Хустинка з волошками

— Пів метра, Лідіє Пилипівно. Ваш паркан заходить на мою ділянку рівно на пів метра, і я це не з голови взяв.

Чоловік у темній куртці тримав складений учетверо аркуш, але не розгортав його. Мабуть, і так знав там кожну цифру. Лідія Пилипівна стояла на ганку, сперши руку на поруччя, і дивилася не на аркуш, а на нього. Дивилася так довго й пильно, що він першим відвів погляд.

— Цей паркан стоїть тут п’ятдесят років, — сказала вона. — Мій Петро ставив його разом із сусідом. Вони тоді мотузку натягали між кілочками, щоб рівно було. Ніхто в нікого й сантиметра не взяв.

— Ваш Петро міряв мотузкою, а я міряв приладом, — Віктор усміхнувся, але усмішка вийшла сухою. — Різниця є.

* * *

Ділянку в кінці вулиці Віктор купив ранньою весною. Півтора десятка соток над річкою, заросли бузини й кропиви вище голови, а посередині кам’яний фундамент, від якого давно нічого не лишилося. Агент, що показував землю, сказав, що хата тут стояла ще за давніх часів, а куди поділися господарі, ніхто вже толком не пам’ятає. Віктора це не цікавило. Його цікавило, що до міста сорок хвилин, що поруч річка і що просять недорого.

Усе літо він приїжджав на вихідні. Розчистив зарості, вивіз сміття, поставив вагончик. Сусіди придивлялися до нього спершу насторожено, потім звикли. Продавчиня в магазині вже знала, що він бере чорний хліб і молоко у скляних пляшках, а не в пакетах.

Лідія Пилипівна жила через паркан. Маленька, сива, в окулярах на шнурочку і в плетеній безрукавці, яку, здавалося, не знімала ні в спеку, ні в холод. Вона ніколи не набивалася з розмовами. Тільки іноді Віктор помічав, що вона стоїть біля своєї криниці з відром у руці й дивиться на нього. Не так, як дивляться на нового сусіда. Інакше. Наче когось у ньому шукає.

Одного разу вона простягла йому через паркан миску вареників із вишнями.

— Ви ж тут самі, без господині. Їжте, поки теплі.

Віктор подякував, з’їв, повернув миску. На тому їхнє знайомство й зупинилося. До жовтня.

* * *

У жовтні він вирішив ставити навіс для машини. Уздовж межі, щоб не займати сад. Покликав знайомого з приладом, той походив, поміряв, позабивав кілочки й сказав: межа не там. Паркан сусідки стоїть на пів метра глибше, ніж мав би.

І от тепер Віктор стояв біля її ганку з аркушем у руці.

— Пів метра, Вікторе, — Лідія Пилипівна похитала головою. — Ви знаєте, що там росте? Смородина. Її ще моя свекруха садила. І горіх, під яким мої діти виросли. Ви його теж під корінь?

— Горіх лишиться на вашому боці. А смородину пересадите, я допоможу.

— Смородині шістдесят років. Її не пересадиш, вона на новому місці не прийметься.

— Посадите молоду.

Вона вдихнула, ніби збиралася сказати щось різке, але стрималася.

— У мене папери є. З сільради, сімдесят восьмого року. Там усе накреслено.

— Ваші папери — одне, мій план — інше. Сучасний, з точними вимірами. Якщо хочете, покличу землеміра, хай він ще раз усе перевірить при вас.

— Тут люди п’ятдесят років жили по-сусідськи, і ніхто землеміра не кликав.

— А я покличу, — спокійно сказав Віктор. — Бо мені треба знати, де моя земля. Я її купив, гроші заплатив, і пів метра для навісу — це не дрібниця.

Він потер брову великим пальцем, повільно, від перенісся до скроні. Звичка ще з дитинства: так він робив завжди, коли вирішував стояти на своєму до кінця.

Лідія Пилипівна раптом замовкла. Вона дивилася на його руку так, ніби побачила щось, чого не мала побачити. Губи в неї ледь помітно затремтіли.

— Почекай, — сказала вона тихо, переходячи на «ти». — Нікуди не йди.

І зникла в хаті.

* * *

Віктор лишився сам на подвір’ї. Під ногами шаруділо жовте кленове листя, біля дверей стояли гумові чоботи, на підвіконні в горщику цвіла рожева герань. Він зітхнув і подумав, що зараз вона винесе свої папери з сільради, і почнеться друге коло. Може, навіть з онуком по телефону, щоб той пояснив «міському», як треба поводитися.

Двері рипнули. Лідія Пилипівна вийшла, але в руках у неї не було жодної теки. Вона тримала білу хустинку, складену вчетверо, з вишитими по краю синіми квітами. Волошками.

Вона простягла хустинку йому.

— Я спочатку сумнівалася, — сказала вона. — Ще влітку, коли ти біля криниці стояв і від сонця очі мружив. Думала, здається мені на старість, бачу те, що хочу бачити. А зараз ти брову потер, і я тепер певна. Ти Оленчин син.

Віктор не взяв хустинку. Просто стояв і дивився на неї.

— Яка Оленка?

— Твоя мама. Олена Ковальчук. З тієї хати, на чиєму фундаменті ти бузину рубав.

Він хотів сказати, що це помилка. Що мама з міста, що вона ніколи не згадувала ніякого села над річкою. Що вона взагалі рідко розповідала про дитинство, тільки одного разу обмовилася: «Я виросла в селі, якого вже нема». І Віктор тоді, підліток, вирішив, що село просто знесли чи затопили, і більше не питав.

Ковальчук. Мамине дівоче прізвище. Він знав його з документів.

— Село є, — ніби почувши його думки, сказала Лідія Пилипівна. — Хати нема. А Оленка була. Ми з нею з одного кута вулиці, в один клас ходили. Вона мені як сестра була.

* * *

Вони сиділи на ганку на дерев’яній лавці, і Лідія Пилипівна розповідала. Віктор слухав, не перебиваючи, і тримав хустинку обома руками, наче боявся впустити.

Оленка мріяла вчитися в місті. Батько її, суворий, мовчазний чоловік, і чути про це не хотів. Казав, що на фермі робота є, що дочка має лишатися біля батьків, а не «бігати по тих містах». Сварилися вони так, що вся вулиця чула. А одного серпневого ранку, ще затемна, Оленка взяла валізку й пішла на перший автобус. Батько, як дізнався, сказав тільки: «Хай не вертається». І вона не повернулася.

— Ми з нею за рік до того вишили по хустинці, — Лідія Пилипівна торкнулася пальцем синьої квітки. — Вона мені свою, з літерою «О» в кутку, а я їй свою, з «Л». Помінялися, щоб пам’ять була. Ми ж тоді думали, що завжди житимемо поруч.

Віктор повернув хустинку. У кутку, між двома волошками, дрібним хрестиком було вишито «О».

— Вона мені двічі листа написала, — вела далі Лідія Пилипівна. — Перший — що вступила, що гуртожиток, що все добре. А другий через кілька років. Що вийшла заміж і що синочка назвала Віктором. «Вітею. Він у мене серйозний, як дідусь». Я їй відповіла, а мій лист повернувся. Адреса змінилася, мабуть. Більше я про неї нічого не чула.

Вона помовчала.

— Батьки її так і прожили з тою образою. А хату потім ніхто не доглядав, і за двадцять років від неї лишився тільки фундамент.

Віктор довго дивився на свої черевики. Потім сказав глухо:

— У мами вдома є така сама хустинка. З волошками. І з літерою «Л». Лежить у коробці з ґудзиками й нитками, скільки себе пам’ятаю. Я малим питав, чия вона. Мама сказала: «Подружчина». І все.

Лідія Пилипівна зняла окуляри й довго протирала їх краєм безрукавки.

— Значить, зберегла, — тільки й сказала вона.

* * *

— Чому ви мені одразу не сказали? — спитав Віктор, коли сонце вже сідало за річку. — Ще влітку. Навіщо було сперечатися через той паркан?

— А якби я помилилася? — вона знизала плечима. — Ти подумав би, що бабця вигадує казки, аби свою смородину відстояти. Мені треба було знати точно.

Віктор дістав з кишені складений аркуш із замірами, подивився на нього й засунув назад, так і не розгорнувши.

— Паркан стоятиме, як стояв, — сказав він. — А навіс я поставлю з іншого боку.

— А мама твоя… Вона як? — Лідія Пилипівна спитала це обережно, наче боялася почути відповідь.

— Живе зі мною в місті. Сімдесят чотири роки. Досі вишиває, тільки тепер онуці.

Лідія Пилипівна нічого не відповіла. Тільки відвернулася до своєї герані на підвіконні й довго на неї дивилася.

* * *

Наступної суботи до двору в кінці вулиці під’їхала Вікторова машина. З переднього сидіння повільно вийшла невисока жінка в світлому пальті. Вона зупинилася біля розчищеного фундаменту, подивилася на річку, на горіх за парканом, на криницю. А потім рушила до сусідньої хвіртки, хоча ніхто їй не підказував, куди йти.

Лідія Пилипівна вже стояла на ганку. Мабуть, стояла там із самого ранку.

Віктор лишився біля машини. Він не чув, що вони одна одній сказали. Бачив тільки, як мама дістала з кишені пальта білу хустинку з синіми квітами, а Лідія Пилипівна витягла з рукава таку саму. І як дві сиві жінки довго стояли, обійнявшись, посеред жовтого листя, і жодна не хотіла відпускати другу першою.

Того ж дня Віктор узяв ножівку і вирізав у паркані хвіртку. Якраз біля смородини, рівно пів метра завширшки. Щоб мамі не треба було ходити до подруги в обхід, через усю вулицю.