Бабусин тиждень
— Максиме, а чому ти вирішив, що я цілий тиждень готуватиму для твоєї бабусі? — Діана поставила на стіл чашку й уважно подивилася на чоловіка.
— А хто ж іще? — щиро здивувався той. — Ти ж знаєш, що вона любить домашню їжу. Та й тобі неважко. Бабуся багато не просить.
— Зрозуміло. Ти запросив свою бабусю, а господинею призначив мене.
Максим знизав плечима. Він справді не бачив у цьому нічого дивного. Марта Андріївна давно просилася до них у гості, а він нарешті знайшов зручний тиждень. Дружина приготує, поприбирає, розважить бабусю, а він увечері приходитиме з роботи й слухатиме її розповіді.
Чудово все придумав. Принаймні сам так вважав.
Тільки наступного ранку Діані зателефонували з роботи. Виникли термінові справи, через які їй доведеться поїхати на кілька днів. Повернутися вона зможе не раніше п’ятниці.
Максим спочатку навіть не зрозумів, що це означає.
— А як же бабуся?
— А що бабуся? — Діана складала речі у валізу. — Ти ж сам її запросив. От і проведете час удвох.
— Але я працюю!
— Я теж, Максиме. Уявляєш?
Він хотів ще щось сказати, але дружина вже зачинила валізу.
— Продукти в холодильнику є. Пральна машина працює. Посудомийка теж. Усе необхідне маєш.
— Ти так говориш, наче я взагалі нічого не вмію!
Діана подивилася на нього й усміхнулася.
— От і нагода показати, що вмієш.
* * *
Марта Андріївна приїхала в неділю після обіду з невеликою дорожньою сумкою та гостинцями. Привезла домашнє печиво, баночку малинового варення й теплі шкарпетки, які зв’язала онукові.
— Бабусю, мені вже сорок два! — засміявся Максим, розглядаючи шкарпетки.
— А ноги в тебе що, з віком перестали мерзнути? Бери, поки дають.
Вона обійняла онука, привіталася з Діаною й одразу помітила валізу біля дверей.
— А ти куди зібралася, голубонько?
Діана пояснила про відрядження й додала, що дуже шкодує, бо хотіла побути вдома разом із ними.
— Та нічого, дитинко, — відповіла бабуся. — Їдь спокійно. Ми з Максимком тут самі чудово впораємося.
Онук за її спиною зробив таке обличчя, що Діана ледве стримала усмішку.
Марта Андріївна помітила й це. Вона взагалі багато чого помічала.
За попередні приїзди вже встигла побачити, як онук поводиться вдома. Діана після роботи готувала вечерю, прибирала зі столу, складала випрані речі, а Максим сидів із телефоном або дивився телевізор.
Коли дружина просила допомогти, він зазвичай відповідав:
— Зараз, тільки закінчу.
А потім якось виходило, що Діана вже все зробила сама.
Марта Андріївна не поспішала повчати дорослого онука. Вона добре пам’ятала, яким він був у дитинстві. І тим більше дивувалася, куди поділася його колишня завзятість.
Коли Діана пішла до кімнати перевірити документи, бабуся глянула на Максима, який уже вмостився на дивані.
— Ну, подивимося, онучок, який із тебе господар, — тихенько промовила вона так, щоб він не почув.
І ледь усміхнулася.
* * *
Першого вечора Максим був налаштований рішуче.
— Бабусю, ти відпочивай. Я все організую.
— Організовуй, рідненький. Я тобі не заважатиму.
Він відчинив холодильник, дістав контейнер із котлетами, які залишила Діана, знайшов гречку й розігрів вечерю.
— Бачиш? — задоволено сказав онук, ставлячи тарілки на стіл. — Нічого складного.
— Звичайно, — погодилася бабуся. — Особливо коли дружина все приготувала заздалегідь.
Максим зробив вигляд, що не почув. Після вечері він підвівся й попрямував до телевізора.
— А тарілки? — поцікавилася Марта Андріївна.
— Що тарілки?
— Самі підуть митися?
— Бабусю, там посудомийка є.
— Прекрасно. То покажи, як вона працює.
Максим зупинився.
— А навіщо тобі? Ти ж у нас у гостях.
— От саме тому. Хочу побачити, який у мене вправний онук.
Довелося повертатися на кухню. Максим відчинив посудомийку, поставив усередину дві тарілки й чашки. Потім довго розглядав кнопки.
— А яку тут програму вибирати?
— Звідки ж мені знати? — здивувалася бабуся. — Я у вас уперше таку машину бачу зблизька.
— Діана завжди сама вмикає.
— То виходить, ти навіть не цікавився?
Максим промовчав. Зрештою знайшов інструкцію, розібрався з налаштуваннями й запустив машину.
— Ось! — переможно оголосив він.
— Молодець, Максимку. Сорок два роки прожив і навчився натискати кнопку.
Він обернувся до бабусі.
— Ти з мене смієшся?
— Трішечки, — чесно зізналася вона. — Але з любов’ю.
* * *
Наступного ранку Максим збирався на роботу й зазирнув до бабусиної кімнати.
— Бабусю, я побіг. На кухні все є. Приготуй собі щось смачненьке. І мені можеш залишити вечерю, якщо матимеш бажання.
— Добре, онучку. Ти теж собі щось смачненьке приготуй.
Він засміявся, вирішивши, що бабуся жартує. Увечері повернувся голодний. Скинув куртку, помив руки й одразу попрямував на кухню.
На плиті нічого не було. У холодильнику стояла невеличка мисочка салату й тарілка з двома сирниками.
— Бабусю, а вечеря?
Марта Андріївна сиділа біля вікна й в’язала.
— Я вже повечеряла, рідненький.
— А мені?
— А ти хіба не казав, що чудово готуєш?
— Казав. Але я думав, ти щось зробиш.
— Я й зробила. Сирників собі насмажила, салат нарізала. Дуже смачно вийшло.
Максим подивився на бабусю. Та спокійно продовжувала в’язати.
— А сирники мені можна?
— Можна, звичайно. Тільки їх два залишилося. Я собі на сніданок відклала.
Чоловік уже відкрив рота, але передумав.
— Гаразд. Сам щось зроблю.
— От і добре. А я поки розповім тобі одну історію.
Максим дістав із холодильника яйця.
— Яку ще історію?
— Про одного хлопчика. Йому було років дев’ять. Так він у мене картоплю чистив швидше, ніж я. І посуд мив, і підлогу підмітав. Навіть пиріжки допомагав ліпити.
— Бабусю, починається…
— А що починається? Хороший був хлопчик. Працьовитий. Усе хотів сам робити.
Максим увімкнув плиту.
— І куди ж він подівся?
— Оце і я думаю. Бо онук наче той самий, а господар із нього тепер такий, що без дружини навіть вечеряти не сяде.
Максим пирснув зі сміху.
— Ну ти й вигадниця!
— Не вигадниця, а бабуся з доброю пам’яттю.
Він приготував омлет і поставив перед собою тарілку.
— А тобі дати?
— Дякую, я вже сита. Але мені приємно, що ти нарешті запитав.
Максим підняв очі.
— А раніше я що, не запитував?
— Здебільшого питав, що тобі приготували.
І бабуся знову взялася до в’язання.
* * *
У вівторок зранку Максим вирішив, що потрібно повернути все у звичне русло.
— Бабусю, може, ти борщ звариш? Твій фірмовий, із квасолею. Я так давно його не їв!
Марта Андріївна відклала окуляри.
— А ти мені допоможеш?
— Я ж на роботу йду.
— Тоді в суботу зваримо разом. Буде час і поговорити, і згадати, як ти малим біля мене крутився.
— Але я сьогодні борщу хотів.
— То купи продукти й звари. Рецепт я тобі напишу.
Максим розсміявся.
— Бабусю, ти якась не така цього разу.
— А яка я маю бути?
— Ну… Ти ж раніше завжди мене годувала.
— Раніше тобі було десять років. А тепер ти дорослий чоловік, у якого є дружина, квартира й дві власні руки.
Вона помовчала, а тоді додала:
— І дружину свою ти теж міг би іноді нагодувати. Не тільки чекати, поки вона тебе нагодує.
Максим нічого не відповів.
Ці слова йому не дуже сподобалися. Не тому, що бабуся була несправедлива. Просто він ніколи не дивився на свої домашні звички збоку.
Увечері він зателефонував Діані.
— Ну як ти там?
— Усе добре. А ви з бабусею?
— Теж нормально. Слухай, а де в нас велика каструля?
Діана засміялася.
— Максиме, ти серйозно?
— Абсолютно.
— У нижній шафці біля плити.
— А квасоля?
— У шухляді з крупами.
— А…
— Максиме, — перебила вона, — ти ж із бабусею вдома. Вона борщ усе життя варить. Запитай у неї.
— Та вона сказала, щоб я сам готував.
Діана на мить замовкла. А потім тихо засміялася.
— Передай Марті Андріївні, що я її обожнюю.
* * *
До середи Максим уже навчився кількох речей.
По-перше, чисті речі не з’являються в шафі самі собою.
По-друге, сміттєве відро потрібно виносити раніше, ніж воно заповниться до самого верху.
По-третє, якщо ввечері залишити брудну сковорідку, то вранці вона все ще буде брудною.
І по-четверте, його бабуся вміє бути надзвичайно впертою.
Вона не сиділа склавши руки. Прибирала свою кімнату, готувала собі сніданки, читала книжку, виходила на прогулянки. Навіть запропонувала онукові разом сходити на ринок.
Але робити за нього те, що він цілком міг зробити сам, не поспішала. У середу ввечері Максим повернувся з магазину з двома великими пакетами.
— Бабусю! Дивись, що купив!
Він почав викладати на стіл картоплю, моркву, цибулю, капусту, буряк, квасолю та м’ясо.
— Ого! — усміхнулася Марта Андріївна. — Це ти ресторан відкривати зібрався?
— Борщ варитиму.
— Сьогодні?
— Так. А ти керуватимеш.
— Тільки керуватиму?
— Тільки. Ну, може, іноді підказуватимеш.
— Домовилися.
Борщ вони варили майже дві години. Максим спочатку нарізав моркву такими великими шматками, що бабуся довго сміялася.
— Онучку, ти її для борщу нарізаєш чи для виставки овочів?
— Нормальна морква!
— Нормальна, тільки ложкою не зачерпнеш.
Потім він переплутав послідовність приготування засмажки, а згодом ледь не забув про картоплю. Марта Андріївна терпляче підказувала, але до плити замість нього не ставала. Коли борщ нарешті був готовий, Максим налив дві тарілки й урочисто поставив на стіл.
— Ну що, бабусю, куштуй!
Вона взяла ложку, скуштувала й замислено подивилася на онука.
— Що? — занепокоївся він.
— Думаю, чи варто тобі правду казати.
— Кажи!
— Добрий борщ. Тільки солі трохи забагато.
Максим зітхнув.
— Я старався.
— Бачу. І знаєш, що найцікавіше?
— Що?
— Ти ж увесь цей час міг сам готувати. Просто не хотів.
Онук опустив ложку.
— Бабусю, ну навіщо ти знову?
— Бо я тебе люблю, Максимку. І Діану теж люблю. Вона хороша дівчина. Але ж ти не дитина, щоб вона за тобою весь час доглядала.
Він довго мовчав.
Потім тихо сказав:
— Та я ж її не змушую.
— А й не треба змушувати. Коли людина знає, що інакше ніхто нічого не зробить, вона просто робить сама. От тільки це не означає, що їй легко.
Максим подивився на свою тарілку. Уперше за довгий час він подумав про те, скільки всього Діана встигала після роботи. І як рідко він питав, чи потрібна їй допомога.
* * *
У четвер зранку Марта Андріївна прокинулася від незвичних звуків на кухні. Хтось відчиняв шухляди, пересував тарілки й тихенько наспівував.
Бабуся накинула кофту та вийшла з кімнати. Максим стояв біля плити у фартуху. На столі були хліб, масло, сир і нарізані помідори.
— Ти чого так рано? — здивувалася вона.
— Сніданок готую.
— Собі?
— Нам обом.
Марта Андріївна примружилася.
— І що це з тобою сталося?
— Нічого. Просто вирішив, що ти теж маєш хоч раз прокинутися, коли все вже готове.
Бабуся мовчки сіла за стіл. Максим налив їй чаю, поставив тарілку з гарячими бутербродами й усміхнувся.
— Ну як?
— Дуже добре, онучку.
— Навіть нічого не скажеш?
— Скажу. Отой дев’ятирічний хлопчик, якого я пам’ятала, здається, повернувся.
Максим засміявся.
— Бабусю, ти мені тепер це до кінця життя згадуватимеш?
— Звичайно. На те я й бабуся.
Після сніданку він сам прибрав зі столу, завантажив посудомийку й витер стільницю. Марта Андріївна спостерігала за ним із таким задоволенням, що онук не витримав:
— Ну що ти дивишся?
— Милуюся. Рідкісне видовище.
— Яке ще видовище?
— Максимко сам прибирає після сніданку. Треба було б сфотографувати для сімейного альбому.
— Бабусю!
Вона весело засміялася.
* * *
У п’ятницю Діана повідомила, що повернеться ввечері, але точної години не знала. Максим вирішив зробити дружині приємне. Після роботи заїхав до магазину, купив продукти для вечері, свіжі квіти й невеличкий торт.
Удома одразу взявся до справ.
Марта Андріївна сиділа за столом і спостерігала, як онук нарізає овочі та готує курку з картоплею.
— Може, допомогти? — запитала вона.
— Ні, бабусю. Сьогодні я сам.
— Дивись мені. А то ще звикну до такого життя.
— Звикай, — усміхнувся Максим.
Він накрив стіл, прибрав кухню, склав чисті речі в шафу й нарешті взявся до посудомийки. Саме в цей момент у передпокої клацнув замок.
— Я вдома! — почулося з коридору.
Максим завмер із рушником на плечі.
— Діана?! Ти ж казала, що пізніше!
Дружина з’явилася на порозі кухні з валізою. Вона подивилася на чоловіка у фартуху, на господарські рукавички, на відкриту посудомийну машину, а тоді перевела погляд на бабусю.
Марта Андріївна сиділа в кріслі біля столу й усміхалася так задоволено, наче щойно отримала найкращий подарунок.
Побачивши онучку, вона підняла великий палець. Діана прикрила долонею усмішку.
— Максиме, а що тут відбувається?
Чоловік розгублено почухав потилицю.
— Та от… Посуд складаю.
— Бачу. А ти давно цим займаєшся?
— Із понеділка, — втрутилася бабуся. — У нас тут цілий тиждень навчання був.
— Якого ще навчання?
— Домашнього господарства. Учень здібний, тільки трохи розлінився за останні років тридцять.
Максим закотив очі.
— Бабусю, ну хоч сьогодні мене пожалій!
— А чого тебе жаліти? Он який гарний чоловік виріс! І борщ уже варить, і посуд миє, і дружину вечеря чекає.
Діана перевела погляд на накритий стіл.
— Це ти все приготував?
— Я.
— Сам?
— Сам. Бабуся свідок.
— Свідчу, — урочисто підтвердила Марта Андріївна. — Навіть сковорідку за собою помив. Я ледь не заплакала від радості.
Усі троє засміялися. Діана поставила валізу біля стіни, підійшла до чоловіка й обійняла його.
— Дякую. Я сьогодні так хотіла просто прийти додому й нічого не робити.
Максим обійняв її у відповідь.
— От і не роби. Сідай, зараз вечерятимемо.
Марта Андріївна спостерігала за ними й усміхалася. Цього разу вона вже нічого не додала.
* * *
Наступного ранку Діана прокинулася від запаху свіжозвареної кави. На кухні Максим готував сніданок. Марта Андріївна сиділа поруч і розповідала йому щось про своє дитинство.
— Доброго ранку, — привіталася Діана.
— Сідай, — усміхнувся чоловік. — Зараз усе буде.
Вона здивовано глянула на бабусю. Та ледь помітно підморгнула. Після сніданку Максим сам узявся прибирати зі столу.
— Діано, я тут подумав, — сказав він, складаючи тарілки. — Давай відтепер якось розподілимо домашні справи. Щоб не виходило, що ти все робиш сама.
Дружина поставила чашку.
— Ти серйозно?
— Цілком. Я можу займатися посудом, покупками та вечерею кілька разів на тиждень. А в суботу разом прибиратимемо.
Діана усміхнулася.
— Домовилися.
Марта Андріївна задоволено кивнула.
— От тепер бачу, що мій Максимко згадав, чого я його вчила.
— Бабусю, — засміявся онук, — а може, ти ще на тиждень залишишся?
— Можу. Тільки дивись, я вже звикла, що ти мені сніданки готуєш.
— Готуватиму!
— І посуд миєш.
— Митиму!
— І підлогу протираєш.
— Бабусю, ти зараз ще й ремонт мені доручиш!
— А що? У коридорі поличка трохи хитається…
Максим голосно засміявся, а Діана не втрималася й приєдналася до нього.
У неділю Марта Андріївна все-таки поїхала додому. На прощання обійняла онука, поправила йому комір і тихенько сказала:
— Ти вже дорослий, Максимку. Але я тебе добре знаю. Ти в мене завжди був добрим і працьовитим хлопцем. Не забувай про це.
— Не забуду, бабусю.
— І Діану бережи. Вона в тебе хороша.
— Знаю.
Коли бабуся пішла, Максим повернувся на кухню, де Діана саме збиралася мити чашки.
— Залиш, я сам, — сказав він.
— Та я швиденько…
— Діано, я серйозно. Йди відпочинь.
Вона подивилася на чоловіка, усміхнулася й вийшла з кухні.
А Максим увімкнув воду, взяв губку й раптом згадав, як колись у бабусиній хаті стояв на невеличкому ослінчику біля мийки, щоб дотягнутися до крана.
Тоді йому було дев’ять. Він дуже пишався тим, що бабуся довіряла йому дорослу роботу. Максим усміхнувся сам до себе.
Виявляється, він справді багато чого вмів. Просто за роки звик, що хтось інший зробить усе за нього. А бабусі вистачило одного тижня, щоб нагадати йому про це.
