«Я тебе всьому навчу»

Кіт Лапик знав про свою хазяйку геть усе. Знав, що вона встає о шостій двадцять і потім сім хвилин стоїть біля вікна з чашкою, чекаючи, поки чай охолоне. Знав її ходу на сходах: на третьому поверсі коротка пауза — перекладає сумку в іншу руку. Знав навіть, скільки разів прокрутиться ключ, поки двері нарешті піддадуться. Два з половиною. Замок треба міняти ще з весни, але руки не доходять.

Того вечора все пішло не за розкладом.

Ключ прокрутився швидко, нервово. Хазяйка не поставила сумку на тумбочку, як завжди. І пахло від неї мокрим асфальтом, холодом і чимось таким, чого в цій квартирі не було ніколи.

Лапик неквапом вийшов у передпокій. Шість кілограмів впевненості в собі, пухнастий зад, погляд людини, яка тут головна і не збирається цього приховувати.

Хазяйка стояла в куртці й тримала біля грудей свою шапку. Шапка ворушилася.

— Лапику, — сказала вона винувато, — я не могла його там залишити. Ти б бачив, який дощ.

Вона трохи розгорнула вовну. Усередині сидів мокрий сірий комок із неймовірно великими зеленими очима. Він навіть не нявкав. Просто дивився і дрібно тремтів.

— Ага, — протягнув Лапик. — Значить, я вже не влаштовую. Значить, знайшла собі новенького. Чудово. Просто чудово.

Він розвернувся, ляснув хвостом по одвірку і з гідністю пішов до спальні. Там заліз під ліжко — у найдальший куток, до коробки із зимовими чоботями — і вирішив, що звідти більше ніколи не вилізе. Помре під ліжком. Від образи й голоду. Нехай потім плачуть.

* * *

Треба сказати, що Лапик мав повне право ображатися. Чотири роки він тримав цю квартиру в ідеальному порядку.

Це він щоранку перевіряв, чи не з’явилося щось нове за холодильником. Це він контролював, щоб на щойно випрану білизну хтось обов’язково ліг, поки вона тепла. Це він приймав воду виключно з-під крана у ванній, бо вода з мисочки, за його переконаннями, була несвіжа вже через п’ять хвилин.

А ще він тримав оборону за ліжко.

— Лапику, злазь. Мені треба застелити, я на роботу спізнююся.

— Твої проблеми, — муркотів він, не піднімаючи голови.

— Лапусику, ну будь ласка. Спізнюся — не буде премії. А не буде премії — доведеться урізати тобі пайок.

Оце вже був удар нижче пояса. Кіт розплющував одне око, дивився на неї з докором — мовляв, думай, що кажеш, жінко, — і повільно, з виглядом ображеної величі, сповзав на підлогу. Потім сідав на килимок і наглядав, як вона поспішає, щоб уже за десять хвилин повернутися на нагріте місце.

Чотири роки тому цього кота приніс за пазухою Артем, молодший хазяїн. Приніс худе, змерзле кошеня з таким поглядом, ніби воно вже ні на що не сподівалося. Довго його відпоювали, довго відгодовували, довго доводили, що тут не кривдять і не кричать. Коли Лапик нарешті в це повірив, він полюбив усіх одразу — а Артема трохи більше за інших.

Тепер Артем жив у гуртожитку в іншому місті й надсилав фото раз на тиждень. Старший хазяїн поїхав у відрядження на два місяці. У квартирі залишилися вони вдвох — хазяйка й кіт. І ось тобі, будь ласка.

* * *

Під ліжком було пилюжно й нецікаво.

Спершу з ванної долинув шум води — миють. Потім у кімнаті загудів фен, і хазяйка щось ніжно щебетала, чого Лапик не міг розібрати, але тон йому дуже не сподобався. Таким тоном розмовляли з ним.

А потім на кухні клацнула шафка. Та сама шафка.

Лапик завмер.

«Мій корм, — подумав він, і всередині все похололо. — Вона віддає йому мій корм».

Помирати від образи одразу перехотілося. Він виліз із-під ліжка, обтрусився і потрусив на кухню — швидко, підкидаючи пухнастий зад, хоча збоку намагався мати вигляд кота, який просто йшов повз.

Те, що він побачив, змусило його зупинитися в дверях.

Його миски стояли недоторкані — це головне. А біля ніг хазяйки, на кахлі, сиділо кошеня і їло з блюдця. Їло так, як їдять ті, хто не вірить, що завтра теж буде їжа: давлячись, урчачи, косячи оком убік — чи ніхто не забере. Тоненький хвостик стирчав угору і тремтів.

Лапик підвів голову й побачив, що хазяйка плаче. Плаче і всміхається водночас, витираючи щоку тильним боком долоні.

І тут усередині нього щось перевернулося.

Бо він раптом згадав.

Згадав мокрий сніг, що липнув до шерстки й робив її крижаною. Згадав холод, який заходить не під шкіру, а глибше, під ребра, і від якого не можна зігрітися, навіть якщо згорнутися в найтугіший клубок. Згадав, як у животі оселилася тверда грудка болю, і як не було сил зробити крок — просто стояти й то було важко. А потім лапи підкосилися, і він упав на бік, на холодну землю, і подумав, що це вже все.

А далі були теплі руки. І душ. І жінка, яка от так само всміхалася крізь сльози.

Лапик мовчки розвернувся й вийшов з кухні, не торкнувшись своїх мисок.

* * *

Хазяйка витягла з комірчини його стару лежанку — ту, м’яку, з протертим боком — і поставила її біля батареї. Опалення дали лише тиждень тому, батарея була ледь тепла, але все ж тепліша за все інше в квартирі.

Кошеня заснуло просто біля блюдця, і його довелося переносити. Воно й уві сні тремтіло.

Уночі Лапик прокинувся й тихо прийшов до батареї.

Довго сидів поруч і дивився на це маленьке тіло, яке не могло зігрітися навіть у теплі. Він знав, чому. Такий холод виходить не за годину і не за ніч. Він виходить тижнями, і весь цей час тобі здається, що ти назавжди залишишся крижаним усередині.

— Ні, — сказав Лапик сам собі. — Так він не зігріється.

Лежанка була розрахована на кота вдвічі меншого, ніж він тепер. Лапик вмощувався довго, з кректанням, кілька разів мало не вивалився назовні. Нарешті якось помістився — боком, підібгавши лапи. Підгорнув малого до себе, накрив його своїм хутром і замуркотів.

Тихо. Ласкаво. Так він муркотів колись лише для Артема.

І сам не помітив, як заснув.

* * *

Прокинувся він від відчуття, що на нього дивляться.

Розплющив очі — а просто перед ним двоє зелених очиськ. Кошеня виплуталося з його хутра і тепер розглядало його зі страхом і цікавістю водночас: великий, теплий, а що в нього на думці — незрозуміло.

— Доброго ранку, дядьку коте, — пискнув малий. — А ти мене не образиш?

— Ще чого, — фиркнув Лапик. — Зігрівся?

— Ага! — кошеня замружилося від задоволення. — Я й не знав, що буває так тепло. Мені весь час було холодно і хотілося їсти. Тепер тепло. Але їсти все одно хочеться.

— Мине, — пообіцяв Лапик. — Десь за тиждень мине. Ходімо, поки хазяйка спить.

Корм у його мисках трохи звітрився. За стандартами Лапика, такий корм їсти не можна — треба розбудити хазяйку, сісти їй на груди й вимагати свіжого. Але малий дивився на миски з таким благанням, що кіт лише махнув лапою:

— Гаразд. Їж.

Кошеня вилизало обидві миски до блиску — навіть стінки. Потім стало посеред кухні з круглим животом, похитуючись на тоненьких ніжках, і почало шкребти лапкою підлогу з дуже конкретним наміром.

— Е ні, друже, — Лапик ухопив його зубами за загривок і поніс. — Так справи не робляться. Ось тут можна. Отак. А тепер закопай за собою. Молодець. Ходімо досипати.

* * *

Уранці хазяйка вийшла з кімнати і завмерла в дверях.

У лежанці біля батареї спали двоє: величезний рудий кіт і крихітне сіре кошеня, притулене до його боку. Кошеня вже не тремтіло.

Вона присіла поруч навпочіпки й погладила спочатку одного, потім другого.

— Ну от, — сказала тихо. — Я ж знала, Лапушко, що ти добрий.

— А як інакше, хазяйко? — муркнув Лапик, не розплющуючи очей. — Свій же хлопець. Дворової породи. З таких виходять найкращі коти. Якщо, звісно, є нормальний вихователь. Тобто я.

І самовдоволено всміхнувся у вуса.

— Дядьку Лапику, — пискнув малий, — а як ти мене виховуватимеш?

— Як справжнього дворового кота, який став домашнім, — поважно почав Лапик. — Спочатку тобі дадуть ім’я. Я, до речі, вже придумав: Тишко. Бо ти – мовчазний. Потім вибереш собі улюблене місце для сну — тільки не ліжко, ліжко зайняте, там черга і я перший.

Кошеня слухало, роззявивши рота.

— А далі почнеться навчання. Пролізти в усі закапелки квартири. Навчитися ховатися, коли вмикають пилосос, — та так, щоб тебе потім годину шукали і думали найгірше. Бігати по килиму на стіні. Залазити на штори. Вартувати біля холодильника з виглядом кота, якого три дні не годували. Перевіряти кожен пакет, який заносять із магазину. Сидіти на підвіконні й наглядати за подвір’ям — бо хто ж, як не ми.

Він потягнувся і додав:

— Мало хіба в кота роботи? А тепер її вдвічі більше.

* * *

А ви думали, коти сваряться через територію?

Іноді вони просто пам’ятають, як це — мерзнути. І робляться зовсім іншими.