Вона не любила собак

Два дивних друга

— Ну, і хто мене тут чекає? — Хомич зайшов на кухню, побачив собаку і аж застиг на порозі.

Господи, як же вона була схожа на Жульку! На ту, ще молоденьку, кумедну, довірливу дівчинку, яка колись сама підійшла до нього на вулиці…

Дружба — штука дивна. Буває, зійдуться двоє геть різних людей — і не розлити водою. Так сталося з Іваном Петровичем і Тимофієм Хомичем. Приятелювали вони років із тридцять, а глянути з боку — важко зрозуміти, що їх поєднує. Хіба що вік поважний.

Петрович — кругленький, спокійний, одружений уже понад сорок років. Дружину Галину любив, як то кажуть, не за красу, а за характер, хоч характер той інколи випробовував терпіння на міцність.

Хомич же змолоду обходив ДРАЦС десятою дорогою:

— На біса мені той шлюб, Петровичу? Не буду я в’язнем.

Тому самотність його роками скрашувала чорна дворняга Жулька. Прибилася сама, ще цуценям, на автобусній зупинці — зазирнула у вічі, і все, пропав чоловік. Забрав додому й жодного разу не пошкодував.

Петрович про Жульку відгукувався так собі:

— Скандальна в тебе псина. І розпещена до того ж.

— Твоя Галина, скажеш, ліпша? Жулька погавкає п’ять хвилин — і вгамується, а твою так просто не заспокоїш! — миттю огризався Хомич.

Так вони й підколювали одне одного роками — беззлобно, за звичкою. А в усьому іншому розуміли одне одного з півслова: і на рибалку разом, і по гриби, і на дачу.

Дорога на дачу і безіменне озеро

Їздили вони старенькою жовтою «Таврією» Петровича — по п’ятницях, увечері, коли спека вже спадала. Хомич із Жулькою на колінах, невдоволена таким сусідством Галина, і сам Петрович за кермом, у передчутті вихідних.

— Тримай ти свою собаку міцніше, всю машину обгавкала, розсаду мені притисла! — бурчала Галина.

— Та вона й не дивиться на твою розсаду! — відбивався Хомич.

Будинки в них на дачі стояли поруч, тому відпочинок часом переривався сваркою через паркан. А потім Петрович незмінно виступав миротворцем:

— Галю, не гнівайся. Ми зараз утрьох на озеро підемо, тобі й спокійніше буде.

Через луг, потім лісовою стежкою — і ось воно, те саме безіменне озерце, про яке на селі мало хто знав. Пляжу немає, риба дрібна, зате тиша дзвенить, і латаття тихо погойдується на воді.

Саме тут одного разу Хомич посивів очима, дивлячись на Жульчин посивілий ніс:

— Слухай, а вона ж старша за нас виходить, якщо на собачий вік рахувати. Бабуся вже моя. Що я без неї робитиму?

— Чого ти раніше часу себе ховаєш? Поживе ще! — відмахнувся Петрович.

Та дива не сталося.

Осінь, яка забрала Жульку

Скінчилося літо, за ним пішла осінь, а слідом за осінню — і Жулька. Тихо, вві сні, віддала свій повідець у руки Старості.

З Хомича мовби душу вийняли одним махом. Почорнів, замкнувся, погас. До Петровича заходити перестав, на Новий рік у садове товариство не поїхав, хоча роками святкували там разом. А навесні заявив:

— Ну її, ту дачу. Що я там не бачив.

Петрович спершу сподівався: минеться, час загоїть. Потім почав хвилюватися по-справжньому — начебто живий друг, а бажань у нього, як у людини, що вже давно все для себе вирішила.

Якось навіть запропонував завести іншого собаку. Хомич глянув на нього, наче на несповна розуму:

— Нема на світі такої собаки, як Жулька, розумієш?

Петрович розумів. Але що робити — не знав. На щастя, у нього була дружина.

Галина, яка не любила собак

Галина собак не любила. Не ненавиділа, зла їм не бажала, але й на поріг не пускала — принципово. Хомич це знав краще за інших: скільки сутичок через Жульку в них траплялося, не злічити.

Того, що сталося весняного вечора, від Галини не чекав ніхто.

Травень потроху розфарбовував дерева зеленим. Петрович віз дружину з дачі, їхали мовчки — і ця тиша була якась неправильна, тривожна. Раптом Галина попросила:

— Пригальмуй.

— Що таке?

— Дивись, хто на узбіччі голосує.

Петрович визирнув у вікно й аж присвиснув. Чорна, тонка, брудна собака сторожко дивилася на машину. Одне вухо надламане, друге стирчить.

— Жулька! Викапана Жулька, тільки молодша й худіша.

Галина відчинила дверцята.

— Ти куди? — здивувався чоловік.

Собака не злякалася — підійшла, тицьнулась носом у ногу Галини й завмерла.

— Забираємо з собою, — вирішила та.

— Ти ж собак не любиш!

— Я — ні. А друг твій любить. Мені вже несила дивитися, як один згасає, а другий поряд мучиться. Досить.

— А раптом Хомич відмовиться? — засумнівався Петрович.

— Від цієї — не відмовиться. Я твого Хомича теж не перший рік знаю. А не приживеться — у притулок віддамо, все краще, ніж на трасі помирати з голоду.

Петрович чомусь відчув, як у нього защипало очі. Від пилу, певно.

Хтось на кухні чекає

Хомич той вечір проводив, як і всі останні місяці — втупившись у телевізор, не чуючи ні слова з того, що там говорять. У двері настирливо подзвонили.

На порозі стояв Петрович, збуджений, як хлопчисько.

— Чого дзвониш? Пожежа? — буркнув Хомич.

— Та ні. Тебе там дехто чекає.

— Ти випив, чи що?

— Ні краплі. Пані одна тебе чекає. Правда, трохи заблукала й до нас потрапила, але шукає точно тебе.

У очах Хомича, десь на самому дні, ворухнулася цікавість. Це вже було добре.

Чорна дворняга лежала біля ніжки кухонного стола — вимита, нагодована, стомлена. Стільки подій за один день. І тут увійшов він — високий, немолодий, і пахло від нього чимось рідним.

— Ну, і хто мене тут чекає? — Хомич зайшов на кухню, побачив собаку і аж застиг на порозі.

Господи, як же вона була схожа на Жульку… Тільки вуха трохи інші. Зате погляд — уважний, розумний, до болю знайомий.

— Де ви її взяли? — голос сів, прозвучало суворіше, ніж хотілося.

— Ти не лайся, — заметушився Петрович. — Ніхто ж тебе не змушує…

Галина прийшла на допомогу:

— На трасі голосувала. Вирішили підвезти — надто вже на одну знайому схожа. Тобі не здається?

Хомич не знайшов слів, лише кивнув і підійшов ближче. Собака підскочила, завертіла хвостом, тицьнулась носом у долоню.

— Вона тебе теж упізнала, — стиха мовив Петрович.

— Моя, — видихнув Хомич і немов ожив просто на очах. — Звісно, моя. Хай і інша…

Вони пішли з квартири разом. Петрович зачинив за ними двері й обійняв дружину:

— Стільки років живемо, а ти й досі мене дивуєш.

— Та годі тобі. Просто я люблю, коли все добре. Поганого й без мене вистачає, — усміхнулася Галина. — Ходімо вечеряти.

Знову вчотирьох

Настало літо. По п’ятницях Петрович знову заводить свою стареньку «Таврію» й чекає, поки всі всядуться. Вони знову їдуть на дачу вчотирьох.

— Тримай собаку, — бурчить Галина. — Всю розсаду мені перетрощите.

— Та не потрібна їй твоя розсада! — сміється Хомич і міцніше пригортає собаку.

— Господи, нічого не змінюється, — зітхає Петрович і крутить кермо.

А сам думає, що це якраз чудово. Завтра вони знову підуть на те безіменне озеро. Треба показати молодій Жульці їхнє улюблене місце. Їй там точно сподобається — інакше й бути не може.