Пасажир

— Прибери руку. Будь ласка.

Тарас скосив очі на пасажирку й не зрозумів, про яку руку йдеться. Обидві його руки лежали на кермі, там, де їм і належить лежати на трасі при вісімдесяти.

— Настю, у мене руки на кермі.

— Не бреши мені, — голос у неї тремтів так, що краще б вона кричала. — Я не бачу. Але я відчуваю.

Вона сиділа рівно, вчепившись у ремінь безпеки, і дивилася прямо перед собою в свій розмитий, як запітніле скло, світ. По її коліну, обтягнутому тонкою тканиною сукні, знову провели — м’яко, зверху вниз. Раз. Другий.

Він увімкнув поворот і з’їхав на узбіччя.

* * *

А почалося все напередодні, у дворі, де двоє чоловіків підіймали лазню.

Не в переносному значенні — буквально. Нижні вінці зрубу за двадцять років підгнили так, що топором заходило, як у мокру глину. Батько Тараса, Микола Петрович, приволік із гаража чотири домкрати, розставив по кутах, і вони удвох із сином підняли всю споруду разом із дахом на долоню від землі. Гниле вибрали, нові колоди підтесали й тепер заводили на місце.

— От хитро придумано, — оцінив сусід Степан, який зайшов буцімто по викрутку, а насправді подивитися.

— Тарасова наука, — не без гордості пояснив Микола Петрович. — Тиждень як диплом отримав. І вже на завод кличуть, у мій же цех. Начальником моїм буде, уявляєш? Батькові команди роздавати.

Степан хмикнув і присів на колоду. Дістав із кишені пакетик насіння, простягнув сусідові. Той відмовився — руки в смолі.

— А моя ще рік учитиметься, — сказав Степан. — В аграрному. Кажу їй: пошлють у якесь село, що ти там робитимеш? А вона сміється. І правильно сміється, бо в Липівці її вже й так усі знають. Позаминулого тижня кульгаву собаку від ферми притягла. Виходила, лапу перев’язала, тепер он бігає, як нова.

Микола Петрович кивнув. Настю в селі любили — за те, що жодна жива істота не проходила повз неї двічі.

— Слухай, — Степан покрутив у пальцях трісочку. — Їй завтра в місто треба, в оптику. Лінзи підбирати. Там очі перевірятимуть, крапнуть щось таке, після чого годин п’ять сама не своя ходить — усе розпливається. Може, Тарас відвезе? Туди й назад. За бензин я віддам, і за клопіт теж.

— Ага, — буркнув Микола Петрович. — Давай ще рахунок виставимо за сусідство. Відвезе. Бак повний.

Тарас чув усе це з-за рогу лазні й мовчав. Везти Настю йому не хотілося.

Не тому, що вона була неприємна. Навпаки — гарна дівчина, тут і сперечатися нема з чим. Коса, ямочки, голос тихий. Але щоразу, коли вони зустрічалися біля магазину чи на зупинці, Настя знімала окуляри, дивилася на нього примружено — і ставало не по собі. Ніби зважувала його на невидимих терезах і щоразу знаходила недовагу. Усмішка при цьому здавалася глузливою, а тихе «привіт» — знущальним.

«Ну й гордячка», — думав він і йшов собі далі.

* * *

Виїхали о пів на восьму, з запасом — дорога на область неблизька, а на об’їзній вічно ремонт.

Настя сіла ззаду, хоча він відчинив їй передні двері. Усю дорогу дивилася у вікно й мовчала, тільки один раз попросила зробити тихіше радіо. Тарас поглядав на неї в дзеркало й думав, що краще б батько сам поїхав автобусом.

Годину туди. Потім ще година очікування на стоянці біля центру, під розлогою липою, де він встиг перевірити тиск у шинах, зателефонувати другові й тричі перечитати список того, що треба купити мамі в господарчому.

Нарешті Настя з’явилася на сходах.

Вона спускалася так, як спускаються по темних сходах у чужому під’їзді: однією рукою за поручень, другою — стискаючи пакет, ноги намацують кожну сходинку окремо.

«А вона й справді нічого не бачить», — зрозумів Тарас, вискочив із машини й прочинив пасажирські двері. Тоді пішов їй назустріч.

Окулярів на ній не було. І вперше за всі роки він побачив її обличчя без того примруженого прицілу — розгублене, майже дитяче.

— Настю, тримайся за руку.

Вона вчепилася в його лікоть обома руками, і вони пішли до машини повільно, як пара на льоду.

— Дівчинко! Дівчинко, стій! — їх наздогнала жінка в халаті, санітарка. — Ти ж пакети переплутала! Оце твій, з речами. А ти сміття з-під столика прихопила.

Настя залилася рум’янцем аж до вух.

— Ой… вибачте. Це через краплі.

— Через краплі, — підтвердила санітарка й пішла собі, хитаючи головою.

— А окуляри чого не надінеш? — Тарас ледве стримався, щоб не пирснути.

— Немає сенсу, — зітхнула Настя. — З ними зараз так само туманно.

* * *

А тепер про кота.

Він жив за трансформаторною будкою, був сірий у смужку, з надірваним лівим вухом і реп’яхом на боці, який не міг вичесати вже третій день. Того ранку кіт припустився помилки, за яку в його світі платять дорого: підійшов до баків без розвідки.

Пес вилетів з-за баків беззвучно.

Кіт скрикнув від несподіванки й кинувся вздовж ряду припаркованих машин — низько, животом до асфальту, чуючи дихання переслідувача просто за хвостом. Попереду блиснула щілина прочинених дверей. Він шмигнув туди, не роздумуючи, протиснувся під переднє сидіння й завмер, притиснувши вуха.

Пес покрутився між колесами, зазирнув під днища, понюхав повітря. Запах був тут, поруч, а здобичі не було. Довелося відступити — до машини вже йшли люди: хлопець вів під руку дівчину, тримаючи її так обережно, ніби ніс повну склянку.

Дівчину посадили попереду. Хлопець сів за кермо. Двигун загарчав, і світ поїхав.

— Невже зовсім нічого не бачиш? — не вірив Тарас.

— Бачу. Але як під водою, — винувато сказала Настя. — Усе розмите. Це до вечора мине.

Кіт під сидінням зрозумів головне: він урятований. Гуркотить, трясе, пахне гумою — зате ніхто не хоче його з’їсти.

Хвилин через п’ятнадцять він вирішив, що можна й познайомитися. Виліз, потягнувся й вдячно провів хвостом по нозі дівчини.

* * *

Спершу Настя вирішила, що це ремінь. Потім — що це протяг із прочиненого вікна ворушить поділ.

Але протяг не гладить по одному й тому самому місцю. Рівно, зверху вниз, з паузами — так, ніби хтось перевіряє, чи скажеш ти щось.

Далі почалося те, що потім вона згадувала з тихим соромом. Вона нічого не бачила. Абсолютно нічого — тільки світлу пляму лобового скла й темну пляму водія. У світі, де очі вимкнули, залишається лише те, що ти сам собі домальовуєш. І Настя домалювала.

«Я вважала тебе найкращим із усіх наших», — думала вона, поки по коліну проводили втретє.

— Прибери, — сказала вона вголос.

Тарас з’їхав на узбіччя, заглушив двигун і повернувся до неї всім корпусом.

— Настю. Дай сюди руку.

— Навіщо?

— Просто дай.

Вона різко висмикнула долоню з-під ременя й сама, наосліп, ляснула себе по коліну — щоб нарешті збити ту руку.

Пальці провалилися в шерсть.

Тепла, курна, з реп’яхом збоку. Шерсть здивовано напружилася, а потім щось під її долонею завібрувало.

— Це… — почала Настя.

— Кіт, — сказав Тарас. — Сірий. Вухо надірване. Сидить на підлозі й гладить тебе хвостом уже хвилини дві.

Він підняв нахабу за боки й посадив Насті на коліна. Той щасливо мружився і не розумів, чому всі раптом захвилювалися.

— Усі претензії до нього.

Сльози в неї ще не висохли, а вона вже реготала так, що аж схлипувала.

— Тарасе, вибач. Я ж таке подумала…

— Я зрозумів, що ти подумала. — Він вивернув на дорогу. — Заліз на стоянці, мабуть. Там пес ганяв когось між машинами. Розумний, бродяга: двері прочинені — і він туди.

— Ах ти ж пасажир, — Настя обійняла кота обома руками. — Слухай, а давай його погодуємо? І я б чогось холодного випила. Спекотно.

Придорожнє кафе трапилося через десять хвилин. Популярністю воно, судячи з усього, не користувалося: на відкритій веранді ані душі, тільки господар сидів на сходинках і пив каву з великого білого кухля.

— Потримай, — Настя передала Тарасові кота, а сама почала порпатися в сумочці.

З котом на одній руці й Настею на другій Тарас піднімався сходами — і встиг побачити все, але не встиг нічого зробити.

Проходячи повз господаря, Настя намацала його силует, нахилилася й акуратно висипала йому в кухоль жменю дрібняку.

Монети сумно булькнули й лягли на дно. У гарячу каву.

— Е-е-е, — сказав господар кафе, проводжаючи дівчину поглядом людини, яка бачила в житті багато, але не це.

— Навіщо ти це зробила? — допитувався Тарас, коли вони вже сіли за столик.

— А що? — здивувалася Настя. — Я завжди подаю, якщо є дрібні.

— Настю. Це господар. Він сидів на своєму ґанку і спокійно пив свою каву.

Вона притиснула долоні до щік і застигла.

— Ой. Як же незручно…

Господар, коли йому пояснили, у чому річ, реготав хвилини дві. Потім пішов усередину й виніс на блюдечку кілька шматочків печеного м’яса, попередньо остудивши їх на тарілці.

— Це коту, — сказав він. — За рахунок закладу. Такого в мене ще не було.

Кіт з’їв усе, вилизав блюдце й подивився на Настю поглядом, після якого зрозуміло: тепер він піде за нею куди завгодно.

* * *

— Слухай, а чого ти на мене завжди так дивилася? — запитав Тарас, коли вже виїхали на сільську дорогу.

— Як?

— Ну так. Знімеш окуляри, примружишся — і ніби я порожнє місце. У мене після кожної такої зустрічі настрій псувався.

Настя довго мовчала, гладячи кота.

— Дурень ти, Тарасе, — сказала нарешті. І усмішка в неї вийшла сумна. — У мене мінус чотири. Я мружилася, щоб тебе краще роздивитися. А окуляри знімала, бо… бо в окулярах я собі не подобаюся. Ти ж, як я їх надягла в девʼятому класі, почав мене обходити десятою дорогою.

Він відкрив рота. Закрив.

— Я взагалі до тебе добре ставлюся, — вела вона далі, дивлячись кудись у розмиту зелень за вікном. — Ще з тих часів, коли ти мене в школі від хлопців із восьмого захищав. Пам’ятаєш? Отоді все й почалося.

— Тебе й зараз захищати треба, — сказав Тарас тихо. — Пропадеш ти зі своїм мінусом.

— За тиждень лінзи заберу — і буду як усі, — засміялася вона. — Дякую тобі. Правда.

Він зупинив машину біля її воріт.

— Я тебе до ґанку доведу.

— Та тут же два кроки. Ми дійдемо.

«Ми» — це вона про кота. Той уже стрибнув на траву і йшов попереду, задерши хвіст.

Дарма Тарас погодився. Стара груша перед хатою простягла над стежкою гілку якраз на висоті чола — і Настя влетіла в неї лобом так, що груша хитнулася.

Вона навіть не скрикнула. Просто сіла на траву й затихла. Кіт занепокоєно нявкав і бігав навколо, не знаючи, що роблять люди в таких випадках.

Тарас був біля неї за три секунди.

— Ти як?

— Нічого… — прошепотіла Настя. — Тільки шумить у голові. Зараз пройде, і я піду.

— Куди ти підеш? — він підхопив її на руки легко, ніби вона нічого не важила.

— От тепер добре, — прошепотіла вона й поклала голову йому на плече.

— Тримайся за мене міцніше. А я триматиму тебе.

Хвіртку перед ними розчинив Степан, який усе бачив із вікна й уже мчав через двір. Але першим у двір зайшов кіт — діловито, ніби показував дорогу.

* * *

Кота залишили. Назвали Пасажиром — інакше вже й не виходило.

Реп’ях Настя вичесала того ж вечора, вухо в нього так і лишилося надірваним, а спати він одразу вподобав на підвіконні, звідки видно ворота.

Через тиждень Настя забрала лінзи й уперше за багато років побачила світ різким. А Тарас чомусь почав заїжджати до сусідів мало не щодня — то викрутку віддати, то дошку привезти, то просто «подивитися, як там кіт».

Кіт почувався прекрасно. Він узагалі був упевнений, що всі ці люди — його заслуга.