Франко був не першим: 5 міфів про вишиванку, у які ми вірили

Є речі, які ми знаємо про вишиванку змалку і ніколи не питаємо, звідки вони взялися. Що чорний колір означає жалобу. Що червоно-чорна вишивка сягає сивої давнини. Що кожна квітка на рукаві має таємне значення, яке треба тільки правильно прочитати.

Етнографи, які роками ходили по селах і розбирали музейні фонди, розповідають дещо інше. Частина цих історій не витримує перевірки зовсім. Частина має зерно правди, але втратила по дорозі важливі уточнення. А головне — справжні пояснення часто виявляються не менш цікавими за легенди, просто вони приземленіші.

5 місць, де все складніше, ніж нам розповідали.

1. Чорні борщівські сорочки вишивали не через жалобу

На Борщівщині, це південь Тернопільщини, здавна вишивали сорочки, які ні з чим не сплутаєш. Рукав зашитий чорним так густо, що білого полотна між візерунками майже не видно. Побачивши таку сорочку раз, ви впізнаєте її будь-де.

І майже щоразу, коли про ці сорочки розповідають, звучить одне й те саме пояснення. Нібито колись на цей край напали вороги, чоловіки пішли захищати рідні села й не повернулися, а жінки заприсяглися носити жалобу протягом семи поколінь. Відтоді й вишивають чорним.

Історія гарна. Але фахівці Музею Івана Гончара звертають увагу на просту нестиковку. Чорні борщівські сорочки входили і до святкового, і до весільного вбрання. Чорну хустку в цьому краї вважали найкращою. Чорне намисто з бісеру любили більше за будь-яке інше. Жалоба, у якій вінчаються, — це вже не зовсім жалоба.

Однозначного пояснення, чому чорний став тут визначальним, дослідники не мають. Але є версія набагато прозаїчніша за присягу: на Поділлі тримали чорних овець. Їх стригли, пряли з вовни нитку — і вона вже була потрібного кольору, без жодного фарбування. Вовняна нитка разом із технікою вишивання й давала той характерний високий рельєф, за яким рукав борщівської сорочки місцями схожий на килим. А далі, найімовірніше, спрацювала місцева естетика. Те, що було під рукою, стало впізнаваним, а впізнаване з часом перетворилося на традицію.

Легенда, звісно, нікуди не подінеться, і нехай. Просто варто пам’ятати, що це усний переказ, а не документована історія.

2. Звична нам червоно-чорна гама молодша, ніж здається

Здається, що це найдавніше поєднання, яке тільки може бути. Червоне з чорним справді траплялося й раніше, але звичного нам вигляду ця гама набула зовсім недавно за мірками традиції, і причина тут радше технічна, ніж символічна.

Чорний природними барвниками отримувати вміли. Кора вільхи в поєднанні із солями заліза давала темну фарбу, у хід ішли також дубова кора й гали. Але процес був примхливим: відтінок залежав від сировини, протрави, концентрації, від самого волокна. Рівний, насичений і стійкий чорний виходив не завжди й коштував великої мороки. Коли з’явилися фабричні нитки з хімічними барвниками, контрастна червоно-чорна гама поширилася швидко — і саме в такому вигляді ми тепер вважаємо її споконвічною.

А от червоний добували способом, який сьогодні звучить майже неправдоподібно: з комахи. Називалася вона червець, водилася в наших краях і давала яскравий кармін. Від неї, до речі, пішла назва місяця: червень — це пора, коли червця збирали. У XV і першій половині XVI століття цей барвник був одним із головних експортних товарів наших земель, поки його не витіснила з європейського ринку дешевша мексиканська кошеніль. Поруч працював рослинний варіант — марена. У хід ішли квасці, купорос, хлібний квас, а подекуди колір додатково закріплювали, запікаючи нитки в тісті.

Якщо вам дісталася сорочка від бабусі, це варто знати до першого прання. Нитки, фарбовані по-старому, здатні линяти, а полотно за десятиліття втрачає міцність. Спершу перевірте кожен колір на непомітній ділянці зі споду й подивіться, чи не сиплеться тканина на згинах. Гаряча вода й агресивний порошок зіпсують річ за один раз. Якщо полотно міцне, сорочку перуть руками в прохолодній воді з нейтральним засобом. А якщо тканина крихка або річ дорога вам як пам’ять, навіть таке прання може виявитися завеликим ризиком — реставратори беруться й за домашній текстиль.

3. Троянди з мильних обгорток змінили українську вишивку

Наприкінці XIX століття французький підприємець Генріх Брокар зробив те, що сьогодні назвали б блискучим маркетингом. Його парфумерно-косметична компанія почала масово виробляти дешеве мило — і випускати разом із ним обгортки та рекламні листки зі схемами для вишивання хрестиком.

Мило коштувало копійки, а схеми були розкреслені на квадратики, тож малюнок легко переносився на полотно навіть тоді, коли жінка не бралася компонувати орнамент сама. У центральних та східних регіонах України за цими обгортками буквально полювали. Згодом схеми стали друкувати цілими брошурами: окремо для рукава, окремо для коміра, для рушника, для скатертини.

Брокар був не один — у ті ж роки на ринку з’явилася купа жіночих альбомів зі схемами. Але саме за його ім’ям закріпилася назва «брокарівська», або «мильна» вишивка.

Квітів, звісно, ніхто не винаходив: рослинні мотиви жили у вишивці, ткацтві й набійці задовго до того. Але саме наприкінці XIX століття натуралістична квіткова композиція хрестиком — троянда, яку впізнаєш з першого погляду, — стала масовою модою. Давніші зразки здебільшого геометричні або так сильно стилізовані, що здалеку й не розбереш, що там за рослина.

А отже, обережніше варто ставитися й до тих таблиць «що означає який символ», які гуляють мережею. Універсального словника, у якому кожен елемент має одне незмінне значення, наука не знає: сенс мотиву залежав від місцевості, часу, самої речі та обставин. Багато популярних тлумачень просто не мають під собою надійного джерела — хтось колись надумав, а решта переписала.

4. Франко був не першим, хто вдягнув вишиванку під піджак

Цей факт кочує з тексту в текст: мовляв, саме Іван Франко першим поєднав вишиту сорочку з європейським костюмом, і саме таким його зобразили на двадцятигривневій купюрі.

Дослідники кажуть інакше. За словами наукової співробітниці Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського Марини Олійник, найдавніша відома світлина, де поєднані вишиванка й піджак, належить Марку Кропивницькому. Фото зроблене 1864 року в Бобринці, і Франкові тоді було вісім років.

Але з цього не випливає, що Франка тут даремно згадують. Він зробив інше й, можливо, важливіше: перетворив цей образ на стиль української інтелігенції. Донька Анна згадувала, що вишиваних сорочок у батька було вдосталь, і майже всі — подарунки від приятелів і співпрацівників, причому не тільки з Галичини. Він відрізнявся від загалу вишитою сорочкою серед пишних комірців і краваток — і саме його впізнаваний образ закріпив таке поєднання як одну з прикмет української інтелігенції.

До популяризації вишиванки в повсякденному одязі доклався й Михайло Драгоманов. А його сестра Олена Пчілка вишите не просто носила — вона його досліджувала, і саме завдяки їй про українські орнаменти дізналися за кордоном.

5. Білим по білому вишивали не від бідності

Логіка здається залізною: не було грошей на кольорові нитки, от і вишивали чим було. Насправді все навпаки.

Вишивка білими або невибіленими нитками належить до давніх способів оздоблення полотна, і зразки її знаходять у різних краях — на Полтавщині, Поділлі, Покутті. Стриманий колір сам собою нічого не каже про достаток родини. Такі сорочки вважали особливо ошатними та святковими, а рукава іноді зашивали так густо, що здалеку вони скидалися на суцільне мереживо. Вирізування, мереження, настилування вимагали такої майстерності й такого часу, що дешевою ця робота бути не могла, навіть якщо самі нитки коштували небагато.

Заодно ще одна деталь, яка багатьох дивує. Жіноча сорочка часто була додільною — зшитою на весь зріст, а не тільки до пояса. Нижню частину, яку прикривав поясний одяг, часом шили з грубшої тканини й називали підтичкою. Наприкінці XIX і на початку XX століття підтички почали обрізати, щоб носити сорочку із сучаснішим одягом. Це був не єдиний шлях: крій змінювався й під впливом міської моди, фабричних тканин, нових звичок носіння. Але саме так вишиванка поступово «вкоротилася» до звичного нам вигляду.

Цікаві факти про вишиванку

• День вишиванки справді народився в студентському середовищі. У 2006 році Леся Воронюк, тоді студентка факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького університету, помітила, що її одногрупник Ігор Житарюк часто приходить на пари у вишитій сорочці. Вона запропонувала друзям обрати один день і вдягнути вишиванки всім разом. Організовували все кілька однокурсників разом, хоча задум традиційно пов’язують саме з Воронюк. На першу акцію зібралася зовсім невелика група студентів і кілька викладачів — за різними спогадами, від десятка до двох.
• За даними організаторів, сьогодні до свята долучається близько сотні країн. Українські громади за кордоном перетворюють цей день на фестивалі з ходами й концертами, і для декого це стало приводом спланувати подорож саме на третій четвер травня.
• Андрія Шевченка називають першим українським ведучим новин, який вийшов у прямий ефір у вишитій сорочці (21 листопада 2004 року). Тоді це виглядало як вчинок. Зараз — як звичайна річ.
• І ще одне. Сорочки були різні — і буденні, і святкові, і весільні, залежно від достатку родини й місцевого звичаю. Але густо вишита святкова сорочка забирала стільки часу, ниток і вміння, що ставала справжньою цінністю. Її берегли в скрині роками й передавали далі. Може, тому знайдена під час розбирання бабусиної скрині сорочка й досі здається важливішою за будь-яку куплену.

А легенди… Легенди теж частина культури. Просто краще знати, де закінчується історія і починається гарна розповідь.