Дякую, старий розбишако

— А я вже свій подарунок отримала, — раптом сказала Марина й усміхнулася крізь сльози.

На її руках сиділо крихітне руде кошеня, яке ще кілька годин тому тремтіло від холоду біля батареї в під’їзді.

Сашко мовчки дивився то на дружину, то на малого пухнастика.

— Хтось підкинув, — тихо пояснила Марина. — Просто залишили в коробці біля дверей. Там ще стара кофта лежала… і мисочка.

Кошеня підняло мордочку, чхнуло й одразу сховало носа в рукав Марини.

— Назву її Русею, — сказала вона. — Якщо ти не проти.

Сашко тільки похитав головою. Він був не проти. Просто ще годину тому він був упевнений, що цей Новий рік закінчиться зовсім інакше.

—

Усе почалося з його ідеї.

— Давай цього року зробимо щось незвичайне, — сказав Сашко на початку грудня. — Запросимо людей. Накриємо стіл. І замовимо Санта Клауса.

Марина тоді навіть не всміхнулася.

— Сашку, нам по сорок із хвостиком. Який Санта?

— Не простого. Є агенція. Там актори, ведучі. Приїжджає Санта, годину розважає гостей, жарти, конкурси, тости. Кажуть, дуже круто.

— І дорого, мабуть.

— Та й нехай.

Він спеціально сказав це легким тоном. Насправді справа була зовсім не в гостях. Місяць тому не стало Марининого кота.

П’ятнадцять років Том жив із ними в цій квартирі. Вони взяли його ще зовсім молодими — коли мешкали в орендованій однокімнатній квартирі, рахували грoші до зарплати й сперечалися, хто вранці піде купувати хліб.

Разом із ними Том пережив два переїзди, ремонт, зміну роботи, хворобу Сашкової матері й десятки інших подій, які колись здавалися катастрофами, а тепер майже стерлися з пам’яті.

А кіт залишився. Сивів разом із ними. Останнього свого вечора він дочекався, поки Марина повернеться з роботи. Ледве підвівся з лежанки, підійшов, заліз до неї на коліна. Сашко сів поруч.

Марина гладила кота й повторювала:

— Томчику, ми тут… Чуєш? Ми поруч.

Він тихо муркотів. А потім перестав. Після цього Марина кілька ночей майже не спала. За звичкою залишала двері спальні прочиненими, бо Том любив приходити під ранок. Іноді прокидалася й машинально простягала руку до краю ліжка.

Там було порожньо.

— Візьмемо кошеня, — обережно запропонував Сашко через два тижні.

— Ні.

— Марино…

— Я сказала ні.

— Чому?

Вона довго мовчала.

— Бо це буде наче я його замінила.

— Нікого ти не заміниш.

— А ще я не хочу знову через це проходити. П’ятнадцять років любити, а потім сидіти на кухні й плакати через порожню миску.

Більше Сашко не наполягав. Саме тому він і придумав свято. Йому просто хотілося хоча б на один вечір повернути дружині нормальну усмішку.

—

31 грудня у квартирі зібралося майже двадцять людей. Родичі, друзі, кілька Сашкових колег.На столі стояли олів’є, оселедець під шубою, запечена картопля, канапки з червоною рибою, домашні соління.

За вікном падав мокрий сніг. Київська зима цього року була саме такою — то плюс три, то мороз, то каша під ногами. Ялинка в кутку світилася теплими гірляндами.

Усе було майже ідеально. Крім одного. Санта запізнювався вже на двадцять хвилин. Марина втретє подивилася на телефон.

— Сашку, ти точно на десяту замовляв?

— Точно.

— У тебе номер агенції є?

— Є. Почекай ще хвилин п’ять.

— За такі грoші вони могли хоча б попередити.

Марина вже відкрила контакти, коли у двері подзвонили. Сашко аж підскочив.

— О! Є!

Гості за столом загомоніли.

— Нарешті сюрприз!

— Що ви там придумали?

— Побачите, — задоволено сказав Сашко й побіг у коридор.

За хвилину до кімнати зайшов Санта Клаус. І Марина одразу зрозуміла: щось не так. Це був літній чоловік років сімдесяти. На ньому був старий червоний кожух із білою облямівкою, трохи потертий на ліктях. Борода виглядала справжньою — сивою, короткою.

Ніякого гриму. Ніякого блискучого костюма з реклами агенції. Під очима — темні кола. Але коли він заговорив, усі стихли.

— Добрий вечір цьому дому.

Голос у чоловіка був низький, спокійний і напрочуд теплий.

— Добрий вечір, — розгублено відповіла Марина.

Санта зняв із плеча мішок.

— Можна стілець?

Марина підсунула йому стілець. За планом усе мало бути інакше. Санта мав пожартувати, розіграти кількох гостей, потім вручити подарунки.

Сашко спеціально передав агенції коробочку з дорогими парфумами для Марини. А Марина приготувала чоловікові годинник, про який той говорив уже кілька років.

Але Санта раптом подивився саме на неї.

— Марино, присядьте поруч.

Вона здивувалася.

— Я?

— Ви.

Марина глянула на чоловіка. Сашко знизав плечима. «Мабуть, частина програми», — подумала вона.

Сіла. Санта відкрив мішок і витяг маленький полотняний мішечок. На ньому було вишито: «З любов’ю».

Марина мимоволі усміхнулася. «Сашко постарався». Та наступної миті чоловік дістав із мішечка маленьку пошарпану мишку з тканини. І поклав Марині на коліна.

Вона нахмурилася.

— Це що?

Санта нічого не сказав. Дістав резинку для волосся. Потім стару ручку. Олівець. Один бездротовий навушник. Чайну ложку. Маленький брелок. Дві пластикові кульки. І нарешті — зв’язку ключів із синім брелоком.

Марина раптом зблідла.

— Сашку…

Чоловік нахилився ближче.

— Що?

Вона взяла ключі.

— Це ж ті…

— Які?

— Від комори.

Сашко підвівся.

— Ти їх два роки шукала.

— Я знаю.

У кімнаті стало тихо. Санта поклав останню річ на її коліна — стару гумову мишку із відкушеним вухом. Марина дивилася на неї кілька секунд.

А потім затулила рот долонею.

— Господи…

Сашко підійшов ближче.

— Що сталося?

Марина вже плакала.

— Том.

— Що Том?

Вона підняла мишку.

— Це його.

І тоді все стало на свої місця. Марина раптом згадала. Як Том бігав квартирою з цією мишкою. Як ховав під диван ручки. Як одного разу вона пів години шукала ложечку, а потім сварила кота, бо була впевнена, що він знову кудись її затягнув. Як пропали ключі.

Вона тоді ходила квартирою й бурчала:

— Томцю, ну скільки можна?! От знайду — матимеш розмову!

Кіт сидів під столом, кліпав очима і виглядав абсолютно невинним. Марина притиснула речі до грудей.

— Він їх ховав…

Санта кивнув.

— Мабуть.

— Але де ви це взяли?

Чоловік промовчав.

— Я ж його сварила, — прошепотіла Марина. — Через якісь дурні ключі… Через ложки… Господи, яка ж я дурна.

Сашко присів перед нею.

— Марино…

— Я б зараз усі ключі у світі віддала, щоб він хоч одну ніч знову спав у ногах.

Вона вже не соромилася гостей. Сльози текли по щоках.

— Я навіть вибачитися не можу. Розумієте? Уже не можу.

Санта тихо сказав:

— А ви скажіть.

Марина підняла на нього мокрі очі.

— Кому?

— Йому.

— Він же не почує.

Старий усміхнувся.

— А ви все одно скажіть.

Марина стиснула в долоні гумову мишку.

— Томчику… вибач мене. За ключі. За ту ложку. За все. Я тебе дуже люблю. І пам’ятатиму завжди.

Ніхто за столом не ворухнувся. Навіть найбалакучіші гості мовчали. Санта трохи помовчав.

— От і добре.

Марина витерла щоки.

— Хто ви?

— Санта Клаус.

— Ні. Серйозно.

— А я серйозно.

Сашко нарешті не витримав.

— Перепрошую, але в нас узагалі-то програма була замовлена. Конкурси, жарти, подарунки…

Санта подивився на нього.

— Це вам не до мене.

— Як це не до вас? Я все оплатив!

— Значить, ваш Санта ще прийде.

Сашко завмер.

— В якому сенсі — наш?

Але чоловік уже підняв мішок. Біля дверей він раптом зупинився.

— І ще одне, Марино.

— Що?

— Не треба думати, що любити когось нового — означає зрадити того, кого любили раніше.

Марина нічого не відповіла.

— Серце так не працює, — продовжив старий. — Там місце не закінчується.

І вийшов.

—

Сашко першим отямився.

— Стривайте!

Він побіг у коридор. У цей момент знову подзвонили у двері. Сашко відчинив. На порозі стояв зовсім інший Санта. Молодий чоловік у розкішному червоному костюмі, з величезною штучною бородою.

Поруч — дівчина з колонкою й сумкою.

— Добрий вечір! — весело вигукнув чоловік. — Вибачте за запізнення, затор на мосту. Агенція «Свято+». Ви замовляли програму на двадцять дві тридцять?

Сашко просто дивився на нього.

— Ви… тільки приїхали?

— Так.

— А ваш колега?

— Який колега?

Сашко мовчав. Потім кинувся вниз сходами. Перший поверх. Двері під’їзду. Двір. Мокрий сніг падав у світлі ліхтарів. На лавці нікого. Біля машин — нікого. Сашко обійшов будинок. Порожньо. Коли він повертався до під’їзду, почув тоненький звук.

— Няв…

Зупинився. Знову.

— Няв…

Біля батареї під сходами стояла картонна коробка. Всередині лежала стара кофта. А на ній сиділо крихітне руде кошеня. Сашко нахилився.

— Ну тільки тебе нам зараз і бракувало…

Кошеня подивилося на нього величезними очима. Потім підняло лапку й незграбно торкнулося його пальця. Сашко зітхнув. Поруч із коробкою лежав маленький пакет корму.Такий самий, який вони колись купували Томові.

—

Коли він заніс коробку до квартири, Марина спочатку навіть не зрозуміла, що там. А потім почула писк.

— Сашку…

— У під’їзді знайшов.

— Ні.

Марина відступила на крок.

— Я не можу.

— Я знаю.

— Я ж тобі казала.

— Знаю.

— Забери її.

Сашко поставив коробку на підлогу.

— Добре.

Але не встиг. Кошеня вилізло через край, незграбно ступило на паркет і побігло просто до Марини. Уткнулося носом у її капець.

Марина завмерла.

— Ти диви…

Кошеня сіло. Підняло голову. Нявкнуло. Марина присіла.

— Холодна яка…

Взяла її на руки. Мала одразу притиснулася до грудей і замуркотіла. Голосно. Нахабно. Так, ніби жила тут усе життя. Марина заплющила очі.

— Ні, Томчику, — прошепотіла вона. — Я тебе не замінюю. Чуєш? Ніколи.

Сашко стояв поруч і мовчав. Через хвилину Марина усміхнулася. Вперше за багато тижнів — по-справжньому.

— Вона руда.

— Бачу.

— Дівчинка, здається.

— Напевно.

— Руся.

— Що?

— Нехай буде Руся.

З кімнати долинув сміх гостей. Справжній, замовлений Санта вже проводив якийсь конкурс. А Марина сиділа просто на підлозі в коридорі й тримала кошеня.

— А я вже свій подарунок отримала, — сказала вона, коли Сашко простягнув їй руку.

—

Пізніше, коли гості розійшлися, вони ще довго сиділи на кухні. Руся спала в Марини на колінах. Дорогі парфуми так і залишилися запакованими під ялинкою.

— До речі, — раптом сказав Сашко. — А ті речі…

— Які?

— Томові скарби.

Марина подивилася на нього.

— Що?

— Я сьогодні диван відсував. Потім шафу. Там нічого не було.

Вона завмерла.

— А звідки тоді…

— Не знаю.

Вони мовчки переглянулися. За вікном почав густіше падати сніг. Руся прокинулася, потягнулася, зістрибнула з колін і побігла до ялинки.

За секунду звідти долинув дзенькіт.

— Русю! — вигукнула Марина. — Не чіпай прикраси!

Кошеня вискочило з-під ялинки. У зубах вона тримала маленьку тканинну мишку. Ту саму. Марина вже хотіла забрати її, але зупинилася. Подивилася на Сашка. Сашко усміхнувся.

— Залиш.

Руся побігла коридором, гордо несучи свою здобич. Марина засміялася крізь сльози.

— Ну що ж… Почалося.

Вона підійшла до фотографії Тома, яка стояла на полиці. Торкнулася пальцем рамки.

— Дякую, старий розбишако.

А потім тихо додала:

— За все.

І тієї ночі вперше за місяць Марина не прокинулася від відчуття порожнечі в ногах. Бо десь о третій ранку маленька Руся залізла під ковдру, вмостилася біля її колін і голосно замуркотіла.

Марина крізь сон поклала на неї долоню. А в коридорі під ялинкою залишилася лежати стара мишка з відкушеним вухом.

Наче хтось передав її далі. Від одного улюбленого кота — іншому.