Замок для нікого

Надворі лютував лютий. Такий, як і має бути — злий, колючий, із вітром, що пробирає до кісток. Галина Іванівна стояла біля вікна й дивилася на подвір’я.

Сніг лежав рівно, незайманий. Ніхто не ходив. Ніхто давно вже не ходив.

За спиною гула маленька грубка — та, що в кухні. Тільки її вона й топила цієї зими. Решта кімнат стояли зачинені, темні, холодні. Вісім кімнат. Два поверхи. Сто сімдесят квадратних метрів.

І вона одна.

Будували з Василем двадцять років тому. Він тоді ще живий був, міцний, руки — як лопати. Брали кредит, позичали в родичів, відмовляли собі в усьому. Вона пам’ятала, як їли картоплю з олією цілими місяцями, щоб зекономити. Як не купила собі зимового пальта три роки поспіль — “потім, Галю, ще купиш, спочатку дах закриємо.”

Дах закрили. Потім — вікна. Потім — штукатурка, підлога, плитка.

— Васильку, навіщо нам стільки кімнат? — питала вона тоді.

— Як навіщо? — дивувався він, навіть трохи ображався. — Толік одружиться — йому кімната. Оксанка приїде з чоловіком — їм кімната. Внуки підуть — теж місце треба. Хай знають, що є куди повернутися. Хай є рідна хата.

Вона не сперечалася. Вона й сама тоді так думала. Усі так думали. Сусідка Ніна будувала ще більший — три поверхи, гараж на дві машини. Свекруха казала: “Великий дім — велика сім’я.” Це здавалося правдою, яку не треба доводити.

Толік зараз у Варшаві. Вже сьомий рік. Спочатку — на заробітки, тимчасово, а потім узяв та й залишився. Одружився з полькою, Магдою. Хороша жінка, Галина Іванівна нічого поганого не скаже. Але чужа. І онук Михайло — вона навіть не знає, як він говорить, якою мовою думає.

Дзвонить Толік у неділю, коли не забуває.

— Мамо, як ти там?

— Та нічого, синку. Нормально.

— Тепло?

— Тепло, — каже вона. І не говорить, що тепло тільки на кухні. Навіщо казати? Він же не приїде через це.

Оксанка в Києві. Це ближче, але теж — своє життя, своя квартира, робота, діти в школі. Приїжджає на Різдво, на кілька днів. Ходить по кімнатах, дивиться.

— Мамо, може, продати частину меблів? Вони ж просто гниють тут.

— Нікуди вони не гниють.

— Ну, стоять без діла.

— Стоять, — погоджується Галина Іванівна. — Стоять.

Вона налила собі чаю і сіла на табуретку біля грубки. Відчинила дверцята — там ще жевріло. Підклала поліна.
Думки приходили самі, як завжди ввечері.

Може, Василь мав рацію? — питала вона себе інколи. Хоч би залишився спогад, що будували, що старалися, що хотіли дати дітям більше, ніж самі мали. Це ж не погано — хотіти так.

Але потім думала інакше.

Скільки вони з Василем не поїхали нікуди — бо дім. Скільки не відпочили, не витратили на себе — бо дім. Він пішов із життя в шістдесят два, навіть не побачив, як онуки ростуть. Серце. Лікарі казали — стрес, перевтома. А вона думає — цегла. Оці всі цеглини, що він сам клав, сам місив, сам тягав. Він поклав у них своє здоров’я, своє серце, свої роки. Заради чого?

Заради порожніх кімнат. Заради меблів у поліетилені. Заради того, щоб вона одна топила кухню й дивилася у вікно на незайманий сніг.

Зайшла сусідка Ніна — та, що з трьома поверхами. Постукала, як завжди, без попередження.

— Не замерзла? — запитала з порогу, тягнучи за собою запах морозу й парфумів.

— Та ні. Заходь, чай п’ю.

Ніна сіла навпроти, обхопила чашку долонями.

— Мої дзвонили вчора, — сказала вона після паузи. — Кажуть, цього літа не приїдуть. У Богдана відпустка маленька, і вони хочуть на море.

— Зрозуміло.

— Ага, — Ніна подивилася у вікно. — Зрозуміло.

Вони помовчали. Такі розмови не потребували слів — вони обидві все розуміли без них.

— Слухай, Галю, — озвалася Ніна, — ти от якби знала тоді, що так буде — будувала б?

Галина Іванівна подумала. Довго. Чесно.

— Щось менше — мабуть, так. Дві кімнати, кухня нормальна, ванна тепла. Щоб протопити не було проблемою. Щоб одній не страшно.

— І мені так само.

— А решту грошей? — Галина Іванівна гірко посміхнулась. — Та хоч би з Василем поїхали до Карпат. Він так хотів — все казав, “от закінчимо дах, поїдемо.” Не поїхали. Вже й не поїдемо.

Ніна нічого не відповіла. Тільки відхилила чашку й подивилася на вогонь у грубці.

Ввечері, коли Ніна пішла, Галина Іванівна взяла ліхтарик і пройшлася по будинку. Відчиняла двері, світила. Кімната Толика — шафа, стіл, ліжко вкрите покривалом. Кімната для гостей — така сама. Велика зала на першому поверсі, де мало б збиратися сімейство за великим столом.

Все чисто. Все цілісно. Все мертве.

Вона зупинилась посередині зали й подивилась угору, на ліпнину на стелі, яку вони з Василем вибирали цілий день на ринку. Він тоді ще жартував: “Галю, ми не у Версалі, але й не гірш”.

Вона тихо засміялась у темряві. А потім також тихо заплакала.

Не від жалю до себе. Від жалю до нього — що старався, вірив, клав серце в кожну цеглину. Що хотів, як краще. Що не знав, що краще — це не завжди те, що велике.

Вона повернулась на кухню. Підкинула останнє поліно. Сіла.

За вікном все так само падав сніг. Тихо й байдуже.

Великий дім — не велика сім’я, — подумала вона.