Місце біля батареї

— Шість читачів за місяць, Лідіє Опанасівно. За тридцять днів — шість.

Жінка з району перегортала формуляри швидко, як роздають карти. Блокнот у неї вже лежав розгорнутий, і в блокноті вже стояла дата наступного приїзду.

— Сім, — сказала Лідія Опанасівна. — Петрика ви не порахували. Він брав у середу.

— Петрикові вісім років.

— То й що? Він читач.

Жінка нічого на це не відповіла, тільки щось дописала.

— А книжки куди? — спитала Лідія Опанасівна вже їй у спину.

— Частину в район, частину спишемо. Лідіє Опанасівно, тут нічиєї вини немає. У сусідньому селі те саме.

Вирішити мали до Нового року.

* * *

Бібліотеку Лідія Опанасівна тримала тридцять років — дві кімнати в кінці клубу, вхід із торця, щоб не через танцювальну залу. Полиці фарбувала сама, щороку в серпні, одним і тим самим світло-зеленим. Узимку приносила з дому обігрівач, бо в клубі топили через день, а книжки від холоду стають важкі й починають пахнути підвалом.

Читачі в неї були. Ганна Петрівна брала детективи по два за раз і завжди переказувала кінець наперед. Дід Семен приходив за газетами й сидів із ними до закриття, бо вдома нікого. Молодь приходила ще торік, перед вступом, а потім виїхала вся.

Просто їх ставало менше щороку. І з цим не було що зробити.

У листопаді, коли вперше прихопило калюжі, вона прийшла відчиняти й побачила на ґанку кота.

Кіт був сірий, з обвислим вухом, худий, але анітрохи не наляканий. Подивився на неї так, ніби це вона тут гостя, і зайшов перший.

Усередині обійшов читальну залу, перевірив усі чотири кутки й ліг на підвіконні — там, де під рамою стояв обігрівач.

— Ну, хоч хтось, — сказала Лідія Опанасівна.

Увечері вона його не виставила. Поклала під вікном старий ватник, половину свого бутерброда поділила навпіл і пішла додому, а вранці кіт сидів під дверима з того боку, хоч двері були зачинені, і це означало, що вийти він таки десь виходив, а вертатися вирішив сюди.

* * *

Ім’я приклеїлося за тиждень і саме собою. Спершу вона кликала його котиком і кицею, а він на це й голови не повертав.

А одного ранку кіт розлігся просто на столі, на розкладених формулярах, і Лідія Опанасівна сказала йому так, як кажуть дорослому чоловікові, що став на дорозі:

— Степане, та посунься вже.

І він посунувся. Так і лишився Степаном.

Першою прийшла Петрикова сестра, шестирічна Уляна. Стала в дверях, подивилася на підвіконня й спитала, чи можна погладити.

— Можна. Тільки тихо, він на роботі.

Уляна гладила кота хвилин двадцять. Потім спитала, що це за книжка з коником на обкладинці. Лідія Опанасівна прочитала їй сторінку. Потім другу. Потім Уляна сказала, що прийде завтра.

Наступного дня їх було троє. Через тиждень — дев’ятеро, і куток із низьким столиком їх уже не вміщав, тож Лідія Опанасівна принесла з танцювальної зали дві довгі лави й поставила їх перед вікном, боком до тепла.

Кіт за цей час не змінив ні місця, ні звичок: лежав на підвіконні боком до тепла й дозволяв гладити себе по черзі. Правило діти встановили самі — по сто разів кожному, і лічили вголос, і через те лічба в них пішла краще, ніж у садку.

— А він читати вміє? — спитав найменший, Данилко.

— Він слухає. Це важче.

А вона читала. Спочатку казки, потім Нестайка, потім те, що просили. Виходило, що на другій книжці діти вже сиділи не заради кота, тільки сказати це вголос ніхто не хотів.

* * *

У грудні до села приїхала на вихідні Петрикова тітка — з міста, з телефоном у руці. Зайшла по дитину й побачила: на двох лавах дев’ятеро дітей, на підвіконні кіт, у старому кріслі жінка з книжкою, за вікном сніг.

Знімала вона хвилини півтори. Підписала, не думаючи: «Бібліотека, де головний — кіт».

За три дні те відео подивилося стільки людей, скільки в селі не було ніколи.

Писали з Полтави, з Луцька, з Канади. Питали, чи можна надіслати книжки. Жінка з Дніпра прислала посилку, у якій були нові дитячі книжки, а окремо, в пакеті, — тепла лежанка «для завідувача».

Лежанку Степан оглянув і спати пішов на підвіконня.

А люди справді почали приходити. Спершу з сусіднього села, потім з райцентру — подивитися на кота й на зелені полиці. Хтось брав книжку, хтось просто стояв у дверях і казав, що в них такого немає й ніколи не було.

Вона записувала всіх. До кінця місяця формулярів було сімдесят чотири.

* * *

Комісія приїхала повторно в січні, і цього разу та сама жінка з району була не сама. За руку вона тримала дівчинку років п’яти в рожевій шапці, і дівчинка тягла її до дверей, а не навпаки.

— Це Соня, — сказала жінка. Помовчала й додала: — Онука. Вона до Степана записана.

— Як це записана?

— Їй у садку сказали, що тут є кіт-бібліотекар. Вона мені третій тиждень цим голову морочить. Лідіє Опанасівно, я вас дуже прошу, хоч покажіть їй його, бо я вже не можу.

Соня зняла шапку, пройшла залу так, ніби була тут уже сто разів, і сіла на край лави.

— А він справді тут працює? — спитала вона знизу.

— Справді. Четвер і субота, о четвертій.

І кіт уперше за всю зиму сам зліз із підвіконня й пішов до неї.

Жінка з району постояла, подивилася. Потім розгорнула блокнот і довго щось у ньому виправляла, а тоді ще довше дивилася у вікно.

— Сімдесят чотири, — сказала вона нарешті. — Я напишу сімдесят чотири.

— Сімдесят п’ять, — відповіла Лідія Опанасівна й кивнула на лаву.

* * *

Бібліотеку не закрили. Навесні привезли нові стільці й обігрівач — уже не домашній, а великий. І полиці Лідія Опанасівна вперше за тридцять років фарбувала не сама: прийшли батьки тих дітей, і за один день зробили все, на що в неї раніше йшов тиждень.

Казки читають тепер у четвер і в суботу, о четвертій. Степан лежить на підвіконні, боком до тепла, і за три роки не пропустив ні разу. Ганна Петрівна й досі переказує кінець наперед, тільки тепер уже дітям, і її за це виганяють.

А в шухляді письмового столу, між справжніми формулярами, лежить ще один — заповнений дитячим почерком, з нахилом і з однією помилкою в слові «читач». У графі так і написано: «кіт Степан — постійний».