Чужий син

Дрова Тарас Семенович колов рано, поки сонце не піднялося над грушею. У липні після десятої в дворі не було чим дихати, а він хотів устигнути все: наколоти дрібних полін для мангала, натягати води, обмести лавку під горіхом, застелити стіл цератою в маки й поставити в погріб два трилітрові слоїки компоту, щоб добре охолов.

— Знову чекаєш? — сусід Микола сперся ліктями на тин.

— Чекаю.

— Скільки цього разу?

— Семеро. З дітьми.

Микола пожував губами, ніби хотів сказати щось довге, а сказав коротке:

— Ти ж їм і дрова, і лазня, і м’ясо з холодильника.

— Микольцю, — Тарас Семенович поставив сокиру на колоду, — у мене в хаті рік тиша стояла така, що я сам із собою вголос балакав. Хай буде галас.

Дружину свою, Ніну Василівну, він поховав позаминулої осені. Відтоді хата зробилася завелика. Він прокидався о п’ятій, бо звик, і до сьомої вже не знав, куди себе подіти.

* * *

Машини заїхали у двір одна за одною, підняли куряву до самої черешні.

— Ох, скільки ж вас! — Тарас Семенович розвів руки так широко, ніби збирався обійняти обидві автівки разом із людьми.

— Вирішили до тебе на вихідні, тату, — син Ігор витягав із салону сумки. — Ти ж казав, хату нема кому нагріти.

Невістка Алла вийшла, поправила окуляри й одразу подивилася не на свекра, а вгору — на гілля.

— Здрастуйте, Тарасе Семеновичу. Ой, у вас груші які! І яблука будуть. Це ж скільки всього можна накрутити.

— Будуть, Аллочко. Вишня цього року вродила — я вже наварив варення, заберете.

Вона всміхнулася швидко й задоволено, як людина, з плечей якої щойно зняли роботу.

— А це що за люди до мене приїхали? — дід примружився на дітей.

— Діду, ти чого? — обурилася п’ятирічна Дарина. — Я ж твоя внучка!

— Хіба? Моя внучка маленька і «р» не вимовляє.

— А я виросла! Дивись: р-р-р-р-р!

Вона зарикала так старанно, що аж очі заплющила. Усі засміялися, і дід теж, і десь у грудях у нього відпустило.

— Ну тепер бачу — моя. А оці серйозні чоловіки хто?

— Це Данилко, мій брат. А це Максим, cин нашої сусідки, ми друзі, тому він із нами приїхав. Йому теж дванадцять.

Максим був худий, вихрастий, із подряпаним коліном. Він подав руку по-дорослому — долонею вперед — і сказав:

— Доброго дня. У вас двір гарний.

Тарас Семенович потиснув ту вузьку руку й чомусь запам’ятав її.

* * *

Так воно й пішло. Щосуботи двір наповнювався голосами, у мангалі тріщали дрова, з лазні валила пара, діти гойдалися на гойдалці, яку колись зварив сусідський зять.

Тарас Семенович любив ці дні до дрібниць. З четверга він уже ходив на нервах: купував м’ясо в сільмазі, пік пиріг із сиром, перебирав картоплю, мив ту саму лавку по три рази. Йому здавалося, що коли двір буде чистий, то приїдуть напевно.

Ніхто ніколи не питав, чи важко йому це все. Ніхто не брав у руки ні сапу, ні відро. Приїжджали з порожніми руками, від’їжджали з повними: слоїки, кабачки, банка меду від пасічника з другого кутка.

Один тільки Максим носив із веранди тарілки й питав дурне.

— Діду Тарасе, а чого ви поліно ставите, а не кладете?

— Бо стояче само розходиться. Дай сюди.

Він поставив хлопцеві руки на топорищі — одну під низ, другу до обуха.

— Не бий з плеча. Пусти сокиру, вона сама важка.

Максим ударив — поліно тріснуло навпіл і розлетілося. Хлопець дивився на ті дві половинки, як на фокус.

— Ще!

— Ще буде наступної суботи, — сміявся дід. — Іди їж, бо мати шукає.

Увечері, коли всі роз’їжджалися, він мив посуд і мугикав щось під ніс. На комоді під склом лежав Даринчин малюнок: хата, дід із паличкою (палички в нього не було, але дівчинка вважала, що діди без палички не бувають) і сонце завбільшки з півхати.

* * *

Минуло чотири роки.

Того вересня Тарас Семенович не вийшов зустрічати машину. Ігор знайшов батька в кімнаті — той лежав одягнений, у сорочці, ніби збирався вставати, та так і не встав.

— Синку… ви вибачте… щось я сьогодні нікудишній.

— Ти лікаря викликав?

— Був сімейний. Каже, серце треба берегти. Виписав, я в районі в аптеці брав.

Ігор постояв біля ліжка, тримаючи в руках ключі від машини. Було чути, як у дворі Руслан розпалює мангал і сміється Алла.

— Ну добре. Ти відпочивай, а ми тоді іншим разом. Чого тобі тут галас.

— Іншим разом, — повторив батько в стелю.

Вони згорталися швидко, майже весело, як люди, з яких зняли обов’язок. Максим — уже довгий, з ламким голосом — затримався на порозі.

— Може, дідові щось треба? — спитав він батька.

— Сказали ж: спокій, — відмахнувся Ігор за всіх.

Хлопець усе одно зайшов до кімнати.

— Діду Тарасе, вам купити чогось? Хліба? Ми через місто поїдемо.

— Не треба, Максимку. Нічого мені не треба.

Він дивився в стелю, бо якби подивився на хлопця, то не втримався б. Чужа дитина стоїть над ним і питає, чи є хліб. А свій стоїть у дворі й чекає, поки можна буде поїхати.

Максим знайшов на підвіконні пакетик з насінням календули, написав на звороті номер і поклав під сільничку.

— Отут буде. Дзвоніть у будь-який час, я беру.

Через місяць він поїхав учитися до столиці.

* * *

Ігор приїхав ще двічі — привіз лікu, побув годину, подивився на годинник. Потім перестав.

Зима того року була сіра, без снігу, з ожеледицею на сходах. Тарас Семенович ходив по хаті, тримаючись за одвірки, і дивився у вікно на сад.

Сад помuрав першим. Трава піднялася по пояс, груші падали й гнили в бур’яні, над ними гуло від ос. На черешні, яку Ніна посадила того року, коли народився Ігор, всохла ціла гілка, і він усе збирався її спиляти, та не було сил лізти на драбину.

А в погребі стояли слоїки. Рівними рядами, на кожній кришці олівцем, його рукою: «вишня, Ігорю», «сливовий, дітям», «огірки, Аллі — без часнику, вона не любить». Він крутив їх щоосені, поки міг, — за звичкою, бо руки самі робили. Ніхто по них не приїхав.

— Ігорю, — сказала якось Алла, — з’їздив би ти до батька.

— Навіщо?

— Ну… мало що. Може, його вже й нема. Хата пропадає. Нерухомість у тому напрямку зараз непогано йде, я дивилася.

— Я сусіда попросив. Як щось — подзвонить.

Сусід не дзвонив. Тарас Семенович жив.

Жив тихо, як живе хата, в якій не перекручують лампочку. Уранці ставив чайник, удень сидів на порозі, увечері накривав малюнок Дарини серветкою, щоб не вигорав. Папір усе одно пожовк.

— Ну що, — казав він у стелю, — видно, і моя черга підходить.

* * *

Розбудив його гуркіт у дворі.

Хтось відчиняв хвіртку, яка вже рік не відчинялася — доводилося піднімати й тягти. Потім кроки. Потім голос — низький, чоловічий, незнайомий:

— Діду Тарасе! Ви живі?

Він сів на ліжку. Серце гупнуло так, що аж у вухах.

— А хто питає?

У дверях стояв здоровий хлопчисько в кросівках, з ключами від машини на пальці. Вихрастий.

— Максим.

Дід дивився на нього довго. Потім сказав єдине, що змогло вийти:

— Виріс.

— Виріс, — погодився Максим. — Я дзвонив. У вас телефон мовчить.

— Та він десь у шухляді. Кому я той телефон.

Максим пройшовся двором, подивився на траву по пояс, на хвіртку, на дах, з якого зсунулися три листи шиферу.

— Ясно, — сказав. — Де сокира?

* * *

Він приїжджав щосуботи. Не питав дозволу й не питав, чи треба.

Першого дня накосив траву й обрізав суху гілку на черешні — ту саму. Другого поставив хвіртку на нові завіси. Третього привіз із будівельного шифер і латав покрівлю, а дід стояв унизу й кричав, щоб не ліз на край, бо там лата гнила, і Максим кричав згори, що знає, бо вже перевірив.

Топив лазню — сильно, по-дідовому, так, що на верхній полиці сидіти було годі.

— Ти мене живцем звариш, — кректав Тарас Семенович.

— Ви ж самі казали: як не печене, то й не лазня.

— Казав. Але ж не в сімдесят п’ять.

Дід ожив. Спочатку виходив на поріг, потім до криниці, потім уже сам поніс відро в сад і сам присоромив себе, що донедавна боявся сходів. З погреба вони разом винесли слоїки. Максим читав написи на кришках і мовчав, і дід був йому за те мовчання вдячний.

Черешня того літа дала жменю ягід. Дрібних, кислуватих, але дала.

* * *

Ігор приїхав у серпні.

Він ішов від машини повільно, роздивляючись двір, як роздивляються люди, що вже подумки міряють, де тут сотки й скільки вийде.

Назустріч із-за хати вийшов батько. Худий. Але на своїх ногах, у чистій сорочці, з відром у руці.

— Тебе яким вітром? — спитав Тарас Семенович.

Ігор став. У нього смикнулося обличчя.

— Ти… живий?

— А ти що, ховати приїхав? — дід поставив відро. — Кажи вже, чого приїхав.

— Та я… хотів на хату подивитися. І на сад.

— На мою хату.

Дід примружився — і все зрозумів. Зрозумів до дна, разом із дзвінком до нотaріуса, який син, певно, вже зробив, разом із тим, що хтось уже прикидав ціну.

— Іди звідси, — сказав він тихо.

А потім його прорвало.

— Хату йому захотілося! Рік носа не показував! Чекав, поки я вмру, жодного разу не приїхав, жодного разу не спитав, чи є в мене хліб! А тепер спадщина згадалася?

Він підняв руку й показав синові дулю.

— Осьо тобі! Ні хати, ні саду, ні клаптя землі ти тут не матимеш. Я в район поїду, до нoтаріуса, і все як слід перепишу.

— Тату, ти що…

— Іншому синові залишу! Не тобі. І не здумай судитися — я тебе й з того світу дістану.

Він розвернувся й пішов до хати. На порозі спинився, не обертаючись:

— Дарину привезеш колись. Вона малюнок мені малювала. Хай подивиться, що я його зберіг.

І зачинив двері.

* * *

З погреба висунувся Максим — він там лагодив драбину.

— Хто приїжджав?

Тарас Семенович дивився кудись повз нього, на куряву, що осідала над дорогою.

— Та так. Чужий чоловік. Дорогу питав.

— І ви показали?

— Показав, синку. Порадив більше сюди не вертатися.

Максим не став допитуватися. Він витер руки об штани й кивнув на багажник:

— Я вам там привіз дещо. Чотири саджанці. Яблуня й три сливи-угорки. Осінь — саме час садити, поки земля тепла.

Дід повернувся до нього. Довго мовчав, бо в горлі стояло щось тверде й не пускало голос.

— Максимку, — нарешті сказав він. — Я ж їх не побачу.

— Побачите, — відповів той і потяг саджанці до хвіртки. — Слива на третій рік родить. А вам ще копати.

І пішов по лопату.

Тарас Семенович постояв ще трохи посеред двору, витер очі рукавом — мовляв, куряви наковтався, — і пішов слідом.