Хустка зі знаком питання

Чек Світлана завжди складала вчетверо й ховала в бічну кишеньку сумки, окремо від своїх. Мама просила віддавати його їй у руки. Не «дякую», не «сідай, донечко, чаю наллю», а саме чек: тоненьку стрічку з магазину, на якій усе видно до копійки.

Того суботнього ранку дощ почався ще вночі й так і не перестав. Маршрутка звернула на об’їзд, і Світлана вийшла за дві зупинки до маминого будинку. Решту дороги несла пакети сама. Ручки врізалися в долоні, парасолька весь час з’їжджала з плеча.

В одному пакеті лежало домашнє м’ясо від тітки Марини з ринку, яка тримала своїх свиней і ніколи не обважувала. У другому — твердий сир з дірочками, той, що мама любила, скумбрія, банка гречаного меду, мандарини й два великі гранати. Гранати Світлана довго крутила в руках біля прилавка. Девʼяносто дев’ять гривень за штуку. Потім усе ж поклала в кошик: мама колись розповідала, що в дитинстві бачила їх тільки на картинках.

Три тижні тому Віталій прийшов додому раніше, ніж звичайно, довго роззувався в коридорі й нарешті сказав, що фірму, де він дванадцять років ремонтував холодильне обладнання, закривають. Усіх розпускають, без жодних виплат, бо власник сам у боpгах.

Відтоді чоловік щоранку сідав за ноутбук, розсилав резюме і вдавав, що не переживає. Світлана теж вдавала. Вони обоє стали дуже уважні до цін і дуже ввічливі одне з одним, як люди, що бояться зачепити щось крихке.

Але на мамі вона економити не стала. Ну, майже не стала.

* * *

Олена Дмитрівна відчинила двері у вовняній жилетці поверх халата. Опалення в будинку ще не дали, і в квартирі пахло розігрітим обігрівачем і смаженою цибулею.

— Взуття на ганчірку став, — сказала вона замість привітання. — Я вчора підлогу мила.

Світлана стягнула мокрі черевики й понесла пакети на кухню. Мама в них навіть не зазирнула. Вона простягла руку долонею догори, і Світлана мовчки поклала туди складений чек.

Окуляри висіли в Олени Дмитрівни на шнурочку. Вона начепила їх, сіла під лампою й розгорнула стрічку так, ніби це був лист із податкової.

Світлана тим часом розкладала продукти. Сир на верхню полицю, м’ясо в морозилку, мандарини у вазу. На дверцятах холодильника досі висів магніт із морським коником, який вона привезла мамі з першої поїздки на море, ще школяркою.

— Три тисячі сто сорок, — сказала мама, не підводячи очей.

— Ну так.

Олена Дмитрівна відсунула чек, підвелася й дістала з шухляди під хлібницею зошит у клітинку з котиком на обкладинці. Світлана впізнала його не одразу. Колись це був її шкільний зошит для контрольних. Мама забрала його собі, бо «чисті ж сторінки пропадають».

Мама послинила палець, перегорнула кілька аркушів і повела нігтем по стовпчику цифр.

— У вересні було чотири двісті. У серпні — чотири вісімсот, ти ще кавун тоді привезла. А тепер три сто сорок. — Вона зняла окуляри й подивилася на доньку. — Ти що, вирішила на мені заощаджувати?

Світлана так і застигла з гранатом у руці.

— Мамо, ти що, записуєш?

— А як же. Щоб знати.

— Що знати?

— Як до мене рідна дочка ставиться. Цифри не брешуть.

Світлана поклала гранат на стіл. Він покотився й уперся в цукорницю.

— Мам, у Віталія немає роботи. Я ж тобі по телефону казала. Фірму закрили, він уже третій тиждень удома. Ми зараз кожну грuвню рахуємо. Я й так узяла все, що ти любиш. І м’ясо домашнє, не з супермаркету…

— А мене це має хвилювати? — Олена Дмитрівна склала руки на зошиті. — Твій Віталій — дорослий чоловік, хай сам думає, як жити. Я його не народжувала. А тебе народила. І двадцять років на тебе поклала, Світлано. Двадцять років! Ні собі сукні, ні на море, усе тобі. Я тебе виростила — тепер ти мені винна. Отак.

— Я ж не відмовляюся, мамо…

— На словах ніхто не відмовляється.

Вона знову надягла окуляри й перегорнула зошит на самий початок. Там почерк був рівніший, молодший, а чорнило вицвіло до блідо-фіолетового.

— Ось. Випускний: сукня, туфлі, зачіска — сімсот грuвень. А я тоді двісті сорок отримувала. Репетитор з англійської — два роки. Гуртожиток, поки ти вчилася. Весілля твоє — половину ми з батьком дали.

Світлана пам’ятала ту сукню. Бузкову, з великим бантом на спині. Пам’ятала, як мама підшивала її вночі на кухні під радіо й тихенько підспівувала. Тоді їй здавалося, що це любов. А виявилося — внесок.

— А тут, — мама перегорнула далі, — те, що від тебе. Щоб по-чесному.

Світлана нахилилася над зошитом. Її власна давно забута щедрість, переведена в грuвні, стояла там рядками, з маминими примітками на полях.

«Телевізор на 70-річчя — 9 400. Хотіла грошuма».

«Пральна машина — 12 000. Віталій ставив, шланг криво».

«Путівка в пансіонат біля моря — 7 800. Годували погано».

«Хустка на 8 березня — 300?»

— А чому тут знак питання? — тихо спитала Світлана.

— Бо я не знаю, скільки вона коштувала. Ти ж ціну зрізала.

На кухні стало так тихо, що чути було, як потріскує обігрівач. Світлана випрямилася. Подивилася на зошит, на мамині руки поверх нього, на гранати, які несла під дощем дві зупинки.

— Мамо, — сказала вона рівно, — а скільки я тобі вже винна? Ну от скільки? У тебе ж усе записано. Порахуй і назви суму.

Олена Дмитрівна підвела голову.

— Ти що це?

— Я серйозно. Назви цифру. Я позичу, продам щось і віддам усе одразу. Може, тоді ти нарешті почнеш дивитися на мене як на доньку. А не як на гаманець, що приходить раз на місяць із пакетами.

Мама зняла окуляри. Повільно, обома руками. Склала дужки. І Світлана зрозуміла, що сказала те, чого вже не забереш назад.

— Ось як, — промовила Олена Дмитрівна. — Ось як ти з матір’ю. Я тебе одягала, вчила, ночами над тобою сиділа, а тепер виходить, що я тобі рахунки виставляю?

— Мамо, це ж ти записуєш. Не я.

— Іди. — Мама відвернулася до вікна. — Іди, Світлано, і більше не приходь. Не хочу я тебе бачити. Якось обійдуся.

Світлана постояла ще хвилину. Потім вийшла в коридор, узула мокрі черевики й тихо причинила за собою двері. Мандарини так і лишилися у вазі, а гранат — біля цукорниці.

* * *

Віталій стояв біля плити й пік деруни. Навчився, відколи сидів удома. Глянув на дружину один раз і нічого не питав. Поставив перед нею тарілку, сметану, і лише тоді, коли вона з’їла два деруни й розплакалася над третім, сів поруч.

— Розкажеш?

Вона розповіла. Про чек, про зошит із котиком, про хустку зі знаком питання. Віталій довго мовчав і крутив у пальцях виделку.

— А вона давно так записує?

— Не знаю. Я взагалі не знала, що вона записує.

— Подзвони їй за кілька днів. Охолоне.

Але Світлана не подзвонила. Ні в понеділок, ні в середу. Телефон лежав на підвіконні, і щоразу, коли він вібрував, у неї всередині щось стискалося. Дзвонили з роботи, писала подруга, приходили повідомлення про знижки на смартфони. Мама мовчала.

У четвер Віталію передзвонили з фірми, що встановлює кондиціонери, і запросили на співбесіду. Світлана того дня вперше за місяць купила собі каву в автоматі біля зупинки й випила її стоячи, під дрібним дощем. І їй було добре.

* * *

Наступної суботи біля під’їзду її перестріла Раїса Федорівна з першого поверху. Вона вигрібала з клумби мокре кленове листя і, побачивши Світлану, сперлася на держак граблів.

— Світланко, постривай. Ти тільки не ображайся, але я мушу сказати.

— Щось сталося?

— Мама твоя в нас була. У середу. Посиділа зі мною й з Галиною з п’ятого поверху на лавочці. Ну й наговорила.

Світлана відчула, як гарячіють щоки.

— Що наговорила?

— Що невдячну дитину виростила. Що ти їй копійкою дорікнула. Що вона тобі все життя віддала, а ти тепер ще й суми з неї вимагаєш. — Раїса Федорівна знизала плечима. — Плакала. Хусточкою очі витирала.

— А ви що?

Сусідка помовчала, обстукала граблі об бордюр.

— А що я. Я двадцять років на цій лавці сиджу, Світланко. Я бачу, хто з якими торбами на маршрутку йде. Ти ж до неї щомісяця їздиш, як на роботу. Галина теж бачила. Ми їй так і сказали: Олено Дмитрівно, не гнівіть долю, у вас донька золота. То вона й на нас образилася. Встала й пішла.

Раїса Федорівна знову взялася за граблі, а тоді, ніби щось згадала, додала:

— Хустка на ній гарна була. Синя, з маками.

Світлана кивнула. Вона знала цю хустку. Купила її на 8 Березня в маленькій крамничці біля вокзалу, довго вибирала між синьою і зеленою. Шістсот вісімдесят грuвень. Ціну зрізала, бо так роблять, коли дарують від серця.

* * *

Увечері вони з Віталієм зайшли до супермаркету біля дому. Хліб, молоко, курка на суп, пачка макаронів. Біля каси Світлана мимоволі подивилася на мандарини. Яскраві, з листочками, такі самі, як тоді.

— Чек вам дати? — спитала касирка.

Світлана подумала секунду.

— Ні. Не треба.

Вона ще поїде до мами. Мабуть, у листопаді, коли в будинках дадуть опалення і в маминій квартирі перестане пахнути обігрівачем. Привезе мандарини й сир із дірочками. Тільки чек цього разу залишить на касі.

Хай у тому зошиті з котиком на обкладинці нарешті з’явиться рядок, де замість цифри стоятиме лише знак питання.