Чий пес гавкає весь день?!

«Чий пес гавкає весь день? Друга секція, здається, шостий поверх. І це не вперше».

Віктор прочитав це о пів на другу, стоячи зі чашкою коло вікна. Під повідомленням уже встигли написати, що так, гавкає, що чути аж до ліфта, що в когось дитина спить до третьої — а ще хтось згадав, що на тому майданчику тижнями стоять пакети зі смітником.

Шостий поверх другої секції — це була його друга квартира, яку він здавав в оренду. Він жив у тому самому будинку, тільки через дві секції, і в чат заходив разів зо два на місяць, щоб знати, коли вимкнуть воду.

Він дочитав до кінця, поставив чашку й пішов у коридор по ключі. Ключі взяв за звичкою, хоч заходити не збирався: у квартирі були чужі речі, і це правило він собі поставив ще того дня, як здав її.

* * *

Здавав він удало, сам так думав. Артем та Інна приїхали дивитися квартиру втрьох — третьою була Герда, і її морда засунулася у двері поперед усіх.

— Доберман, — сказав Артем. — Тільки ви не лякайтеся. Вона здоровенна, але вона сама дверей боїться.

Інші господарі на цьому місці зазвичай згадували про ремонт і про те, що з тваринами не можна. Віктор нахилився, дав Герді обнюхати руку й сказав, що не можна — це коли люди пісні крутять до ранку.

Пара була приємна: він айтішник і працював із дому, вона теж викладала щось онлайн. Платили в день до числа, за комунальні присилали квитанції, не чекаючи нагадувань. У саму квартиру Віктор за всі ці місяці не навідався ні разу — бачив їх тільки у дворі, вітався, а Герда при цьому щоразу сідала коло його ноги, і він щоразу щось їй казав.

Дев’ять місяців він був певен, що з людьми йому пощастило. Потім уже зрозумів, із чого складалася та певність: із того, що його ніхто не турбував.

* * *

Віктор піднявся на шостий і став під дверима.

Перше, що він відчув, був запах. Не за дверима — на майданчику. Слабкий, але такий, що він озирнувся, чи не стоять десь ті пакети, про які писали в чаті. Пакетів не було.

Гавкоту теж не було. За дверима ходили: цокали по ламінату кігті — туди до вікна, назад до порога, туди й назад. Потім затихло, і через хвилину почулося скавуління, тонке й протяжне, зовсім не те, чого чекаєш від такого великого пса.

Він набрав Артема.

— Вікторе, добрий день. Ми за містом відпочиваємо, — сказав Артем. — Надвечір будемо, я її одразу виведу.

— А до вечора?

— А до вечора вона спить. Вона завжди спала.

Виявилося просто, і від того не легше. Працювали вони обоє вдома, тільки Герду це нічим не виручало: ранкова прогулянка — десять хвилин попід будинком, вечірня — двадцять, і все. А разів зо два на тиждень вони зранку сідали в машину й їхали за місто на цілий день, до темряви, бо з нею в таку поїздку морока: тягне, велика, у салоні не вміщається. У ті дні доберман лишався в двох кімнатах сам від ранку до ночі — і саме в ті дні оживав чат.

— Я до вас сьогодні ввечері підіймуся, — сказав Віктор. — Є зауваження.

— Звісно, — сказав Артем. — Ми годині о сьомій будемо.

* * *

А те, що гавкіт стихає, Віктор виявив просто поки говорив по телефону.

Він стояв під дверима й говорив голосно, бо в трубці трісколо. І раптом за дверима стало тихо. Не зразу — спершу Герда гавкнула ще двічі, уже якось непевно, а потім чути було тільки, як вона дихає й як опускається на підлогу коло самого порога.

Він договорив і постояв.

— Ну добре, — сказав він у двері. — Лежи.

І чомусь не пішов. Сів на підвіконня між квітковим горщиком і велосипедом сусідів і хвилин двадцять розказував у двері всяку нісенітницю: що ліфт знову став між третім і четвертим, що на подвір’ї перекопали клумбу, що в нього на балконі знову голуби. За дверима лежали тихо. Один раз, коли він замовк надовго, звідти коротко скавучнули — мовляв, говори далі.

Віктор ішов униз із однією думкою: такому псові потрібна людина, а не дві кімнати. Про те, у якому стані ті дві кімнати, він тоді не знав нічого.

* * *

Увечері вони відчинили двері, і Віктор ступив назад.

У ніс йому шибнув різкий важкий запах застояного житла. Через хвилину стало ясно, що провітрюванням тут не обійдешся: цим пахли стіни. Потрібна була хімчистка, і не одна — після першої запах вернувся на третій день.

Ламінат у проході був здертий смугами до самої основи, широкими, від дверей аж до кухні, — під заміну, весь. Одвірок обгризений до половини висоти. Шпалери в кімнаті обдерті на зріст собаки, а в кутку за дверима ще й потемнілі. Диван розпатраний, із поролоном, витягненим на підлогу. Килим у спальні краще було не піднімати, і Віктор його не підняв.

І робилося це не за день і не за тиждень. Смуги на ламінаті були різні: одні вже затерті й темні по краях, інші свіжі, зі світлою стружкою. Так гризуть не зі злості, а від того, що в двох кімнатах цілими днями більше немає чого робити.

А далі було те, до чого собака не мала жодного стосунку. На кухні під стіною стояли пакети зі смітником — не два й не три. Коло мийки — посуд. На підвіконні засохла квітка в горщику. Вікон тут, здається, не відчиняли з весни.

Герда вийшла з-за них і стала коло Віктора. Сіла й подивилася на нього, як завжди у дворі.

— Ми все поступово зробимо, — сказав Артем. — Воно просто накопичилося.

Віктор не підвищив голосу жодного разу. Він пройшов по кімнатах, пофотографував кожну, поставив телефон на стіл і сказав, що розпише витрати по пунктах і пришле.

А поки говорив, у голові крутилося одне: він цим людям вірив. Дев’ять місяців не піднявся ні разу, не перевірив, не постояв над ними — бо навіщо, коли платять у день до числа.

* * *

Витрати він розписав того ж вечора, одинадцятьма рядками: ламінат, підложка, одвірки, шпалери, диван, килим, фарба на стелю в коридорі, хімчистка двічі.

Інна плакала й казала, що вони збиралися все зробити самі перед виїздом і просто відкладали з тижня на тиждень. Артем просив вибачення двічі, і видно було, що йому справді соромно. Віктор сказав, що вірить, і це була правда — саме тому йому й було так гірко.

Платили частинами, півтора місяця, і покрили все до копійки.

Герда весь той вечір пролежала під столом, на тому самому ламінаті. Вона була єдина в цій історії, кому Віктор не мав чого поставити в докір: її зачиняли і йшли, і вона робила те єдине, що могла. А сміття під стіною виносила не вона.

* * *

Виїхали вони в суботу.

Віктор дізнався про це з повідомлення: «Ключі в поштовій скриньці». Ні дзвінка, ні «дякуємо», ні «бувайте» — нічого, і він так і не зрозумів, чого саме: сорому, образи чи їм просто було не до нього.

Більше він про них не чув. Ні повідомлення, ні дзвінка, ні пропущеного номера — нічого за всі ці місяці. Де тепер Герда, у дворі чи знову в двох кімнатах, Віктор не знає й досі, і це єдине в тій історії, що йому справді муляє.

Ремонт він зробив за три тижні. Ламінат, одвірки, шпалери, новий диван, хімчистка — і вікна навстіж усі двадцять один день.

Нові люди приїхали дивитися квартиру теж не самі: із рудим спанієлем, якого жінка тримала на руках, як дитину, і з тим виразом, з яким заздалегідь готуються почути «ні».

— Тільки гуляйте з ним в обід, — сказав Віктор. — І сміття виносьте. Собака в квартирі сам цілий день — це не собака, це сирена.

Вони подивилися на нього, як на дивного.

А далі виявилося, що з цими йому справді пощастило.

Спанієля виводили тричі на день, і в обід теж — Віктор бачив це з вікна власної кухні. Сміття виносили щоранку. Через два місяці жінка написала йому спитати дозволу перефарбувати одну стіну в кімнаті й прислала фотографію кольору. А з того поверху в чат за цілий рік не написали жодного разу.

Змінилося й інше: тепер він заходить. Не з перевіркою — раз на три місяці, з лампочками, з новим фільтром на кран, із чимось таким, що однаково треба міняти. Побути десять хвилин, подивитися, поговорити про ліфт. І ніхто з того не образився: йому ще й чай наливають.

Спанієль, до слова, зустрічає його в коридорі й щоразу перевіряє кишені. Віктор уже носить із собою смаколик — із тих, що продають коло каси.