Два бутерброди
— Тату, а завтра можна два бутерброди?
— Два? Ти й один назад приносиш. Позавчора я знайшов у рюкзаку сир, який уже сам збирався тікати.
Злата не засміялася. Закрила ланчбокс, клацнула обома защіпками й подивилася на мене так, як дивляться діти, коли говорять про щось серйозне й бояться, що дорослий зараз віджартується.
— Другий не мені. У нас є Данило. Він сьогодні на перерві просто сидів. Сказав, що вранці теж нічого не їв. Я віддала йому половину свого. А завтра хочу принести цілий.
Ніж так і лишився в цибулі. Я відвернувся до плити, ніби там щось терміново треба було помішати, хоча нічого не кипіло. Мені двадцять вісім. У мене є робота, квартира, яку ми з дружиною довго вибирали, і кухня, де ремонт закінчили тільки навесні. Але в ту секунду я знову був десятирічним хлопцем біля шкільного вікна, який рахує ворон на турніку, аби тільки не бачити, хто що їсть.
* * *
Ми тоді жили у гуртожитку біля залізниці. Мама тягнула нас із молодшою сестрою сама: зранку працювала на одній роботі, аввечері – на другій. Грошей вистачало до середини місяця, а далі починалася арифметика, якої я тоді ще не розумів, але добре відчував. Увечері каша. Зранку чай, якщо вдома був цукор, і просто чай, якщо не було.
Найгіршою в школі була велика перерва. Двадцять хвилин, за які весь клас шелестів пакетами. Пахло ковбасою, солоними огірками, чиїмось маминим пиріжком. Хлопці мінялися печивом, дівчата ділили мандарин на дольки. Я стояв біля вікна і кашляв щоразу, коли бурчало в животі, бо мені здавалося, що цей звук чути аж у коридорі.
«Я вдома поїв» — це я казав так часто, що сам майже повірив.
Соломія сиділа за третьою партою біля дверей. Коса з зеленою стрічкою, завжди охайний комірець і звичка покусувати олівець, коли щось не виходило в задачі. Ми майже не розмовляли. Тому, коли в жовтні вона підійшла до мого вікна й поклала на підвіконня згорток у серветці з ромашками, я спершу подумав, що вона щось переплутала.
— Мама знову наробила на трьох, — сказала вона, дивлячись кудись на турнік. — Я стільки не з’їм, а викидати не можна. Вона сваритиметься.
Усередині був хліб із маслом і сиром, ще трохи теплий від її рюкзака. Мені хотілося відмовитися. Мені хотілося провалитися під лінолеум. Але я взяв. Їв спиною до класу, маленькими шматочками, і намагався жувати якомога довше, ніби від цього їжі ставало більше.
Відтоді це повторювалося майже щодня. Половина бутерброда, яблуко, по п’ятницях шматок пирога з капустою. Соломія ніколи нічого не пояснювала і нікому не розповідала. Лише раз Ігор із паралельного класу гукнув на весь коридор: «А чого це ти йому носиш?» Вона знизала плечима: «Бо ми сусіди». Ми не були сусідами ні по парті, ні по будинку. Але більше ніхто не питав.
Серветки з ромашками я не викидав. Складав учетверо й ховав у підручник з природознавства, між сторінками про кругообіг води. Навіщо — не знав і сам.
Лише через кілька років я збагнув просту річ, яку в десять не помічав: ніяких бутербродів на трьох не було. Її мама клала один. Соломія просто щодня з’їдала половину.
* * *
Після літніх канікул за її партою сиділа нова дівчинка в рожевому светрі. Людмила Василівна на першому ж уроці сказала, що родина Соломії переїхала до Вінниці: батькові запропонували там роботу. Сказала між іншим, перед тим як відкрити журнал.
Я ще до самої зими озирався на двері, щойно лунав дзвоник на велику перерву. Розумів, що це безглуздо, але шия поверталася сама. Ніхто більше не підходив до мого вікна. І вперше я відчув не голод, а щось гірше: що мене знову ніхто не бачить.
Життя потім потроху вирівнялося. Мама влаштувалася в аптеку при районній лікарні, ми переїхали з гуртожитку в однокімнатну квартиру, я вступив до технікуму, потім працював, потім одружився. Про Соломію я розповів тільки дружині, і то одного разу, пізно ввечері, коли ми вже вимкнули світло. Злата цієї історії не знала. Я ніколи її не розповідав. Не хотів, щоб донька дивилася на мене й бачила того хлопця біля вікна.
* * *
Того вечора, коли Злата заснула, я вийшов на балкон. Навпроти світилися вікна сусідньої висотки: у когось мерехтів телевізор, хтось мив посуд, у когось на підвіконні стояли розсада й банка з пензлями. Я дивився на ці вікна і думав, що десь в іншому місті жінка мого віку, можливо, теж зараз складає ланчбокс для своєї дитини. І навіть не підозрює, що я досі памʼятаю її половину бутерброда, через вісімнадцять років.
Вранці я встав раніше. Нарізав хліб, сир поклав товстіше, ніж зазвичай, додав два яблука. Другий бутерброд хотів загорнути в кольорову серветку, але вдома знайшлися лише звичайні білі.
Злата застібала рюкзак у передпокої, коли раптом зупинилася.
— Тату, а якщо Данило соромитиметься брати?
— І що ти тоді зробиш?
— Скажу, що ти наробив забагато, — вона серйозно поправила лямку. — А викидати не можна, бо ти сваритимешся.
Я сів на табуретку просто в передпокої. Вона не могла цього знати. Ніхто їй цього не розповідав. Вона сама, у свої сім років, зрозуміла те, що колись зрозуміла Соломія: давати треба так, щоб іншому не було соромно брати.
— Тату, ти чого?
— Нічого, сонечко. Біжи, бо запізнишся.
Двері ліфта зачинилися, рюкзак востаннє підстрибнув за склом. А я ще довго сидів на тій табуретці з пачкою білих серветок у руках. Уперше за багато років мені хотілося плакати. Тільки це були зовсім не ті сльози, які я ковтав у десять років біля шкільного вікна.
Увечері я поїхав по серветки з ромашками. Знайшов їх лише в третьому магазині.
