Двоє на одному самокаті, без шолома, проти руху: чому це вже нікого не дивує

Нещодавно я їхав на авто. У мене була головна дорога, попереду — небезпечне перехрестя, на якому я завжди пригальмую. Хоч пріоритет і мій, але видимість там обмежена, тож звичка пригальмовувати рятувала мене вже не раз. Так було й цього разу. І саме в ту мить, коли я скидав швидкість, із другорядної дороги просто переді мною на повному ходу вискочив самокатчик. Не притормозивши. Навіть не повернувши голови.

Страшно уявити, що могло б статися, якби я того дня не зняв ногу з газу заздалегідь. Хоча навіщо уявляти. Усі ми бачили останні новини про інциденти з дітьми на самокатах…

А тепер уявіть іншу ситуацію. Звичайна вулиця, звичайний вечір. Пішохідний перехід. І повз вас, майже впритул, проноситься двоє підлітків на одному електросамокаті. Без шоломів. Один за кермом, другий ззаду тримається за плечі. Проти руху. У темряві, без жодного ліхтарика. І знаєте, що в цій картині найстрашніше? Не самі підлітки. А те, що більшість із нас уже навіть не здригнеться.

Ми просто проведемо їх поглядом і підемо далі. Бо звикли.

І ось саме ця звичка лякає мене найдужче.

Коли страшне стає буденним

Ще кілька років тому така картина змусила б половину вулиці обернутися. Двоє на одному самокаті — це ж очевидно небезпечно, очевидно проти всіх правил. А зараз? Зараз це частина пейзажу. Як ліхтарі, як припарковані авто, як голуби на площі.

Ми перестали реагувати. І це не тому, що люди стали байдужими. Просто мозок захищається: коли щось трапляється щодня, він перестає бачити в цьому загрозу. Психологи називають це звиканням до ризику. Чим частіше ми бачимо небезпечну поведінку без видимих наслідків, тим менше вона нас турбує. Поки одного разу наслідки не настають.

Я ловлю себе на думці, що вже не озираюся, коли чую за спиною тихе шурхотіння коліс. А мав би. Бо саме це тихе шурхотіння — найкоштовніша риса електросамоката і водночас найнебезпечніша. Він підкрадається безшумно. Жодного звуку двигуна, жодного попередження. Просто раз — і він уже поруч, на швидкості велосипеда, а часом і швидше.

Чому за кермом авто я тепер боюся не інших машин, а хлопця на самокаті

Я багато років за кермом. І за ці роки навчився читати інших водіїв. У більшості випадків автомобілісти передбачувані: вони їдуть своєю смугою, вмикають поворот, гальмують перед перехрестям. Я бачу їх здалеку, я розумію їх логіку.

І це не випадковість. Щоб сісти за кермо, людина вчить правила, складає іспити, годинами вчиться їздити під наглядом інструктора. Більшість водіїв можна передбачити саме тому, що всі ми проходили одну й ту саму школу. Додайте сюди ще одну дуже земну річ: водій береже своє авто. Він витратив на нього чималі гроші, він платить за страховку, він не хоче ні подряпини, ні штрафу, ні клопоту з ремонтом. Цей страх за власну машину — теж свого роду гальмо, яке робить його обережнішим.

А тепер подивіться на підлітка, який літає на самокаті. Жодного з цих інстинктів у нього немає. Він не вчив правил — у багатьох випадках він навіть не знає, що зобов’язаний їх знати. Самокат часто взагалі орендний: під ним немає ні власних вкладених грошей, ні відчуття «це моє, я бережу». Зламається — поверну й візьму інший. Нуль знань про дорожній рух, нуль відчуття відповідальності, нуль страху щось пошкодити. І все це — на швидкості, яка не поступається міському потоку.

А самокат — це чистий хаос. Він вилітає з-за припаркованих машин там, де я фізично не можу його побачити. Він перетинає дорогу не на переході, а навскоси, навмання. Він з’являється у сліпій зоні в ту саму мить, коли я починаю поворот. І найгірше — він майже завжди впевнений, що його видно. А його не видно. Особливо ввечері, особливо без світловідбивачів, особливо коли водій сам у телефоні.

Я боюся не за себе. Я в металевій коробці з подушками безпеки. Я боюся за того хлопця, який летить мені навперейми і навіть не уявляє, наскільки тонка межа між «проскочив» і «не встиг». Між нами — частки секунди й кілька метрів асфальту. І вся відповідальність за ці метри чомусь лягає на того, хто в авто, хоча правила порушує зовсім не він.

Я склав перелік усього, що бачив на власні очі — і за кожен пункт мороз поза шкірою

Сяду й перелічу. Не з підручника, а з того, що проходило просто переді мною за останні місяці. Кожне з цього — окрема історія, яка могла закінчитися погано.

• Їзда на одному задньому колесі впритул до машин. Підняв переднє колесо й балансує між припаркованими авто, ще й людей навколо повно. А тепер уявіть: із-за машини вибігає дитина. Або він зачіпає чийсь припаркований автомобіль — подряпина на все крило, а винного вже й слід прохолов. Він грається, а розплачуватися можуть інші.
• Їзда проти руху. Класика. Летить назустріч потоку там, де жоден водій його не очікує. Машина повертає, дивиться у свій бік, як і має, — а він з’являється з протилежного.
• Проїзд пішохідним переходом не злізаючи. За правилами на переході самокат треба вести в руках, як велосипед. Але хто це робить? Залітають на «зебру» на повній швидкості. А «зебра» — це місце, де водій авто чекає повільного пішохода, який іде ногами. Він прораховує людину, що рухається кілька кілометрів на годину. А не пристрій, який вилітає на перехід зі швидкістю, що її око просто не встигає оцінити.
• Моментальне прискорення — головна підступність. Ось чим самокат принципово відрізняється від велосипеда. На велосипеді треба крутити педалі, докладати зусиль, розганятися поступово. Це видно. Це читається. А тут — натиснув на кнопку, і за секунду вже летить. Жодного попередження, жодної «розгінної» фази, яку міг би помітити водій чи пішохід. Стояв — і вже мчить.
• Швидкість — як в автомобіля в місті. Деякі моделі легко розганяються до показників, що не поступаються машинам на міських вулицях. Тільки в машини — гальма, кузов, ремені, подушки. А тут — людина на двох колесах, у футболці, без нічого. На тій самій швидкості.
• Їзда в лівій смузі. Виїжджає на проїзну частину й займає ліву смугу, де авто йдуть найшвидше. Маленький, тихий, без габаритів — і просто посеред потоку, який рухається вдвічі-втричі швидше за нього.
• Їзда по снігу. Окреме «диво». Взимку, по слизькому, на гладких вузьких колесах, які й на сухому асфальті не дуже тримають дорогу. Достатньо одного прихованого під снігом люка чи бордюру — і все.
• І найбільше серце стискається від іншого. Коли дорослий ставить перед собою на дошку маленьку дитину — і вони їдуть удвох. Тато (або мама) за кермом, малюк попереду, обидва усміхаються. Виглядає мило. А фізику ніхто не відміняв. У разі різкого гальмування чи зіткнення дитина опиняється між перешкодою і вагою дорослого тіла, яке за інерцією летить уперед. Страшно навіть уявити, що ця батьківська вага може накоїти. Це не прогулянка. Це ризик, який дитина не обирала.

І ось що мене добиває: кожен із цих пунктів я бачив не раз і не двічі. Це не виняткові вибрики окремих шибайголов. Це норма вулиці. Щоденна.

Що про це кажуть цифри, а не емоції

Тут можна було б закінчити особистими враженнями. Але я навмисне поцікавився, що показують дослідження — бо одна справа «мені здається», а інша справа реальна статистика травматології.

Картина виглядає тривожною. У багатьох країнах лікарі фіксують стрімке зростання кількості травм, пов’язаних з електросамокатами. Найчастіше постраждалі отримують переломи кінцівок, травми обличчя та голови. За даними різних досліджень, ушкодження голови трапляються приблизно у 33–50 відсотках випадків. При цьому переважна більшість травмованих не використовували шолом — у деяких роботах таких було понад 90 відсотків.

І ще один факт, який зачепив мене найдужче. Окремі дослідження показують, що пішоходи, які потрапляють під електросамокати чи електровелосипеди, можуть отримувати черепно-мозкові травми навіть частіше, ніж самі водії. Виходить парадоксальна ситуація: серйозно постраждати може не лише людина за кермом, а й той, хто просто йшов тротуаром у своїх справах.

Двоє на одному самокаті — це не «дрібне порушення»

Повернімося до тих підлітків. Двоє на одному самокаті — це не просто «ну катаються діти». Це механізм, розрахований на одну людину, з гальмами на одну людину, з балансом на одну людину. Додайте другого пасажира — і керованість падає, гальмівний шлях зростає, центр ваги зміщується. У разі найменшої перешкоди — ямки, бордюру, раптового пішохода — самокат просто не встигає зреагувати так, як треба.

Додайте до цього відсутність шоломів. Додайте рух проти потоку, коли водії авто фізично не очікують когось із цього боку. Додайте темряву й телефон у руці. Кожен із цих чинників окремо підвищує ризик. А разом вони складаються не додаванням, а множенням.

І все це ми навчилися не помічати.

Найважливіша частина — і вона про батьків

Я довго думав, кому насправді адресована ця стаття. І зрозумів: не водіям самокатів. Підлітка на швидкості словами не зупиниш. Ця стаття — для нас, дорослих. Для батьків, бабусь, дідусів.

Бо самокат дитині купуємо ми. І саме ми вирішуємо, чи лягає в комплект до нього шолом. Чи поговоримо ми про те, що по тротуару не женуть, що вдвох на одному пристрої не їздять, що ввечері без світла виїжджати не можна. Чи скажемо просто «тримайся, синку» — і відпустимо в темряву.

Найлегше — звикнути. Махнути рукою: мовляв, усі так їздять, нічого ж не сталося. Але «нічого не сталося» працює рівно до того дня, коли стається. І тоді жоден шолом, купити який ми полінувалися, вже не повернеш назад у час.

Тож почнімо з себе. Не з абстрактних «їх», які гасають вулицями. А з власної дитини, власного онука, власної розмови за вечерею.

Звикати не можна. Бо саме там, де ми перестаємо дивуватися небезпеці, вона почувається найвільніше.