він теж думав, що робити. Як помирити своїх двох хлопців?

Нічого не придумувалося. Але одного разу на допомогу прийшла стихія.

Андрій був тоді на роботі. Рудик спав під кухонним столом у своєму лежаку й бачив чудовий сон.

Хтось, гримкочучи й ронячи посуд, ішов по квартирі, насувався на Пломбіра. Той горлав дурним голосом, стиснувшись пружиною в кутку.

— Ма-а-у! У-у-у!

Рудик розплющив очі. Кіт і справді підвивав десь. Вікно розчахнулося від вітру, за ним виблискувала й гуркотіла травнева гроза.

— Ма-а-а!

У котячому стогоні чулися жах і паніка.

«Чого голосить? — подумав Рудик. — Піду гляну».

Пломбір знайшовся в кімнаті. Він підвивав і трусився. Чи то від протягу, що повз по підлозі, чи то від страху.

«Ага! — зловтішався Рудик. — Ти грози боїшся, виявляється. Так тобі й треба!»

— Ма… — схлипнув Пломбір і з відчаєм подивився на пса.

Зловтіха випарувалася. Прийшов жаль. Маленький лисенький котисько трусився в куточку. Такий нещасний, такий переляканий. Рудику стало соромно.

«До чого я докотився? Хай Пломбір підлабузник, та ще й петерболд. Але ж наш! А своїх берегти треба».

Він підійшов до кота.

— Ну, чого ти? Дощик просто. Звичайний весняний дощик. А що гримить, то це взагалі дурниці. Погримить і перестане. Ходімо на диван, до мене притулишся, відігрієшся. А то ти вже з білого став синім.

Пломбір подивився на нього з такою вдячністю, що Рудик зніяковів.

— Ти тільки цілуватися до мене не лізь. Ходімо вже.

Вони лежали на дивані пліч-о-пліч. Пломбір відігрівся, затуркотів приспливо.

«Чого я на нього, справді, взявся?» — устиг подумати Рудик і задрімав.

Ідилія на дивані

Коли Андрій повернувся додому, на нього чекала калюжа під кухонним вікном та ідилія на дивані в кімнаті. Пломбір і Рудик спали мало не в обнімку.

— Ого, оце прогрес! Хлопці, що у вас тут сталося?

«Хлопці» підхопилися, кинулися назустріч. Погавкуючи й помуркуючи. Можливо, вони й намагалися розповісти про причину перемир’я, але Андрій мовами не володів. Тому так і не дізнався, що трапилося.

Утім, це й не важливо. «Головне — подружилися», — думав Андрій.

«Рудик нормальний хлопець, хоч і ревнивий. Своїх у біді не лишає», — муркотів Пломбір.

А сам Рудик дивився, як радіє хазяїн, і міркував: «Що не робиться, все на краще. Як не крути, Пломбір тепер наша сім’я. Доведеться дружити».

Ось так і прогнали ворожнечу, зачинили за нею двері. Зате відчинилися нові. Що за ними? Ну, мабуть, Андрій остаточно забуде Марину. А може, заведе хом’ячка чи змінить роботу. Хтозна.

Життя така штука — ніколи не вгадаєш, що буде далі. Лишається тільки жити й вірити в краще.