Вісім кроків до миски

Лелека стояв за парканом уже добрих півгодини. Не ходив, не длубався в траві, не робив вигляду, що йому просто по дорозі. Стояв на одній нозі навпроти хвіртки й дивився на подвір’я так уперто, як дивиться людина, котра прийшла позичити гpoшей і ще не придумала, з чого почати розмову.

Василь Остапович помітив його з веранди, коли наливав собі другий кухоль чаю.

— Ти ба, — сказав він уголос, бо в хаті вже другий місяць не було кому відповідати. — І що тобі треба?

Птах, звісно, промовчав. Тільки переставив ногу.

* * *

Гніздо на бетонному стовпі за городом було старше за Василя Остаповича. Ще його батько, тоді молодий і охочий до всякої вигадки, затягнув туди колесо від воза, прикрутив дротом і сказав: «Хай сідають, у кого лелеки — у того хата ціла». Лелеки й сіли. Не того року, а десь на третій, але сіли — і відтоді щовесни хтось із їхнього роду повертався на те колесо.

Цю пару Василь Остапович знав уже третій сезон. Прилітали вони завжди приблизно в один час, у другій половині березня, коли снігу вже нема, а земля ще холодна, як цеглина в погребі.

Тільки та весна вийшла негодяща. Дощі йшли тижнями, потім ударили заморозки на ґрунті, лука за селом стояла під водою, а жаби так і не вилізли — сиділи собі в намулі й чекали тепла. Миші поховалися. Земля була мокра, важка, черв’яка з неї не витягнеш.

А в гнізді вже лежали яйця.

* * *

Того першого разу Василь Остапович чистив карасів. Сусід Микола має ставок, зарибнює його щовесни й раз на місяць привозить сусідам відро дрібноти — «на юшку чи котам». Василь Остапович сидів на пеньку від груші, кидав луску в цеберко, і тут почув за спиною сухий тріск.

Клекіт. Різкий, як тріщотка.

Лелека стояв за парканом. Не за десять метрів, як завжди, коли ходив по луці. Просто за парканом.

Василь Остапович знав про цих птахів достатньо, щоб здивуватися. Лелека — не голуб і не горобець. Він людини не любить, до двору не йде, з рук нічого не бере. Найближче, на що він годен, — це стояти на своєму стовпі й дивитися згори, як ти копаєш картоплю.

А цей стояв і дивився на цеберко.

— Голодний, чи що?

Василь Остапович узяв двох найдрібніших карасиків, вийшов за хвіртку і поклав їх на траву. Птах відступив на кілька кроків — рівно настільки, щоб не образити нікого з двох. Василь Остапович теж відступив. Сів назад на пеньок і взявся за ножа.

Коли він підвів голову, риби на траві вже не було.

* * *

Далі це стало розпорядком.

Уранці, годині о сьомій, лелека приходив і ставав біля хвіртки. Не стукав, не кричав, не підходив ближче. Просто стояв, як людина в черзі, і чекав.

Василь Остапович виносив миску — стару емальовану, з відбитим боком, — ставив її на той самий пеньок, відходив до порога й сідав. Птах чекав, поки між ними буде вісім кроків. Не сім. Вісім. Василь Остапович одного разу спробував залишитись на п’ятому — лелека просто розвернувся й пішов геть, ніби йому раптом стало ніколи.

— Гриць, — сказав тоді Василь Остапович, — ти впертий, як твоя мати.

Ім’я прилипло. Хтозна чому Гриць — просто ходив він двором так, як ходить чоловік, котрий прийшов позичити дриль і соромиться сказати, що вже втретє.

Дрібна риба закінчилася швидко, і Василь Остапович почав носити її сам: брав вудку, йшов на річку, сидів там до обіду й повертався з тим, що впіймав. Що не з’їдалося за день, ішло в морозилку.

Копав ще й черв’яків — під купою перегною, де земля тепліша. Ці Грицеві подобалися менше, але брав.

* * *

Сусідка, Ганна Тимофіївна, побачила все це на третьому тижні й стала біля паркана, склавши руки.

— Васильку, ти що робиш?

— Годую.

— А ти подумав, що буде далі? Привчиш — він же потім людей не боятиметься. Дітлахи з дачі каменем шпурнуть, і все.

Василь Остапович помовчав.

— Я його не привчаю, Тимофіївно. Я миску поставив і пішов. Він до мене не йде. Він і не хоче до мене йти. Просто в нього там четверо ротів на стовпі, а лука під водою.

— Троє, — поправила вона. — Я рахувала, коли голови повилазили.

— Значить, троє.

Ганна Тимофіївна ще постояла, подивилася на стовп, зітхнула.

— Дай і ти мені тієї риби. Я теж винесу.

* * *

У червні нарешті потеплішало, лука підсохла, і жаби заспівали так, що вночі вікно доводилося зачиняти. Гриць зник. Не прийшов ні в понеділок, ні у вівторок, ні через тиждень.

Василь Остапович спіймав себе на тому, що щоранку виходить на веранду з чаєм і дивиться на хвіртку.

— Ну от і добре, — сказав він мисці. — Так і має бути.

Миску він однак не сховав.

Гриць повернувся в липні, коли три тижні не було дощу і земля на луці потріскалася, як стара шиферна плитка. Прийшов, став на своє місце, клацнув дзьобом. Худий був — аж під пір’ям видно кістки.

— Прийшов, — тільки й сказав Василь Остапович і пішов до морозилки.

* * *

У серпні почалася історія зі стовпом.

Хату навпроти купили люди з міста — приїхали, поставили паркан із профнастилу, розчистили двір. Господар, чоловік років сорока, зупинив Василя Остаповича біля магазину.

— Це ваш стовп із гніздом?

— Не мій. Той стовп нічий.

— Ну от. Вони ж сміття кидають, гілки. І гуркіт цей уранці. Я вже дзвонив, питав, чи можна зняти. Кажуть, треба до енергетиків звертатися.

Василь Остапович подивився на нього довго, спокійно.

— Ви цю хату коли купили?

— Торік.

— А вони тут із шістдесят четвертого. Батько моє колесо туди затягнув. Птахів не чіпайте. Вони вам ще на весілля дітям знадобляться.

Чоловік щось буркнув і пішов. Гнізда ніхто так і не зачепив — восени енергетики самі приїхали, поставили на стовпі металевий майданчик під гніздо й поїхали. Василь Остапович вийшов подивитися, як вони працюють, і мовчки приніс їм відро води з криниці.

* * *

Пташенята вчилися літати наприкінці серпня.

Це найсмішніше, що можна побачити в селі, якщо не рахувати кота на слизькому даху. Вони розганялися по гнізду, били крилами, підстрибували — і сідали назад. Потім хтось один зривався, летів метрів двадцять, панікував і повертався.

Гриць у ті дні до хвіртки вже майже не ходив. Вони з лелечихою цілими днями водили молодих по стерні, вчили ходити повільно й дивитися під ноги.

Василь Остапович виносив миску за звичкою. Риба лишалася до вечора. Він виливав її котам і мив миску під краном.

— Все, — сказав він якось Ганні Тимофіївні через паркан. — Виріс.

— Та й добре, що виріс, — відповіла вона. — А ти чого такий?

— Та нічого. Дах треба міняти, ото й усе. Шифер уже сиплеться.

* * *

Вони полетіли двадцять восьмого серпня.

Зранку небо було високе й порожнє, вітер тягнув з півночі, і по всьому селу лелеки збиралися в купи на скошених полях — так завжди перед дорогою. Дорога в них довга: через Босфор, уздовж моря, далі на південь, туди, де взимку тепло. Тисячі кілометрів. Молоді летять уперше й дорогу не знають — просто тримаються старших.

Василь Остапович сидів на веранді й лущив квасолю, коли над двором пройшла тінь.

Потім по шиферу щось шурхнуло. Потім ще раз. І ще.

Він вийшов надвір, задер голову — і завмер із мискою квасолі в руках.

На даху сиділо п’ятеро.

Гриць — з краю, ближче до димаря. Лелечиха — трохи вище. І троє молодих, ще з рудуватими дзьобами, незграбні, притиснулися одне до одного посередині схилу.

Вони не їли. Не шукали нічого. Не клекотіли. Просто стояли на його даху й дивилися вниз, у двір, де стояв чоловік у робочих штанях і гумових капцях на босу ногу.

Василь Остапович поставив миску на землю. Хотів щось сказати — і не придумав що.

— Ну, — вийшло в нього нарешті. — Ну от.

Гриць клацнув дзьобом. Один раз, коротко.

— Ідіть уже, — сказав Василь Остапович. — Ідіть, поки погода.

Вони посиділи ще хвилини зо три. Потім лелечиха зіштовхнулася з даху, за нею молоді — по одному, важко, зачіпаючи крилами повітря. Гриць знявся останнім. Пройшов над городом, над стовпом із гніздом, зробив коло — і пішов угору, туди, де вже кружляли інші.

Василь Остапович стояв посеред двору, поки вони не стали крапками. Потім ще трохи стояв.

* * *

У вересні він таки взявся за дах. Морозилку він за зиму так і не розвантажив. Лежала там риба, пересипана льодом, у пакетах із написом маркером: «Гр.»

* * *

У середині березня Василь Остапович почав виходити на веранду раніше.

Наливав чай, сідав на табуретку й дивився не на хвіртку, а вгору — на порожнє колесо на стовпі, на нове зелене залізо свого даху, на сіре небо над лукою.

Він не знав, чи повернеться саме Гриць. Птахи живуть довго, але дорога в них важка, і не всі долітають.

Знав тільки одне: миска емальована, з відбитим боком, стоїть на веранді, вимита. І вісім кроків від пенька до порога нікуди не поділися.

Хай приходить.