Вона сховала кошеня під столом на роботі

Вероніка завмерла з паперовим стаканчиком кави біля губ. У коридорі стихли кроки — а це означало тільки одне: директор стоїть просто під її дверима.

І тут з-під столу пролунало зрадливе:

— Мя-ау!

— Тш-ш-ш, — самими губами прошипіла вона й ногою підсунула під стіл кошик для паперів, ніби це могло щось врятувати.

Двері відчинилися.

* * *

А почалося все за три години до цього, коли жовтень вирішив показати, на що здатний.

Дощ ішов із самого ранку — не той приємний, під який добре працюється біля вікна, а холодний, косий, із вітром, що вивертає парасольку навиворіт просто на переході. Вероніка вискочила в обід по щось поїсти, бо звіт горів синім полум’ям і на нормальний обід часу не було.

Біля входу в двір, там, де стоять сміттєві баки й вічно паркується чиясь стара «Шкода», щось пищало.

«Не зупиняйся, — наказала вона собі. — У тебе орендована квартира. Оренда в столиці така, що другої ти не потягнеш. Тобі не можна нікого».

Ноги зупинилися самі.

Між бордюром і калюжею сиділа мокра грудочка — смугасте, сіро-руде, завбільшки з долоню. Хвіст прилип до боку. Очі — величезні, сірувато-блакитні, і дивилися вони просто на неї, без жодного страху, наче давно чекали.

— Знову підкинули, — почулося за спиною.

З дверей маленької кав’ярні визирала пані Галина, яка вже років десять варила тут каву всьому кварталу.

— Третій за місяць. Учора теж один сидів, отам, під туями.

— І що з ним?

Пані Галина відвела погляд і почала витирати руки об фартух.

— Та що… Машини ж туди-сюди. Заїжджають, як на автобан.

Усередині в Вероніки щось обірвалося.

— У вас коробки не знайдеться?

— Візьми оту, з-під помідорів. Тільки, дівчино, назад не неси. У мене вдома вже три таких «знахідки» живуть, чоловік каже, ще одна — і він переїде до тещі.

Вероніка присіла навпочіпки просто в калюжу, забувши про черевики.

— Іди сюди. Ну йди, я тебе не з’їм.

Кошеня не втекло. Воно зробило два кроки вперед — і саме полізло їй у долоні.

— Господи, ти ж крижаний.

Вона розмотала шарф, загорнула в нього тільце. Кошеня стислося в грудку й затихло.

* * *

Уже в ліфті, коли перший порив минув, почала вимальовуватися проблема.

Господиня квартири, Ольга Степанівна, у питанні тварин була як бетонна плита. «Ніяких хвостатих», — сказала вона ще під час заселення, і сказала так, що переперитувати не хотілося. «А то знаю я оце ваше “на тиждень передержати”. Потім шпалери в стрічки, лінолеум подертий, а мені ремонт робити за свої».

Вероніка все ж набрала номер. А раптом.

— Ольго Степанівно, добрий день. Тут така справа… я кошеня знайшла.

— І не починай, — почувся голос у слухавці. — Ти сьогодні вже друга. Одна дзвонила, хом’яка їй треба. Друга — цуценя біля магазину підібрала. Ви що там, змовилися?

— Воно зовсім маленьке. Мокре все.

— Маленьке зараз. А через пів року буде здоровий котяра, і прощавай мій диван. Не хочеш шукати іншу квартиру — ніяких тварин. Усе, у мене вода біжить.

Короткі гудки.

Вероніка подивилася на коробку. Кошеня вже трохи відігрілося й тепер діловито вмивалося, ніби нічого й не сталося. Мокра лапка, вухо, знову лапка.

— Ну добре, — сказала вона вголос. — Посидиш поки в мене в кабінеті. Я там сама. Тільки тихо, домовилися?

Кошеня кліпнуло. Це можна було зарахувати за згоду.

Тимчасово ж. Поки не знайдеться господар.

* * *

— Вероніко Андріївно, звіт за квартал. Що це було?

Ігор Богданович стояв на порозі — гроза тих, хто запізнюється, і головний борець за офісний дрес-код. Брови зійшлися на переніссі.

— Що саме? — Вероніка з надзвичайною зосередженістю розмішувала цукор, який розчинився хвилин двадцять тому.

— Звук. Дивний. Схожий на…

— А! — вона розсміялася так фальшиво, що самій стало соромно. — Це застосунок. У телефоні. Для медuтації.

«Господи, що я мелю».

— Медuтація, — повторив він. — З котами.

— Дослідження показують, що муркотіння знижує тиск і підвищує продуктивність, — затарабанила Вероніка. — Це зараз усі так роблять.

— Мяу! — рішуче заперечила коробка під столом.

Пауза вийшла довга. Дуже довга.

— Вероніко Андріївно. Ви ж пам’ятаєте пункт сьомий нашого внутрішнього розпорядку?

Пам’ятала, звісно. «Забороняється приводити до офісу домашніх тварин». Пункт, який Ігор Богданович власноруч дописав після історії з хом’яком із бухгалтерії. Але то окрема оповідка, і в бухгалтерії досі не всі про неї говорять спокійно.

— Я можу пояснити, — Вероніка набрала в груди повітря.

І тієї ж миті з коробки викотилася сіра грудочка. Вона анітрохи не збентежилася від присутності керівництва — сіла посеред кабінету й почала вмиватися.

— Це тимчасово! — випалила Вероніка. — Я знайшла його біля двору, там дощ, він мокрий був наскрізь. У мене орендована, господиня категорично проти. Я вже написала в усі групи, оголошення розвісила. Кілька днів, поки знайдеться господар!

Ігор Богданович мовчав. Кошеня закінчило вмиватися й з інтересом роздивлялося туфлі.

— Мяу? — ввічливо поцікавилося воно й рушило просто до них.

— Ні-ні-ні! — Вероніка кинулася навперейми, але спізнилася.

Кошеня вже терлося об шкіру, залишаючи на ній сірі волосинки, і муркотіло так, що чути було, здається, у сусідньому кабінеті.

— Я все приберу! — пообіцяла вона в паніці. — І туфлі почищу. І взагалі.

— Цікаво, — раптом сказав Ігор Богданович.

— Що?

Він нахилився й обережно підняв кошеня однією долонею.

— Кажу, цікаво. У мене точнісінько такий був. У дитинстві, у баби в селі. Ми його під клунею знайшли.

Щось у його обличчі змінилося. Наче хтось на секунду прибрав з нього двадцять років і посаду.

— Він ходив так тихо, що ми його вічно шукали по всьому двору, — сказав він, чухаючи кошеня за вухом. — То й назвали Тишком. Розумний був. Вісімнадцять років прожив, уявляєте?

Він осікся. Кашлянув. Спробував повернути на обличчя директорську суворість — але кошеня вже дерлося по рукаву на плече, чіпляючись кігтиками за піджак.

— Я його заберу, — сказав Ігор Богданович.

— Що?!

— Кошеня. До себе. У мене будинок за містом, місця вистачить.

— Але ж… — вирвалося в неї.

— А отак, — він ледь помітно посміхнувся. — Хоча… ви не могли б мене проконсультувати? Що йому купувати, як годувати. Стільки років минуло, я вже все забув.

— Звісно! — зраділа Вероніка. — Тут за три квартали є нормальний зоомагазин.

— Чудово. Тоді, може, і повечеряємо заодно? Обговоримо деталі.

Вероніка розгублено кивнула. Кошеня на плечі директора задоволено муркнуло.

* * *

У зоомагазині Ігор Богданович виявився покупцем прискіпливим до нестями.

— А цей корм точно підходящий? А миска не замала? А може, одразу таку, з фонтанчиком?

— Для початку вистачить звичайної, — Вероніка ледве стримувала сміх.

Куди подівся грізний керівник, від якого весь відділ ховав телефони на нарадах? Перед нею стояв схвильований чоловік, який хотів купити «все найкраще» істоті вагою чотириста грамів.

— А будиночок? Як думаєте, йому сподобається?

— Думаю, поки що досить лежанки.

— Ні-ні, беремо будиночок. І оту мишку з пищалкою. І кульку з бубонцем.

За касою він подивився на чек, потім на кошеня в сумці-переносці й сказав:

— На ці гpoші я колись півмісяця жив.

— На ці гpoші зараз пів вікна поміняти можна, — погодилася Вероніка.

Дощ надворі вже вщух. Пахло мокрим асфальтом і листям, ліхтарі відбивалися в калюжах, і вечір раптом перестав здаватися холодним.

* * *

У кав’ярні навпроти їх пустили разом із переноскою — адміністраторка виявилася жінкою розуміючою й одразу принесла блюдце з водою.

— Знаєте, — Ігор Богданович крутив у руках чашку, — я справді за цим скучив. Після Тишка якось не складалося. Робота, відрядження, вічні наради. Усе відкладав.

Вони просиділи до закриття. З’ясувалося, що в суворого директора є почуття гумору, десяток історій про сільських котів і собак, що він теж любить старе кіно й терпіти не може морепродукти.

— Треба буде перевірити, як він освоїться, — сказав він, коли вони під’їхали до його будинку.

— Обов’язково, — кивнула Вероніка. — Я ж винна в порушенні внутрішнього розпорядку. Мушу довести справу до кінця.

— Тоді завтра? Після роботи?

— Після роботи.

Уже виходячи з машини, вона обернулася:

— А як назвете?

Ігор Богданович подивився на кошеня, яке саме гризло ремінець сумки.

— Тишко, — сказав він. — Хай буде Тишко.

— Але ж він галасливий. Через нього я мало роботи не позбулася.

— От саме тому.

* * *

Через тиждень Вероніка знайшла на своєму столі два папірці. Перший — розпорядження про доповнення до пункту сьомого: тварини в офісі дозволені, «за погодженням із керівництвом». Другий — записку, написану від руки: «Зайдіть, будь ласка. Тишко зжував зарядку від ноутбука, потрібна консультація».

Кажуть, коти самі вибирають, до кого прийти. Вероніка не знає, чи це правда. Але того жовтневого дня хтось таки вибрав — і, здається, вибирав він не тільки дім.