Жодного разу
— Яночко, а ви хіба не їдете? Батько ж твій сьогодні о дванадцятій розписується.
Яна стояла посеред кухні з телефоном біля вуха й ніяк не могла второпати, про що говорить сусідка. Лідія Пилипівна жила через тин від батька й дзвонила рідко, хіба як у нього щось траплялося. А тут неділя, сьома ранку, і голос спокійний, наче вона питає, чи Яна не забула вимкнути праску.
— Розписується? З ким?
— Та з Ганною Петрівною, із сусіднього села. Він учора в мене стільці позичав, казав, увечері гості будуть. Я думала, ви знаєте.
Яна поклала телефон на стіл і довго на нього дивилася. Потім набрала брата.
— Не може бути, — відрізав Сашко. — Він би нам сказав.
І замовк. Бо він сказав.
* * *
Місяць тому батько подзвонив у середу ввечері. Сашко саме вечеряв і ввімкнув гучний зв’язок, щоб не тримати телефон.
— Ми з Ганною вирішили розписатися, — сказав батько так, як кажуть про погоду.
Сашко засміявся.
— Тату, не смішіть людей. Вам що, борщу нема кому зварити? Ви краще скажіть, картоплю вже викопали? Ми з Яною на вихідних по неї заїдемо.
Яна теж була на тому дзвінку. Сказала: «Тату, поговоримо, як приїдемо». На вихідних Сашко поїхав у відрядження, у Яниного меншого був шкільний концерт, потім ще щось. По картоплю вони так і не заїхали. І про розмову ніхто не згадав.
Тепер вони згадували її всю дорогу. Сашко кермував мовчки, Яна дивилася у вікно, її чоловік Віталій сидів позаду й гортав телефон, хоча зв’язок у тих краях пропадав кожні п’ять кілометрів.
* * *
Батькова хата стояла така ж, як і завжди: біла, з блакитними віконницями, які він щовесни сам підфарбовував. Під стріхою сушилася кукурудза, поряд висіли в’язанки м’яти й чебрецю. На кілках тину стирчали глиняні глечики, ще мама колись їх почепила, і батько так і не зняв. Мами не стало, коли Яні було дванадцять.
У дворі лежали гарбузи, біля доріжки буйно цвіли хризантеми. А біля тину, спершись на нього ліктем, стояв батько.
У костюмі. Темному, з жилеткою, у білій сорочці й краватці. Яна впізнала цей костюм одразу: батько купив його на її весілля десять років тому. Тоді він протанцював із нею один танець, посидів до восьмої вечора й поїхав, бо корову треба було доїти.
— О, приїхали, — усміхнувся Макар Іванович. — А я думав, уже й не встигнете.
Сашко вийшов з машини й розвів руками.
— Тату, це що, правда?
— А я вам хіба місяць тому не казав?
Віталій затулив рот долонею, наче боявся бовкнути зайве. Яна стояла поруч із братом і не знала, куди подіти руки.
— Казали, — нарешті вичавив Сашко. — Ми думали, ви жартуєте.
— Я в житті мало жартував, Сашку. Ніколи було.
* * *
Він глянув на годинник, той самий, із потертим шкіряним ремінцем, що носив ще на фермі.
— Ганну о пів на дванадцяту племінник привезе до РАЦСу. Час у мене є, тож скажу вам усе, раз уже приїхали.
Він помовчав, ніби збирав слова в одну купку.
— Я з шістнадцяти років на фермі. О п’ятій устав, о п’ятій пішов. Удома город, сорок соток, кабанчики, кури, корова. Сашко, пам’ятаєш, як ти вступав? Я тоді двох бичків продав, щоб тобі на навчання вистачило й на гуртожиток. Яні на весілля Зірку продав. Вам з Віталієм на квартиру цілий рік свиней на продаж годував. І я не жалкую, чуєте? Ні за одну копійку не жалкую. Я все життя дбав про вас. А тепер мені шістдесят сім, і я хочу трохи пожити для себе.
— Тату, та хто ж вам не дає? — Яна аж уперед подалася. — Живіть! Але навіщо розписуватися? Ходили б одне до одного в гості, як досі ходили…
— Та вона ж на хату дивиться, — перебив Сашко. — Ви що, не бачите? Вдова, своя хата, онуки. Їй треба, щоб хтось дрова рубав і город копав. А ви й раді.
— І взагалі, ви її скільки знаєте? — підхопила Яна. — Люди ж різне говорять…
— Досить.
Батько сказав це тихо. Але так тихо, що замовкли всі троє.
— Ганна Петрівна моя жінка. За дві години вона стане моєю дружиною. І я вас прошу: поважайте мій вибір. Я ж ваш завжди поважав.
Він перевів погляд на сина.
— Сашко, коли ти Інну вперше привіз і вона в мене на подвір’ї в білих туфлях між калюжами пробиралася, я тобі хоч слово сказав? Ні. Бо ти її вибрав. Яно, коли ти поїхала в місто й сказала, що в селі жити не будеш, я тобі хоч раз дорікнув? Теж ні.
Яна опустила очі.
— А за хату не бійтеся. Ганні моя хата не потрібна. У неї своя, з садком, вона за свої яблуні переживає більше, ніж я за себе. Житимемо то в неї, то тут. А ця хата ваша, як була, так і буде.
* * *
Сашко відкрив було рота, але батько підняв руку.
— І ще одне скажу. Ви кажете, що переживаєте за мене. Добре. А як ви переживаєте? Приїжджаєте раз на місяць, а то й на два. На один день. Пообідали, набрали повний багажник: картопля, цибуля, сало, яйця, банки з огірками. І назад, бо завтра на роботу. Я не жаліюся, мені для вас нічого не шкода. Але якщо ви справді за мене переживаєте, то приїдьте хоч раз не на день. Залиштеся на тиждень і попрацюйте на землі. Тоді й побачите, звідки береться те сало.
— Тату, у мене ж робота, — почав Сашко.
— А нагода якраз буде, — спокійно вів далі батько. — Ми з Ганною в понеділок їдемо у весільну подорож.
— Куди? — не зрозуміла Яна.
— На море.
Віталій кашлянув. Сашко коротко, розгублено засміявся.
— Тату, надворі листопад. Яке море?
— Купатися ми не будемо, не діти. Подивитися хочемо.
Він трохи помовчав, а тоді спитав зовсім іншим голосом, без докору, з цікавістю:
— Сашко, а ти скільки разів був на морі? Вісім? Десять?
Сашко почав рахувати. Студентом із хлопцями, двічі. Потім з Інною щоліта. Потім із дітьми. Виходило десь одинадцять. Може, дванадцять.
— Одинадцять, — сказав він.
— А я жодного. І Ганна жодного. Щоліта сінокіс, город, корова. Хто ж її подоїть, як поїдеш? Отак і прожив біля корови. Ганна сорок років у шкільній їдальні, потім онуків гляділа. Ми обоє бачили море тільки по телевізору. Хочемо це виправити.
Він дістав із внутрішньої кишені піджака аркуш і простягнув синові.
Сашко прочитав. Рівним батьковим почерком, стовпчиком: «Кури — зранку й увечері. Кабанчик — три рази. Кролі. Дрова з-під повітки поскладати. Капусту порубати й заквасити, бочка в льоху. Буряки перебрати. Вікна на зиму утеплити. Ключ у Лідії Пилипівни».
— Ви це заздалегідь написали? — тихо спитав він.
— Ще позавчора. Думав, кину в поштову скриньку, як виїжджатимемо. А ви самі приїхали.
* * *
Біла легковичка зупинилася біля воріт за двадцять хвилин до пів на дванадцяту. З неї вийшла Ганна Петрівна в темно-синій сукні, з вовняною хусткою на плечах і з букетиком хризантем у руках. Побачила позашляховик, побачила Сашка з Яною й аж зупинилася.
— Макаре, я ж тобі казала: подзвони їм іще раз.
— Я дзвонив, Ганно.
Вона підійшла до Яни. Не простягала руки, не усміхалася навмисне, просто стала поруч.
— Яно, я знаю, що ви про мене думаєте. Я б на вашому місці теж так думала. Але я в нього нічого не заберу. Хіба що його самого. На тиждень. Від корови.
Яна раптом відчула, що очі мокрі.
Вона дивилася на батька: як він поправляє краватку, яку, певно, сам зав’язував перед дзеркалом разів із п’ять. Як Ганна Петрівна непомітно струшує з його рукава соломинку. Як він ловить її руку й не відпускає. Яна пам’ятала, як той самий чоловік у тому самому костюмі десять років тому поїхав з її весілля о восьмій вечора. Ніхто тоді й не спитав, чи не хоче він лишитися.
— Віталію, — сказала вона, не обертаючись. — Дістань мій шарф із машини. Ми їдемо до РАЦСу.
Сашко постояв ще трохи біля тину. Склав аркуш удвоє, сховав у кишеню куртки. І мовчки сів за кермо.
* * *
У середу ввечері Сашко сидів на ґанку батькової хати й не мав сили встати. Спина гула так, ніби він не капусту рубав, а сам себе засолював у тій бочці. Відпустку на тиждень він узяв уперше за багато років не для того, щоб кудись полетіти.
Кури прокидалися о шостій і вимагали свого. Кабанчик вимагав тричі на день. Дрова, які батько назвав одним рядком, виявилися цілою горою під повіткою. Буряки в льоху він перебрав двічі, бо першого разу зробив не так, і Лідія Пилипівна через тин тактовно підказала.
Яна з Віталієм обіцяли приїхати в п’ятницю й узяти на себе вікна.
Телефон коротко дзенькнув. Батько вперше в житті надіслав фотографію. Сіре листопадове море, низьке небо, мокрий пісок. Двоє людей у теплих куртках стоять біля самої води, Ганна Петрівна тримає хустку, яку вітер рве з плечей, а батько сміється. Сашко ніколи не бачив, щоб батько так сміявся.
Під фото був підпис, набраний, видно, Ганниною рукою: «Холодне. Але таке гарне. Капусту не пересоли».
Сашко довго дивився на ту фотографію. Потім на свої руки. Потім на вікно хати, де сорок років о п’ятій ранку першим у всьому селі загоралося світло.
Він поставив будильник на п’яту й пішов спати. Кури самі себе не нагодують.
