Допитлива сестра

— Олю, а це чия чоловіча сорочка в тебе в шафі?!

Ірина Петрівна стояла посеред сестриної спальні, тримаючи двома пальцями блакитну сорочку, наче щойно знайшла речовий доказ у справі державної ваги.

Ольга, яка саме підфарбовувала губи перед дзеркалом, навіть не повернула голови.

— Моя, Іро.

— Твоя?!

— А чия ж? У моїй шафі висить.

— Олю, не роби з мене дyрну! Ти шістдесят першого року народження, а не вчора народилася! Це чоловіча сорочка!

— Ну то й що? Може, я вирішила змінити гардероб.

— На чоловічий?!

— Іро, ще п’ять хвилин твоїх питань, і я справді вирішу стати чоловіком. Кажуть, їм живеться простіше.

Ірина Петрівна стиснула губи. Їй було шістдесят сім років, і вона щиро вважала, що молодша сестра Ольга, якій виповнився шістдесят один, без її нагляду давно пропала б. Не буквально, звісно. Але неодмінно наробила б дурнuць.

А дуpницями Ірина Петрівна вважала багато чого.

Купувати помідори взимку — дурниця. Замовляти готову їжу — марнотратство. Фарбувати волосся в салоні — викидати грoші на вітер. А заводити чоловіка після шістдесяти — взагалі справа підозріла. Особливо якщо про це нічого не знає старша сестра.

— Олю, — почала Ірина вже іншим голосом, — ти мені скажи чесно. У тебе хтось є?

Ольга нарешті обернулася. На ній була темно-зелена сукня з красивим вирізом, волосся акуратно вкладене, на губах — помада кольору стиглої вишні.

Ірина оглянула її з голови до ніг.

— Ти куди так вирядилася?

— У бібліотеку.

— У такому вигляді?!

— А що, книжки мене не впізнають?

— Олю!

— Іро!

Сестри кілька секунд дивилися одна на одну. Першою здалася Ольга. Вона засміялася, взяла сумочку й рушила до коридору.

— Усе, мені час. Ключі на тумбочці. І, будь ласка, не переставляй нічого в холодильнику.

— А я й не збиралася!

— Минулого разу ти викинула мій сир із пліснявою.

— Бо він був зіпсований!

— Він коштував триста грuвень!

— От бачиш! За триста грuвень тобі продали зіпсований сир, а ти ще й задоволена!

Ольга тільки махнула рукою. За хвилину двері зачинилися. Ірина Петрівна залишилася сама. Вона ще раз поглянула на шафу. Потім на дзеркало. Потім на флакон дорогих парфумів, який стояв біля косметички.

— Ой, Олю, Олю… — пробурмотіла вона. — Щось ти від мене приховуєш.

І, звичайно, вирішила з’ясувати що саме. Сестри жили в одному місті, але в різних районах. Ірина була старшою, серйознішою і, як сама любила казати, «відповідальнішою за двох».

Її чоловік помер п’ять років тому. Доросла донька жила в іншому місті, телефонувала регулярно, але приїжджала рідко.

Ірина мешкала сама у двокімнатній квартирі, де кожна річ мала своє місце, кожна каструля — свою кришку, а пакет із пакетами був акуратно складений і зав’язаний стрічкою.

Ольга ж була її повною протилежністю.

Вона овдовіла сім років тому, але не збиралася ставити на собі хpест.

Ходила до басейну, зустрічалася з подругами, відвідувала концерти, купувала собі красиві речі й могла посеред тижня поїхати в сусіднє місто просто тому, що там відкрилася цікава виставка.

Ірина все це називала «несерйозним способом життя».

Ольга ж відповідала:

— Ірочко, я своє вже відпрацювала. Тепер хочу пожити так, щоб було що згадати, а не тільки кому скільки за комуналку винна.

Попри постійні суперечки, сестри любили одна одну. Просто висловлювали цю любов по-різному. Ольга могла принести Ірині квитки в театр.

А Ірина замість подяки питала, скільки вони коштували. Ольга могла купити сестрі дорогий крем. Ірина обурювалася, що за такі грoші можна було придбати три кілограми м’яса.

А коли Ольга xворіла, Ірина першою прибігала з бульйоном, градуснuком і повним пакетом лiків.

І сиділа біля неї доти, доки не переконувалася, що все гаразд. Тому Ольга давно навчилася не звертати уваги на сестрині повчання. Але цього разу Ірина відчувала: справа серйозна.

Наступного ранку вона зателефонувала Ользі о восьмій.

— Ти вдома?

— Ні, Іро, я на Місяці.

— Олю, я серйозно!

— А я ще сплю.

— О восьмій ранку?!

— Уяви собі. Я пенсіонерка. Маю право.

— Слухай, я хотіла спитати…

— Про сорочку?

Ірина замовкла.

— А ти звідки знаєш?

— Бо в тебе, Ірочко, після вчорашнього навіть голос підозрілий.

— Я просто хвилююся.

— За сорочку?

— За тебе!

— От і не хвилюйся. Сорочка в надійних руках.

Ольга вимкнула телефон.

Ірина кілька секунд дивилася на екран. Потім набрала сусідку сестри — Валентину Степанівну. Вони були знайомі багато років.

— Валю, доброго ранку. Скажи мені, будь ласка, ти останнім часом нічого дивного біля Ольги не помічала?

— А що саме?

— Ну… може, чоловік якийсь приходить?

Валентина Степанівна пожвавішала.

— А-а-а! То ти вже знаєш?

Ірина мало не впустила телефон.

— Що знаю?!

— Та я сама не знаю точно. Але бачила її минулого четверга з таким інтелігентним чоловіком. Високий, сивий, у гарному пальті. Він їй двері машини відчиняв.

— Машини?!

— Так. Синенька така. Чиста.

— І вона сіла?!

— А що мала зробити? Пішки бігти за машиною?

Ірина важко зітхнула.

— Валю, ти випадково не знаєш, хто він?

— Ні. Але, Іро, чоловік дуже пристойний. І квіти їй ніс.

— Квіти?!

— Ага. Жовті тюльпани.

Ірина аж підвелася зі стільця.

— Жовті?! Та вони ж до розлуки!

Валентина Степанівна засміялася.

— Іро, ну яка розлука? Вони тільки знайомитися почали!

Але старша сестра вже нічого не слухала. Тепер вона точно знала: Ольга щось приховує. І це «щось» носить пальто, водить синю машину й купує жовті тюльпани.

Минуло три дні. Ірина не знаходила собі місця.

Вона двічі телефонувала Ользі, один раз заходила до неї з пиріжками, але молодша сестра поводилася так, ніби нічого особливого не відбувається.

Ба більше, у п’ятницю Ольга сказала, що в суботу буде зайнята.

— Чим?

— Справами.

— Якими?

— Особистими.

— У тебе від мене секрети?

— Ірочко, мені шістдесят один рік. Я маю право хоча б на один секрет.

Це остаточно переконало Ірину, що ситуація виходить з-під контролю. У суботу вона одягла своє найкраще пальто, пов’язала хустку й вирушила до сестриного будинку.

Звичайно, просто прогулятися. Принаймні саме так вона пояснювала собі власні наміри.

Близько дванадцятої Ольга вийшла з під’їзду. На ній була світла блузка, бордове пальто й красивий шарф.

Вона йшла швидко, усміхаючись сама до себе. Ірина витримала пристойну відстань і рушила слідом. Біля невеликого кафе Ольга зупинилася.

А за хвилину до неї підійшов чоловік. Високий, сивочолий, у темному пальті. У руках — букет троянд.

Він усміхнувся, обережно обійняв Ольгу й поцілував у щоку. Ірина завмерла.

— Оце так… — прошепотіла вона.

Чоловік відчинив перед Ольгою двері кафе. Та засміялася й зайшла всередину. Ірина почекала хвилину. Потім рішуче попрямувала за ними.

Ольга саме розгортала меню, коли над її головою пролунав знайомий голос:

— Добрий день.

Вона підняла очі.

І ледь не впустила меню.

— Іро?!

— А що? Не чекала?

— Тебе? Тут? Звичайно, ні!

Чоловік підвівся.

— Добрий день. Віктор Миколайович.

— Ірина Петрівна. Старша сестра Ольги.

Вона зробила наголос на слові «старша», ніби це автоматично надавало їй додаткові повноваження.

— Дуже приємно, — усміхнувся чоловік. — Ольга багато про вас розповідала.

Ірина підозріло примружилася.

— Сподіваюся, хорошого?

— Виключно хороше.

— Дивно, — пробурмотіла Ольга.

— Що ти сказала?

— Кажу, сідай уже, раз прийшла.

Ірина сіла навпроти. Офіціант приніс меню.

— Вам щось замовити? — ввічливо запитав Віктор Миколайович.

— Чай. Без цукру. І поки нічого більше.

Він кивнув. Ольга дивилася на сестру з таким виразом, ніби подумки рахувала до ста. Але Ірина вже почала.

— Вікторе Миколайовичу, а ви давно знайомі з моєю сестрою?

— Близько двох місяців.

— Два місяці?!

— Так.

— А де познайомилися?

— На виставці живопису.

— Ви художник?

— Ні, інженер-будівельник на пенсії. Але мистецтво люблю.

— Одружені?

Ольга закашлялася.

— Іро!

— Що? Я просто цікавлюся!

Віктор Миколайович спокійно відповів:

— Вдівець. Дружини не стало чотири роки тому.

— Діти є?

— Донька. Живе у Львові.

— Квартира своя?

Тут Ольга рішуче поклала меню на стіл.

— Іро, ти мені сестра чи слідчuй на пенсії?!

За сусіднім столиком хтось пирснув зі сміху. Ірина обурено випросталася.

— А що я такого спитала? Може, чоловік без квартири, а ти його до себе приведеш!

Віктор Миколайович несподівано розсміявся.

— Квартира є, Ірино Петрівно. Двокімнатна. Ще й дача невеличка.

— Дача? — миттєво зацікавилася Ірина.

— Так. За містом.

— А що вирощуєте?

— Помідори, огірки, трохи зелені.

Ірина аж пом’якшала.

— О! Це вже добре. Бо наша Ольга на дачі тільки фотографуватися любить.

— Іро!

— А що? Правда ж!

Віктор усміхнувся.

— Зате Ольга дуже цікаво розповідає про подорожі. Ми якраз планували навесні поїхати в Закарпаття.

— Удвох?! — вихопилося в Ірини.

— Ну так, — спокійно відповіла Ольга. — А ти думала, я тебе візьму, щоб ти нам у дорозі пояснювала, де дешевше картопля?

Віктор знову засміявся. Ірина суворо поглянула на сестру. Але вже за десять хвилин вони з Віктором обговорювали розсаду помідорів.

За двадцять — згадували старі дачні кооперативи. А за пів години Ірина вже розповідала йому, як правильно солити огірки, щоб залишалися хрумкими.

Ольга сиділа мовчки. Потім повільно нахилилася до чоловіка.

— Вікторе, я вас попереджала, що в мене сестра активна?

— Попереджали.

— То це ще вона стримується.

Коли вони вийшли з кафе, Ірина раптом згадала про справи.

— Ой, мені ж у магазин треба! Олю, я побіжу.

— То біжи, Ірочко.

— Вікторе Миколайовичу, рада знайомству.

— Навзаєм.

Ірина пройшла кілька кроків, обернулася й додала:

— А ви, Вікторе, якщо помідори садитимете, не поспішайте до першого травня. Земля ще холодна!

— Обов’язково врахую!

Коли вона зникла за рогом, Ольга видихнула.

— Господи, який сором…

Віктор засміявся.

— А мені ваша сестра сподобалася.

— Ви просто ще не знаєте її можливостей.

— Зате тепер розумію, чому ви називаєте її своїм домашнім міністерством контролю.

Ольга розсміялася.

— Це я ще м’яко сказала.

Віктор узяв її під руку.

— Ходімо прогуляємося?

— Ходімо. Поки Ірина не повернулася перевіряти ваш паспорт.

За тиждень Віктор Миколайович сам зателефонував Ірині Петрівні. Номер вона залишила йому в кафе. Про всяк випадок.

— Добрий день, Ірино Петрівно. Це Віктор.

— Ой, добрий день! Щось сталося?

— Ні-ні. Навпаки. Я хотів попросити вас про допомогу.

Ірина насторожилася.

— Яку саме?

— Річ у тому, що наступної суботи ми з Ольгою будемо знайомі рівно три місяці.

— І що?

— Я хотів би зробити їй невеличкий сюрприз. Знаю, що вона давно мріє побувати на концерті камерної музики. Я придбав квитки, а потім планую запросити її на вечерю.

— Ну й добре.

— Але хотів би ще подарувати їй щось особливе. Може, ви підкажете, що вона любить?

Ірина замислилася.

— Оля любить усе красиве. Але якщо подаруєте їй кухонний комбайн, я вас особисто вижену.

Віктор розсміявся.

— Зрозумів.

— І каструлі не треба. І постільну білизну.

— Добре.

— А от сережки вона любить. Невеличкі. Срібні. У неї колись були такі з блакитними камінчиками, вона їх загубила й дуже переживала.

— Дякую! Це чудова ідея.

Ірина раптом зніяковіла.

— Ви тільки їй не кажіть, що я допомагала.

— Звичайно. Нехай буде сюрприз.

— І ще одне…

— Слухаю.

— Ви її не ображайте. Вона в мене язиката, але добра. Просто життя в неї не завжди легке було.

Голос Віктора став серйозним.

— Я це розумію, Ірино Петрівно. І дуже її ціную.

Ірина помовчала.

— Ну от і добре.

Після розмови вона довго сиділа біля вікна.

Чомусь згадала Ольгу маленькою. Як та бігала за нею по подвір’ю, просила взяти із собою до подружок. Як плакала, коли розбила мамину вазу.

Як Ірина тоді взяла провину на себе й отримала прочухана замість сестри. А потім згадала зовсім іншу Ольгу.

У чорній сукні на похороні чоловіка. Тиху, змарнілу, з пoрожніми очима. Тоді Ірина боялася, що сестра більше ніколи не усміхатиметься.

І ось тепер Ольга знову сміялася.

Купувала сукні.

Ходила на побачення.

А Ірина замість того, щоб просто порадіти, влаштувала допит.

— От дyрна стара, — сказала вона сама собі.

І вперше за багато років не знайшла, що додати на власне виправдання. Наступні кілька днів Ірина поводилася незвично.

Вона не розпитувала Ольгу про Віктора. Не давала порад. Не цікавилася, куди сестра ходить вечорами. І навіть не сказала нічого, коли Ольга по телефону згадала, що купила нову сукню.

Для молодшої сестри це було настільки підозріло, що вона вирішила навідатися до Ірини.

— Ти захвоpіла? — запитала просто з порога.

— Ні.

— Тиск?

— Нормальний.

— Голова болить?

— Ні!

— Тоді що сталося?

Ірина здивовано поглянула на неї.

— А що мало статися?

— Іро, ти три дні не сказала мені жодного зауваження. Я хвилююся.

— От і добре, що не сказала!

— Ні, не добре. Це неприродно.

Ірина фиркнула.

— Олю, може, ти чаю хочеш?

— Хочу. Але спочатку скажи, що ти задумала.

— Нічого!

— Ага. Тепер я точно знаю, що щось.

Ольга прискіпливо оглянула сестру. А потім помітила на столі маленький папірець. На ньому було написано: «Віктор. Субота. 18:00. Сережки».

Ольга завмерла.

— Іро…

Старша сестра різко повернула голову.

— Що?

— А це що?

Ірина побачила записку. І миттєво зблідла.

— Нічого.

— Як нічого? Тут ім’я Віктора!

— Ну й що?

— І сережки!

— Може, я собі сережки хочу!

Ольга примружилася.

— Іро, ти з моїм Віктором зустрічаєшся?!

Ірина мало не впустила чашку.

— Що-о-о?!

— Ти чула! Ви за моєю спиною домовляєтеся про зустрічі?!

— Олю, ти при здоровому глузді?!

— А чому він тобі телефонує?!

Ірина мовчала. Бо обіцяла Вікторові зберегти сюрприз. А Ольга сприйняла мовчання як підтвердження найгірших підозр.

— Оце так сестричка! — вигукнула вона. — Спочатку в кафе прийшла, потім із ним про помідори дві години говорила, а тепер уже сережки?!

— Олю, припини!

— Ні, ти мені скажи! Ти вирішила в мене кавалера відбити?!

Ірина так обурилася, що навіть забула про обіцянку.

— Та потрібен він мені сто років! Він тобі сережки купує, жінко!

Настала тиша. Ольга кліпнула очима.

— Що?

Ірина притиснула долоню до рота. Пізно.

— Які сережки? — тихо перепитала Ольга.

— Ніякі.

— Іро…

— Ну все! Зіпсувала сюрприз!

Ольга повільно сіла на стілець. Кілька секунд мовчала. А потім почала сміятися.

Спочатку тихенько. Потім голосніше. А за хвилину вже витирала сльози.

— Іро! — ледве вимовила вона. — Я ж подумала, що ти з ним роман закрутила!

— А я подумала, що в тебе мізки остаточно відмовили!

— Ну вибач! Ти ж така підозріла ходила!

— Бо я вперше в житті хотіла зробити тобі щось приємне й не втручатися!

Ольга перестала сміятися. Подивилася на сестру.

— Ти справді допомагала йому?

Ірина зітхнула.

— Допомагала. Він хотів тебе порадувати.

— І ти нічого не сказала?

— Не сказала.

— І навіть не перевірила, скільки коштують сережки?

Ірина скривилася.

— Олю, ну не знущайся. Я ж не кам’яна. Звичайно, запитала.

Сестри одночасно розсміялися. У суботу Віктор приїхав за Ольгою о п’ятій вечора. Вона вийшла до нього в новій сукні, з акуратною зачіскою й трохи схвильованою усмішкою.

— Яка ви сьогодні красива, — сказав він.

— Дякую.

У машині Віктор простягнув їй невеличку коробочку. Усередині лежали срібні сережки з блакитними камінчиками.

Ольга дивилася на них довго.

— Звідки ви знали, що я такі люблю?

Віктор усміхнувся.

— У мене є дуже надійне джерело інформації.

Ольга похитала головою.

— Ірина?

— Вона.

— Господи, Вікторе, ви навіть не уявляєте, на що підписалися.

— Уже починаю здогадуватися.

— Вона вам, мабуть, усю мою біографію розповіла?

— Ні. Тільки те, що ви найдорожча для неї людина.

Ольга замовкла. Віктор завів машину. А вона ще довго дивилася у вікно.

Бо за всі роки сварок, суперечок і безкінечних сестриних повчань Ірина жодного разу не сказала їй цього прямо.

Наступного дня Ольга прийшла до старшої сестри з тортом. Ірина саме чистила картоплю.

— Заходь. Руки помий і допомагай.

— Я теж рада тебе бачити, Ірочко.

— А що? Треба тобі урочисту зустріч влаштувати?

Ольга поставила торт на стіл.

— У мене для тебе новина.

Ірина насторожилася.

— Яка?

— Віктор запросив мене навесні в Закарпаття. На цілий тиждень.

— Ну й добре.

— І ти нічого не скажеш?

— А що я маю сказати?

— Не питатимеш, де житимемо? У якому готелі? Скільки коштує?

Ірина знизала плечима.

— Ти доросла жінка. Сама розберешся.

Ольга здивовано підняла брови.

— Ірочко, ти мене лякаєш.

— Та відчепися вже від мене!

Ольга підійшла до столу. Довго мовчала.

Потім Ольга раптом сказала:

— Знаєш, я тобі дещо хочу сказати.

— Кажи.

— Я іноді дуже злюся, коли ти мене повчаєш.

— Я помітила.

— І коли без попередження приходиш.

— Теж помітила.

— І коли в моєму холодильнику господарюєш.

— Олю, ти торт принесла чи список претензій?

Ольга всміхнулася.

— Але я знаю, що ти за мене хвилюєшся. І дякую тобі за це.

Ірина опустила очі.

— Та нема за що.

— Є за що. Ти завжди поруч була. Навіть коли я тебе не просила.

Ірина мовчки защипнула край вареника.

Потім тихо сказала:

— Я просто боюся, щоб тебе знову хтось не образив.

Ольга зітхнула.

— Іро, а ти не думала, що я можу бути щасливою?

— Думала.

— То чого ж тоді так поводишся?

Ірина довго шукала відповідь.

— Бо звикла, що я старша. Мені з дитинства казали: «Дивися за Олею, ти ж старша». От я й дивлюся вже шістдесят років.

Ольга засміялася.

— Може, досить? Я вже навіть дорогу сама переходити навчилася.

— Та бачу я.

— І чоловіка собі знайшла.

— Хорошого, між іншим.

— О! То ти схвалюєш?

— Схвалюю.

Ольга приклала руку до серця.

— Господи, треба дату записати! Ірина Петрівна схвалила мій вибір!

Ірина не втрималася від усмішки.

— Тільки май на увазі, якщо він тебе образить, я з ним поговорю.

— Іро!

— Що? Я ж не кажу, що одразу!

Обидві розсміялися. Минув місяць. Стосунки Ольги й Віктора ставали дедалі теплішими.

Вони разом ходили на концерти, гуляли парком, їздили за місто. Віктор виявився уважним чоловіком. Ніколи не поспішав, не нав’язував своїх рішень і вмів слухати.

А ще він мав чудове почуття гумору. Особливо коли йшлося про Ірину Петрівну. Одного вечора він запросив обох сестер до себе на вечерю.

Приготував запечену рибу, салат, картоплю з розмарином і навіть спік торт. Ірина оглянула стіл.

— Самі готували?

— Сам.

— І торт?

— І торт.

— А тісто яке?

— Бісквітне.

Ірина скуштувала шматочок. Помовчала.

А потім серйозно сказала:

— Олю, бери.

Ольга мало не вдавилася чаєм.

— Що?!

— Кажу, бери чоловіка. Торт добрий.

Віктор голосно засміявся.

— Дякую за рекомендацію, Ірино Петрівно!

— Та нема за що. Але наступного разу крему більше кладіть.

Ольга похитала головою.

— Вікторе, ви розумієте, що щойно пройшли найскладнішу перевірку у своєму житті?

— Здається, так.

— Тепер вам нічого не страшно.

— Ну чому ж? — озвалася Ірина. — Я ще ваші документи не бачила.

Усі троє засміялися. А через два тижні сталася подія, якої не очікував ніхто.

Ірина Петрівна познайомилася з чоловіком. Причому абсолютно випадково. Вона стояла в черзі на пошті, коли літній чоловік позаду запитав:

— Жіночко, а ви не підкажете, як тут квитанцію заповнити?

Ірина обернулася. Перед нею стояв охайний чоловік років сімдесяти, у сірому пальті, з добрими очима й розгубленим виразом обличчя.

— Давайте сюди, — сказала вона. — Що ви там написали?

Чоловік простягнув папірець. Ірина оглянула його.

— Ой, та ви ж тут усе переплутали!

— Знаю, — зніяковів він. — Дружина раніше цим займалася. А її вже три роки немає.

Ірина пом’якшала.

— То давайте я допоможу.

Вона заповнила квитанцію. Потім ще одну. А коли вони вийшли з пошти, чоловік несміливо запропонував пригостити її кавою.

Ірина хотіла відмовитися. Уже навіть відкрила рота. Але раптом згадала Ольгу.

Її усмішку.

Її красиві сукні.

Її слова про те, що після шістдесяти життя не закінчується.

— А чому б і ні? — несподівано для самої себе відповіла Ірина.

Чоловіка звали Микола Андрійович. Він був колишнім учителем математики. Любив шахи, вирощував троянди й умів слухати співрозмовника.

Вони просиділи в кафе майже дві години. А коли розходилися, Микола Андрійович попросив її номер телефону.

Ірина дала. Хоча дорогою додому тричі подумала, чи не зробила дурниці. Увечері вона зателефонувала Ользі.

— Олю, ти вдома?

— Вдома. А що?

— Я хотіла дещо сказати…

— Кажи.

— Тільки не смійся.

Ольга насторожилася.

— Іро, що сталося?

— Я сьогодні з чоловіком познайомилася.

На іншому кінці запала тиша. А потім Ольга так голосно вигукнула, що Ірина відсунула телефон від вуха:

— З ЧОЛОВІКОМ?!

— Та не кричи!

— Іро! Ти серйозно?!

— Серйозно.

— Де?!

— На пошті.

Ольга кілька секунд мовчала. А потім почала реготати.

— На пошті?! Ірочко, ну ти даєш! Я хоч на виставці познайомилася, а ти вирішила одразу з платіжок почати!

— Олю, припини!

— А він хто? Листоноша?

— Колишній учитель!

— Одружений?

— Вдівець.

— Діти є?

— Донька.

— Квартира своя?

Ірина завмерла.

— Олю…

— А дача?

— Олю!

— А пенсія яка? Борги є? Документи перевіряла?!

Ірина не витримала.

— Ти мені сестра чи cлідчuй?!

На іншому кінці знову запала тиша. А потім Ольга так розсміялася, що ледве могла говорити.

— Ірочко… Оце тепер ти мене розумієш!

Ірина спочатку хотіла образитися. Але раптом сама засміялася. Спочатку тихо. Потім голосніше. І вперше за багато років сміялася так, що на очах виступили сльози.

Наступної неділі Ольга прийшла до Ірини без попередження. Старша сестра стояла перед дзеркалом у новій світлій блузці й намагалася красиво зав’язати шарф.

— О! — вигукнула Ольга з порога. — А це хто в нас така красуня?

— Не починай.

— На побачення?

— На прогулянку.

— З Миколою Андрійовичем?

— З ним.

Ольга підійшла ближче, поправила сестрі шарф і всміхнулася.

— Гарно виглядаєш.

— Правда?

— Правда. Тільки помаду треба трішки яскравішу.

— Олю, мені шістдесят сім років!

— І що? У шістдесят сім губи фарбувати заборонено?

Ірина подивилася на себе в дзеркало. Потім несподівано взяла помаду. Ольга задоволено кивнула.

— О! Інша справа!

Коли Ірина вже взувалася, молодша сестра раптом серйозно сказала:

— Ірочко, тільки ти не бійся.

— Чого?

— Бути щасливою. Ти стільки років за всіх переживала. За маму, за чоловіка, за доньку, за мене… Може, тепер трохи для себе поживеш?

Ірина завмерла.

Потім повільно підійшла до сестри й обійняла її.

— Дякую тобі, Олю.

— Та нема за що.

— І вибач, що я тобі стільки років життя псувала своїми повчаннями.

Ольга усміхнулася.

— Ну, не стільки вже й псувала. Іноді ти навіть корисна була.

— Іноді?!

— Ага. Особливо коли борщ приносила.

Ірина легенько штовхнула її в плече.

— От язиката!

— Уся в старшу сестру!

Вони знову засміялися. А за кілька хвилин у двері подзвонили. Прийшов Микола Андрійович.

З невеликим букетом хризантем. Він чемно привітався, вручив Ірині квіти й запитав, чи готова вона йти. Але Ольга вже стояла поруч, склавши руки на грудях.

— Миколо Андрійовичу, хвилиночку.

Ірина закотила очі.

— Олю, тільки не це!

Молодша сестра зробила найсерйозніше обличчя.

— Скажіть, будь ласка, ви маєте власну квартиру?

Микола здивовано моргнув.

— Маю.

— А дачу?

— Невеличку.

— А що вирощуєте?

— Троянди.

Ольга схвально кивнула.

— Чудово. А яблучний пиріг пекти вмієте?

Чоловік розгубився.

— Ні, на жаль.

Ольга зітхнула.

— Шкода. Але нічого, навчимо.

Ірина схопила сестру за руку.

— Усе! Досить! Пішли, Миколо Андрійовичу, поки вона вашу трудову книжку не попросила!

Вони вийшли з квартири під веселий сміх Ольги. А коли двері зачинилися, молодша сестра ще довго стояла в коридорі й усміхалася.

Вона згадала, як у дитинстві Ірина завжди брала її за руку, коли вони переходили дорогу. Як захищала від старших хлопців. Як віддавала їй останню цукерку, хоча робила вигляд, що сама солодкого не любить.

Їхні характери з роками не змінилися. Ірина все ще любила повчати. Ольга все ще любила сперечатися.

Але тепер вони обидві зрозуміли одну просту річ: турбота не повинна перетворюватися на контроль, а любов не означає права вирішувати за іншу людину.