Вона не любила собак. Але одного вечора все змінилося

— Ну, хто мене тут виглядав? — Кузьма зайшов на кухню, побачив собаку і застиг на порозі.

Ну треба ж, як вона була схожа на Ласку. На ту, ще молоду, кумедну, довірливу — яка колись сама підійшла до нього на вулиці й заглянула в очі так, ніби спитала дозволу увійти в його життя.

* * *

Дружба — штука дивна. Іноді вона зв’язує двох таких різних людей, що тільки руками розведеш. От, скажімо, Микола Іванович і Кузьма дружили вже років тридцять. Подивишся збоку — і не збагнеш, що спільного між цими двома. Хіба що вік поважний. А в усьому іншому — небо і земля.

Микола Іванович був кругленький, невисокий, спокійний, давно й міцно одружений. Дружину свою, Галину, любив по-справжньому — так теж буває. Хоча, як гадав Кузьма, любити її було особливо ні за що. Жінка вредна, гостра на язик, чіплялася до кожної дрібниці. Втім, за словами Кузьми, такі майже всі.

Сам Кузьма зостався парубком. І це при тому, що зовнішністю природа не обділила: зліпила ладно. Зріст богатирський, чуприна густа, плечі широкі. А от вдачу підібрала, м’яко кажучи, колючу. Кузьма з цього приводу не бідкався. Навпаки — з роками так прикипів до свого життя, що й слухати не хотів про інше.

Самотність Кузьми скрашувала чорна двірняжка на ім’я Ласка. Багато років тому вона сама підійшла до нього на вулиці біля базару. Мокра, худа, з реп’яхами в шерсті. Заглянула в очі, торкнулася лапою коліна — «можна до тебе?» Кузьма не встояв. Привів додому. І жодного разу потім не пошкодував.

Чудова дівка вийшла. Віддана, розумна, красива по-своєму. Жінок з таким набором чеснот, любив повторювати Кузьма, у природі не існує.

Микола Іванович думав інакше.

— Скандальна в тебе псина, — казав він. — Та ще й розбещена вкрай.

За що негайно отримував здачі.

— А твоя Галина, можна подумати, краща? Та в сто разів гірша. Ласка погавкає п’ять хвилин і вгамується, а твою Галю так просто не заткнеш.

Микола Іванович, звісно, ображався.

— Оце ти дарма. Галя, може, й буркотить іноді, зате любить.

— Ласка теж любить! І гавкає, зауваж, тільки на чужих. Та й то за діло. Помʼяни моє слово — собака просто так голосу не подасть. На відміну від деяких…

— А, іди ти! У всьому нормальний мужик, а до своєї собаки — прямо хворий, — сердився Микола Іванович.

— Заздри мовчки, — ставив крапку Кузьма.

На цьому суперечка зазвичай і згасала. Межу друзі старалися не переступати. Бо чого сваритися через одну-єдину незгоду, коли в усьому іншому — повне порозуміння. На риболовлю — разом. По гриби — разом. На дачу — теж удвох, а точніше, вчотирьох.

* * *

Хоча поїздки на дачу, чесно кажучи, були справжнім випробуванням.

Машини в Кузьми не було. Зате в Миколи Івановича стояла під двором стара «копійка» — доглянута, скрипуча, але вірна, як стара кобила. Ось у неї щоп’ятниці ввечері вони й вантажилися всім гуртом.

Кузьма з Ласкою на руках. Похмура від такого сусідства Галина — вона собаку терпіти не могла, і це ще мʼяко сказано. І сам Микола Іванович, наперед знесилений майбутньою дорогою.

Бо дорога щоразу перетворювалася на маленьку виставу.

— Прибери від мене цю блоху! — шипіла Галина, тільки-но Ласка вмощувалася ближче. — Вона мені всю спідницю обшерстить!

— Це не блоха, це порядна собака, — незворушно відповідав Кузьма. — А от язик у декого справді треба часом прибирати.

— Миколо, ти чуєш, як він зі мною розмовляє?!

— Чую, чую, — зітхав чоловік, не відриваючи очей від дороги. — Ще годину потерпіть обидвоє, і будемо на місці.

Ласка на всі ці розмови не зважала. Вона любила дачу лютою собачою любов’ю: там був город, кроти, сусідський кіт і безмежна воля. Тому в машині вона тремтіла від нетерпіння і час від часу тихенько скавучала, дивлячись у вікно.

— Ось, полюбуйся, — тицяла пальцем Галина. — Навіть твоя ідеальна псина нити вміє.

— Вона не ниє. Вона мріє, — відрубав Кузьма. — Тобі не зрозуміти.

* * *

Роки йшли собі тихенько, як вода в тому дачному струмку.

Ласка старіла. Спершу посивіла морда, потім важче стало стрибати в машину, а далі й на ґанок вона піднімалася повільно, з паузами, ніби зважуючи кожну сходинку. Кузьма нікому про це не казав, але ночами почав прислухатися до її дихання. І сам собі дивувався: колючий, незалежний парубок, який усе життя переконував, що нікого йому не треба, — а тут завмирав від страху над старою двірняжкою.

Тієї осені її не стало.

Тихо, без муки, уві сні — так, як заслужила. Просто вранці не підняла голови назустріч. Кузьма сидів на підлозі поруч довго-довго, поклавши долоню їй на бік, ніби ще міг зігріти.

Микола Іванович приїхав того ж дня. Мовчки. Поховали Ласку під старою яблунею на дачі — тією самою, під якою вона колись викопала півгорода, ганяючись за кротами.

А потім Кузьма закрився.

Не пив, ні. Просто перестав дзвонити, перестав виходити на риболовлю, на телефон відповідав коротко: «Все нормально». Микола Іванович і так, і сяк — а друг наче за скло зайшов. Дивишся на нього, а достукатися не можеш.

— Галю, я не знаю, що з ним робити, — зізнався він одного вечора вдома. — Він же наче й живий, а наче й погас. Через собаку. Розумієш? Через собаку.

Галина мовчала. Довго. Потім сказала щось, чого чоловік від неї геть не чекав.

— Не через собаку, дурний. Через те, що більше нема кого любити.

* * *

А через два тижні сталося те, від чого Микола Іванович мало не сів на підлогу.

Він заїхав до друга без попередження — просто привіз банку Галиного варення, аби мати привід зазирнути. Відчинив двері своїм ключем, зайшов на кухню… і побачив собаку.

Чорну. Молоденьку. Худеньку, з реп’яхами в шерсті і такими самими довірливими очима, як колись у Ласки.

— Ну, хто мене тут виглядав? — почулося за спиною.

Кузьма зайшов слідом, з пакетом корму в руках, і теж застиг, побачивши, як друг стоїть посеред кухні з роззявленим ротом.

— Ти… звідки? — тільки й вимовив Микола Іванович.

— Та отак, — буркнув Кузьма, вдаючи байдужість, хоча вуха в нього почервоніли. — Іду вчора повз базар, а вона сидить. Мокра. Дивиться. І, знаєш, лапою мене — за душу. Ну що я мав робити?

Собака підійшла до Кузьми, притулилася до ноги і задерла голову — точнісінько, як тоді.

— Тільки Галині поки не кажи, — додав він, відводячи очі. — Скаже — знову підібрав скандальну.

Микола Іванович усміхнувся вперше за багато днів. Поставив банку варення на стіл, присів навпочіпки перед новою мешканкою і простягнув руку.

— А знаєш що? Галя тебе полюбить, — сказав він тихо. — Просто вона поки цього не знає.

* * *

І виявилося, що мав рацію.

Бо коли за тиждень Галина вперше побачила нову собаку — набурмосилася, склала руки на грудях і завела своє звичне: «Ну от, знову двірняжку в хату приволік». А потім та чорна дівчинка підійшла до неї, поклала морду на коліно і зітхнула так по-людськи, що в Галини затремтіли губи.

— Ой, ну чого ти, чого, — забуркотіла вона вже зовсім іншим голосом, гладячи собаку по голові. — Голодна, мабуть. Миколо, а в нас там курка з обіду лишилася?

Кузьма і Микола Іванович перезирнулися й нічого не сказали.

А що тут скажеш. Хтось усе життя переконує, що нікого любити не вміє. І сам не помічає, як любов знову підходить до нього на вулиці, заглядає в очі й тихо просить: «Можна до тебе?»