Злюка

Листоноша Валентина третій місяць носила газети в кінець вулиці кружним шляхом — через провулок, попід тином баби Одарки, з торбою на плечі. Навпростець було б удвічі ближче. Але навпростець довелося б іти повз ту руду собаку.

Собака зазвичай лежала посеред дороги, у теплій пилюці, і дивилася на людей так, ніби ця дорога дісталася їй у спадок від когось поважного. Один чоловік із нижнього кутка спробував був пройти впритул — і потім довго розповідав біля магазину, як швидко він, виявляється, бігає.

Прізвиська в селі дають один раз і назавжди. Ця стала Злюкою.

— І звідки вона на нашу голову взялася? Може, підкинув хтось? — казав Семен Петрович, спираючись на хвіртку. — Молода ж іще зовсім, гляньте на зуби.

— З таким характером її ніхто б удома не тримав, дядьку, — сміявся племінник Левко, що приїздив із Полтави щосуботи з повним багажником міських гостинців.

— Шкода мені її.

— Та вона за себе постоїть, не хвилюйтеся.

— Постояти постоїть. А хазяїн усе одно потрібен, — сказав Петрович і чомусь замовк.

Замовк він тому, що в лютому не стало Дозора. Пес прожив у нього чотирнадцять років, спав узимку в сінях і вмів відчиняти хвіртку носом. Ланцюг так і висів на гачку біля сарая, і Петрович усе не міг змусити себе його зняти. Миска стояла перевернута, щоб не набиралася дощівка.

* * *

Дивна річ: собака, яка не терпіла нікого, для Семена Петровича зробила виняток.

Може, відчула щось у голосі. Може, він нагадав їй когось із того життя, про яке ніхто в селі не знав. Але коли він ішов вулицею, Злюка тільки підводила голову й проводжала його поглядом. Жодного гарчання.

Потім вона почала сидіти під його парканом. Просто сидіти — рівно, як вартовий, дивлячись на двері. Петрович виносив їй хліб, розмочений у юшці, кістку, залишки каші. Ставив миску й відходив на три кроки.

Першого тижня вона не підпускала його ближче. Показувала зуби, глухо буркотіла собі під ніс.

— Та годі тобі. Знаю я, яка ти, — казав він і сідав на ослінчик.

Собака зазирала йому в очі — так, ніби вибачалася за власний характер, якого сама не обирала, — з’їдала все до крихти й бігла геть.

А одного вечора наприкінці жовтня не побігла. Лягла біля порожньої буди, зітхнула по-людськи й поклала морду на лапи. Так вони й почали жити разом.

* * *

Ланцюга Злюка не визнавала. Варто було клацнути карабіном — і вона починала кидатися так, що Петрович махнув рукою: хай бігає по двору.

Двір вона взяла під охорону з першого дня. Горобець, який сів на грядку, вважався порушником. Кріт, що підняв купку землі під огірками, вважався особистим ворогом. А сусідська кішка Мася, яка звикла ходити через його город, як через власну кухню, після третьої спроби вирішила пошукати іншу дорогу.

— Пильнуй свою собаку, Петровичу! На ланцюг посади, чи що! — гукала через тин Антоніна Григорівна, притискаючи кішку до грудей. — Мало не порвала мені Масю сьогодні!

— То ваша Мася сама до мене в двір лізе. Хто їй винен?

— Все одно! Нема від неї спокою!

— То поставте зі свого боку сітку, Антоніно Григорівно. Я вам і стовпчики вкопаю, — незворушно відповідав Петрович і йшов копати далі.

А потім казав собаці, наливаючи воду:

— І добре, що ти ту нахабу відвадила. Вона мені всю цибулю потоптала.

Злюка дивилася на нього знизу вгору й, здавалося, всміхалася самими бровами.

* * *

Пропала вона наприкінці березня.

Просто вранці не вийшла з буди. Хвіртка була причинена, у мисці — учорашня каша.

Петрович обійшов усе село двічі. Ходив до ставка, до покинутої ферми, питав у людей біля магазину. Люди відповідали однаково: «Та де ж вона дінеться, така». І тільки Валентина-листоноша чесно сказала, що не бачила, і тепер носить пошту навпростець, і що їй, звісно, зручніше, але якось воно недобре вийшло.

— Може, вкрали, дядьку? — припустив у суботу Левко.

— Лєню, ти при своєму розумі? До неї, крім мене, ніхто ближче ніж на три метри не підходив.

— І то правда. Звір, а не собака.

— Може, я її чимось образив? — Петрович усе перебирав у пам’яті останні дні. — Та ні. Жили ж душа в душу.

Тиждень він майже не спав. Спина розболілася так, що довелося їхати в район по мазь в аптеку, і в маршрутці він раптом упіймав себе на думці, що виглядає в вікно руду пляму на узбіччі.

А на восьмий день, коли він уже почав звикати до порожнього двору, під хвірткою знявся такий гвалт, що з даху злетіли горобці.

Він вибіг на вулицю просто в хатніх капцях. Посеред дороги стояла Антоніна Григорівна з кішкою на руках, кішка шипіла й дерла їй кофту, а навпроти, розставивши лапи, заходилася гавкотом худюща руда собака.

— Ах ти ж зараза, — сказав Петрович, і в нього чомусь затремтіли руки.

Він вибачився перед сусідкою разів п’ять і завів Злюку у двір. Та пішла за ним слухняно, як на мотузочці.

— Ось посаджу на ланцюг, тоді знатимеш, як людей лякати, — бурчав він, а сам розглядав її й не міг надивитися.

Ребра випинали. Шерсть подекуди звисала клоччям. Біла пляма на спині — та сама, схожа на вишневий листок, — стала сірою від дороги.

— Ну і де ж ти була, волоцюжко? Чого лащишся? Провину чуєш? А я тут спокій згубив.

Він тримався рівно рівно стільки, скільки зміг. Потім сів просто на землю й обійняв її за шию.

* * *

Через два місяці стало зрозуміло, де вона була.

Цуценята народилися вночі, у буді, вистеленій старим кожухом. Їх було четверо, і всі — крихітні, кволі, зі слабким писком. Вони не прожили й тижня.

Петрович закопав їх за сараєм і три дні ходив тихий.

А Злюка збожеволіла. Іншого слова він підібрати не міг. Вона не підпускала його до буди, кидалася на паркан, на власну тінь, на порожнє відро. Одного ранку він вийшов і побачив, як вона люто шматує його гумовий чобіт — той самий, у якому він поливав город.

— Та що ж ти робиш, Злюко…

Собака підвела на нього очі, і в тих очах було стільки всього, що Петрович розвернувся й пішов у хату. Сів на лаву й довго дивився в стіну.

* * *

Наступного дня він лагодив у дворі хвіртку, коли краєм ока помітив рух біля грядки.

Спершу подумав — птах підбитий. Придивився примруженими очима: щось чорне, кошлате, завбільшки з кулак, повзло через двір із виглядом мандрівника, який точно знає дорогу.

Кошеня.

Злюка вже мчала до нього через увесь двір.

— Куди! Не смій! — заволав Петрович і кинув молоток.

Вона не почула. Або не захотіла почути. За два кроки від чорної грудки різко стала.

А грудка не втекла. Кошеня розпушилося вдвічі, вигнуло спину дугою й зашипіло на всю руду морду, що нависла над ним, — так, ніби це не воно тут менше в двадцять разів.

Злюка від несподіванки сіла.

Кілька хвилин вони дивилися одне на одного. Петрович стояв за десять кроків і боявся навіть переступити з ноги на ногу: він добре розумів, що один різкий рух — і все закінчиться погано.

Потім собака нахилилася, взяла кошеня за загривок і потягла в буду.

Пролунало відчайдушне «мяв», і Петрович заплющив очі.

Він підійшов до буди, покликав тихо, потім голосніше. У відповідь із темряви загарчало так, що він відступив.

«Все, — подумав. — Пропала дитина».

Чиє це кошеня, він здогадувався. Тижнів зо два тому Антоніна роздавала по селу приплід від своєї Масі й скаржилася біля магазину, що мати з тієї кішки нікудишня: покидає малих, гуляє десь по дві доби, а вони пищать у коробці.

Як тепер сказати сусідці — Петрович не уявляв. Пішов у хату думати.

* * *

Надвечір він усе ж вийшов у двір. І став як укопаний.

Біля буди лежала Злюка. Під її лапами, впритул до теплого боку, спало чорне кошеня. Собака раз по раз нахиляла морду й облизувалася.

Петрович кинувся туди — і за три кроки зупинився.

Вона не облизувалася. Вона вилизувала малого. Ретельно, від вух до хвоста, притримуючи лапою, коли той пробував відповзти. Точно так само, як три тижні тому вилизувала своїх.

— Оце так, — сказав уголос Семен Петрович і, щоб не заважати, тихенько пішов у хату.

* * *

Розмова з сусідкою вийшла нелегка.

— Антоніно Григорівно, ви кошеня, бува, не загубили?

Жінка перестала розвішувати білизну.

— Невже Вуглик до вас заліз?

— Заліз. Тут таке діло… Розумієте, Злюка…

Договорити він не встиг. Антоніна опустилася на ослінчик і заплакала.

— Я ж казала! Я ж вас просила! Знала, що ваша звірюка колись когось із моїх… Ох, Петровичу…

— Та зачекайте ридати! — злякався він. — Живий він! Живісінький! Спить оце зараз.

— Живий? — вона витерла очі краєм фартуха й підозріло примружилася. — А чого ж ви його назад не принесли?

— А ось про це я саме й хотів поговорити, — зітхнув Петрович.

Вони проговорили годину. Двічі посварилися. Антоніна ходила до нього дивитися — стояла біля буди, склавши руки на грудях, і мовчала хвилин п’ять.

— Ну що ж, — сказала нарешті. — Якщо ваша собака виявилася поряднішою матір’ю за мою Масю, то хай виховує. Тільки корм я вам сама носитиму, і не сперечайтеся.

* * *

Кошеня росло швидко й характер мало під стать вихователькі.

Петрович назвав його Дозором. Левко, коли почув, реготав хвилин десять.

— Дядьку, це ж кіт!

— Це котощеня, — спокійно відповів Петрович. — Ти на нього подивись і скажи, що я не правий.

Дивитися було на що. Коли Левко наступного разу відчинив хвіртку, на нього разом вилетіли руда собака й чорний скуйовджений кіт — обидва з однаковим виразом морди, обидва впевнені, що двір без них загине.

— Це що за банда? — сміявся племінник, задкуючи до машини.

Дозор спав у буді, їв із собачої миски й гарчав. Справді гарчав — низько, по-собачому. А коли одного разу через тин перелізла Мася, підрослий кіт подивився на власну матір таким поглядом, що та без слів розвернулася й пішла додому.

— Правильно кажуть, — сказав тоді Петрович Антоніні через паркан. — Не та мати, що народила, а та, що виростила.

Сусідка нічого не відповіла. Тільки наступного дня принесла миску вареної печінки — на двох.

* * *

Злюки не стало наступної весни.

Семен Петрович знайшов її вранці біля буди. Поруч лежав Дозор і вилизував їй морду — уперто, довго, притискаючись усім тілом, ніби намагався зігріти.

Поховав він її в садку, за хатою, під вишнею — недалеко від того місця, де лежав перший Дозор. Влітку на тому горбку виріс невисокий колючий кущ, якого там ніхто не садив. Петрович його не чіпав.

— Характер, — казав він Левкові. — Навіть кущем колеться.

Кіт шукав її все літо. Обходив двір, зазирав у буду, сидів на її місці посеред дороги — і навіть машини об’їжджали. Потім почав зникати з дому: то на ніч, то на дві. Повертався худий, мовчазний, з реп’яхами в шерсті.

А в жовтні не повернувся зовсім.

— Пропав мій Дозор, — казав Петрович у слухавку. — Не витримав.

— Дядьку, може, вам цуценя взяти? Чи кота? Люди віддають.

— Мені більше нікого не треба.

* * *

У листопаді, під вечір, він сидів на ослінчику й лущив квасолю.

За хвірткою хрипко нявкнуло.

Петрович упустив миску. Він знав це нявкання — таке ні з чим не сплутаєш, воно в Дозора з дитинства було зіпсоване, ніби кіт застудився й так і не вилікувався.

Нявкання повторилося. А до нього додався якийсь тонкий, обурений писк.

Він відчинив хвіртку й став.

Біля паркана сидів схудлий чорний кіт із обдертим вухом. А навколо нього колами носилося руде цуценя — місяців двох, не більше, з білою плямою на спині. Плямою, схожою на вишневий листок.

Цуценя побачило Петровича, підбігло, дзвінко загавкало на весь двір — і щосили вчепилося зубами в його черевик.

Кіт сидів і дивився. Так дивився, ніби дуже хотів щось пояснити, але не мав чим.

— Дозоре… хлопчику… прийшов, значить, — сказав Семен Петрович, і голос у нього поїхав кудись убік. — Ну і кого ж ти нам привів? Я в таке не вірю, ти знаєш. Але щось мені підказує, що це наша Злюка повернулася.

Він відчинив хвіртку ширше й пропустив усю компанію у двір.