Заради одного кота ціле село лишилося без світла. Чотири доби він сидів на стовпі

Спершу ніхто й не хвилювався. Ну сидить кіт на стовпі — посидить та й злізе. Куди він дінеться. Так думали всі, хто проїжджав повз. Так думала й Галина перші дві доби.

А потім минула третя доба. І четверта була вже на підході.

Чорна пляма на стовпі

Усе почалося буденно, як починаються майже всі історії, які потім не виходять із голови місяцями.

Галина з Оксаною їхали з роботи маршруткою. Стомлені, з пакетами, з думками про вечерю та про те, що завтра знову рано вставати. Дорога за селом — рівна, знайома до кожної вибоїни. Маршрутка трусилася, за вікном тяглися голі осінні поля, і нічого не віщувало, що цей вечір вони запам’ятають.

І раптом Оксана примружилась.

— Галю, глянь. Онде, на стовпі. Що то?

Галина повернула голову. Високо вгорі, майже під самою верхівкою опори лінії електропередачі, темніла невелика пляма. Спершу здавалося — птах. Ворона якась причепилася. Але пляма ворушилася якось не по-пташиному, тулилася до стовпа, ніби обіймала його лапами.

— Та то кіт, — сказала Оксана й сама собі не повірила. — Як він туди заліз?

— Собаки, мабуть, загнали, — зітхнула Галина. — Бідося. Ну нічого, злізе. Вони ж усі лазять, а потім самі спускаються.

Маршрутка вже несла їх далі, до села, до теплих хат. Темна пляма зникла за поворотом. Жінки заспокоїли себе тією простою думкою, якою люди заспокоюють себе тисячі разів на день: якщо заліз — значить, і злізе. І забули.

Майже забули.

Він і досі там

Наступного дня вони знову їхали тим самим маршрутом. І Галина, сама не знаючи навіщо, повернула голову до того стовпа.

Кіт був на місці.

Та сама верхівка. Та сама поза. Тільки тепер він уже не сидів рівненько, а ніби втиснувся в холодний метал, притулившись усім тілом.

— Оксано, — тихо сказала Галина. — Він не зліз.

— Не може бути. Ти, мабуть, плутаєш стовп.

— Не плутаю. Той самий. Я ж учора саме на нього дивилася.

Замовкли обидві. Бо щось у цьому було неправильне. Кіт на дереві — це одне. Кіт на сараї — теж зрозуміло. Але стовп — це гладкий бетон та металеві штирі високо вгорі. Туди не залазять просто так. І звідти, виходить, не злазять.

Того вечора жінки не поїхали додому одразу. Вийшли на зупинці й пішки потупцяли за село, до того клятого стовпа. Вітер дув холодний, осінній, з тих, що пробирає аж до кісток і нагадує: зима близько.

Стали внизу, задерли голови.

— Кіс-кіс-кіс! — гукала Оксана, шелестячи пакетиком із кормом, який про всяк випадок прихопила з дому. — Іди сюди, маленький! Спускайся!

— Не бійся, кицюню! Ми тебе не скривдимо!

Кіт почув. Озвався — довгим, надсадним, жалібним нявчанням, від якого в Галини защеміло в грудях. Але не зрушив. Тільки міцніше вчепився в опору, ніби боявся, що варто послабити хватку — і вітер змете його вниз.

— Та як же він туди забрався, — бідкалася Оксана. — Я не розумію.

— А я тобі скажу як, — Галина дивилася вгору, мружачись від вітру. — Загнали. Або собаки, або хлопчаки якісь. Він і драпонув угору не думаючи. А коли отямився — назад уже й не може. Лапи не тримають. Страшно.

Вони простояли довго. Кликали, умовляли, простягали корм, ніби кіт міг його звідти побачити й понюхати. Та що тут зробиш голими руками й добрим словом, коли між тобою й бідолахою — десять метрів холодного повітря.

Зрештою поклали пакетик із кормом просто під стовпом. Наївна надія: може, вночі голод переможе страх. Може, спуститься.

— Дай Боже, — сказала Галина.

І пішли додому, обидві мовчазні.

Чоловік сказав: потрібна вишка

Удома Галина не витримала — розповіла все чоловікові, Миколі, поки той вечеряв.

— Та ну, — Микола відсунув тарілку. — Кіт на стовпі ЛЕП. Третя доба, кажеш?

— Третя пішла.

Микола почухав потилицю. Чоловік він був небалакучий, але до чужої біди — а надто до тваринячої — ніколи байдужим не був.

— Тут руками не дістанеш, Галю. Тут вишка потрібна. Така, з люлькою, що піднімається. Я вранці поспитаю в хлопців на роботі — може, в когось знайомі є з такою технікою.

— А самому як? Драбину приставити?

— Яка драбина, — Микола глянув на неї майже сердито. — То ж високовольтна лінія. Туди лізти — це не на горище по картоплю. Там струмом ударить так, що й сліду не лишиться. Самому й думати нема чого.

Галина того вечора довго не спала. Лежала, слухала, як за вікном гуде вітер, і думала про маленьку чорну грудочку там, нагорі. Як йому холодно. Як страшно. Як він уже третю ніч не їсть, не п’є, тільки тримається з останніх сил за крижаний метал і чекає невідомо чого.

Радість, яка не справдилася

Уранці жінки знову їхали повз. У ранковому тумані стовп ледь проглядався, і верхівки видно не було.

— Галю! — Оксана аж підскочила. — Нема його! Зліз! Таки зліз уночі!

Галина придивилася. І справді — нічого темного на верхівці. Серце радісно тьохнуло.

— Слава Богу, — видихнула вона. — Усе ж голод не тітка. Спустився до того корму, наївся й гайнув собі.

Обидві аж повеселішали. Усю дорогу до роботи розмовляли про щось легке, смішне, і та чорна пляма ніби відпустила нарешті, перестала тиснути на душу.

А ввечері, повертаючись, вони знову проїжджали повз стовп. Тепер туман розвіявся, сонце ще не сіло, і все було видно як на долоні.

Кіт був там.

Просто вранці його ховала імла. Він нікуди не дівся. Він і досі тримався за свою опору, тільки тепер уже не сидів — буквально розпластався по стовпу, припавши до нього всім тілом, ледь-ледь ворушачись.

— Ох, — тільки й сказала Оксана.

Галина мовчала. У неї стиснулося горло. Бо одна річ — сподіватися, а інша — побачити, що надія була порожня. Кіт догоряв там, угорі, як свічка на вітрі. І ніхто нічого не міг удіяти.

Обдзвонили всіх

Того вечора Галина обдзвонила, здається, півсела. Усіх, у кого був хоч якийсь транспорт, хоч якесь знайомство.

— Альо, Петре? Слухай, така справа… кіт на стовпі застряг, за селом, на ЛЕП. Може, у тебе є хтось із вишкою?

— Кіт? — Петро на тому кінці аж присвиснув. — Та ти що, Галю. Хто ж до тих ліній полізе? То ж напруга. Там без енергетиків ніяк. Хіба життя не дороге.

І так — раз за разом. У кого не було техніки, той не мав знайомих. У кого були знайомі, ті відмовлялися навіть слухати про лінію електропередачі. І їх можна було зрозуміти. Ніхто не хотів важити життям заради кота.

Галина клала слухавку дедалі похмуріше. Виходило, що всі співчувають — і ніхто не може допомогти.

А кіт там, нагорі, доживав четверту добу.

Порада сусідки

Коли вони з Оксаною верталися від стовпа — знову намарне, знову з нез’їденим кормом унизу, — їх біля крайньої хати гукнула баба Валя. Сусідка. У селі новини летять швидше за вітер, тож вона вже все знала.

— Що, дівчата, знов до котика ходили?

— Ходили, тітко Валю, — втомлено відповіла Галина. — Уже й нявчати майже перестав. Сидить як прибитий. Боюся, не дотягне.

Баба Валя похитала головою. А потім раптом примружилась хитро.

— А чого ви по людях бігаєте? Хто вам кота зніме голіруч? То ж не людська справа. То стовп чий? Енергетиків. От і дзвоніть енергетикам. Прямо в обленерго. Хай приїздять і знімають.

— Та хіба вони приїдуть? — засумнівалася Оксана. — Через якогось кота?

— А ти подзвони — й узнаєш. Скажи, що то ваш кіт. Що ваша худоба на їхньому майні застрягла. Хай розбираються. А не схочуть — є куди поскаржитися. Це їхні стовпи, їхній і клопіт.

Галина з Оксаною перезирнулися. Думка була зухвала. Дзвонити в серйозну організацію через кота здавалося якоюсь дурницею. Але іншого виходу не було. Зовсім.

— А й справді, — повільно сказала Галина. — Чого це я по сусідах. Завтра ж зранку подзвоню.

«Приїдемо вночі»

Уранці Галина набрала номер обленерго. Серце калатало — вона була готова до всього: до відмови, до сміху, до роздратованого «жінко, ви що, нам більше нема чого робити».

— Доброго дня, — сказала вона якомога твердіше. — У мене таке… незвичайне питання. На вашому стовпі, лінії електропередачі, за селом, уже четверту добу сидить кіт. Сам не злазить, обезсилів. Допоможіть, будь ласка, зняти.

На тому кінці помовчали. А потім відповіли — спокійно, по-діловому, без жодної насмішки:

— Зрозуміло. Адресу диктуйте. Орієнтир який біля того стовпа?

Галина мало не випустила слухавку від несподіванки.

— То… то ви приїдете?

— Приїдемо, — сказав чоловічий голос. — Тільки знаєте що, такі речі ми робимо в темну пору доби. Бо щоб зняти тварину з лінії безпечно, доведеться знеструмити цілу ділянку. А вдень люди без світла сидітимуть — кому холодильник, кому насос, кому що. Уночі менше клопоту всім. Приїдемо після опівночі. Чекайте.

Галина поклала слухавку й кілька секунд просто стояла, не вірячи. Виявилося, для енергетиків це навіть не дивина. Кажуть, такі виклики бувають частіше, ніж думаєш. Просто люди про це не говорять уголос.

Заради одного кота село лишилося без світла

Тієї ночі за селом було вітряно й вогко. Десь близько першої під’їхала спецмашина — велика, з тією самою вишкою, про яку говорив Микола. Бригада оформила наряд, отримала допуск, і десь на пульті хтось перемкнув рубильник.

Світло в селі згасло. У вікнах, де ще не спали, потемніло. На кілька годин усі ці хати, теплі й сонні, лишилися без електрики — заради однієї маленької чорної грудочки на стовпі.

Галина з Оксаною стояли внизу, кутаючись у куртки. Микола приїхав із ними — мовчав, але був поруч. Люлька повільно повзла вгору, до ледь помітного силуету, що вже майже зливався з темрявою.

Кіт не ворушився. Галині на мить здалося найстрашніше — що вони спізнилися. Що там, угорі, уже нічого живого.

Та коли люлька наблизилась, кіт раптом стрепенувся.

І зробив те, чого ніхто не чекав. Перелякавшись гулу техніки й чужої людини, що тяглася до нього, він зібрав останні сили — і кинувся вниз.

Оксана зойкнула. Галина затулила рота рукою.

Але електрик виявився спритнішим. Він устиг — підхопив маленьке тіло просто в повітрі, притиснув до себе й обережно поніс униз у люльці.

— Тримаю! — гукнув він згори. — Живий ваш кіт! Живий!

Жива грудочка

Коли люлька опустилася, Галина кинулася назустріч. Електрик передав їй кота — чорного, страшенно худого, з вибалушеними від жаху очима. Він трусився весь, дрібно й безперервно. Від холоду, від пережитого, від десятка чужих людей довкола.

— Швидше, дівчата, кутаємо його! — заметушилася Оксана, стягуючи з себе теплу кофту.

Вони загорнули кота, як немовля. Він спершу пручався, кволо дряпався, потім затих, відчувши тепло людських рук.

— Живий, — прошепотіла Галина, і по щоці в неї покотилася сльоза. — Головне, що живий.

Жінки заходилися дякувати енергетикам — гаряче, плутано, перебиваючи одне одного. Хлопці тільки всміхалися, складаючи інструмент.

— Та нема за що, — сказав той, що знімав кота. — Робота така. Не вперше вже знімаємо. Якось навіть собаку діставали, уявіть собі. Заліз — і не вийде.

Але по їхніх обличчях було видно: і їм самим тепло на душі. Бо одна справа — лагодити дроти, а інша — врятувати чиєсь маленьке життя посеред холодної ночі.

Десь у селі знову спалахнуло світло. Лінію ввімкнули. Хати ожили, наче нічого й не було.

Кому ж він тепер дістанеться

По дорозі додому Оксана штовхнула подругу ліктем.

— Галю. А кота куди? До тебе?

Галина навіть не задумалась. Вона притискала тремтячий згорток до грудей так, наче несла найдорожче на світі.

— А куди ж іще. До мене, звісно. Я його три ночі в думках гріла. Тепер уже не віддам нікому.

Кіт під кофтою щось буркнув — ображено, по-своєму, мовляв, набралася я з вами лиха. Пару разів обурено нявкнув. А тоді зігрівся остаточно й, здається, задрімав просто на ходу.

Позаду лишився високий стовп, крижаний вітер і чотири страшні доби самотності на висоті, де ніхто не міг допомогти.

А попереду чекав теплий дім. Миска з їжею. М’яке крісло. І людина, яка не проїхала повз. Яка не сказала собі вкотре «та злізе сам» — а взяла й подзвонила. І заради якої ціле село на одну ніч лишилося без світла.

Інколи цього й досить, щоб урятувати життя. Просто не змиритися. Просто набрати номер. Просто не залишити в біді.

А вам колись доводилося рятувати кота з висоти? Хто чи що допомогло вам тоді? Розкажіть у коментарях — такі історії варто пам’ятати.