«Я ж живий, я не сміття»: цуценя, яке залишили на звалищі через те, що воно підросло

Уже котрий рік мене запитують одне й те саме: чому я так часто пишу саме про безпритульних тварин? І щоразу відповідаю однаково.

Бо хочу достукатися до тих, хто й досі вірить, ніби тварина нічого не відчуває. Ніби її можна взяти, погратися, а потім просто залишити десь під парканом — і вона про це навіть не згадає.

Та згадає. Ще й як згадає.

Чому я розповідаю ці історії

Я нічого не вигадую. На жаль, життя саме підкидає такі сюжети, які жоден сценарист не зміг би придумати. Іноді тварину беруть у дім, наче нову іграшку для дитини. Поки маленьке, кумедне й м’якеньке — усім весело.

А потім песик підростає, починає гавкати ночами, гризти черевики, проситися надвір о шостій ранку — і раптом виявляється, що це не іграшка, а жива істота зі своїм характером і своїми потребами.

І ось тут дорослі роблять вибір. Хтось терпить, виховує, вчиться разом із собакою. А хтось вирішує, що простіше позбутися «проблеми».

На очах у власних дітей. А діти ж бачать усе. Вони вбирають побачене, мов губка, і потім переносять це у своє доросле життя. Жорстокість, побачена в дитинстві, дуже легко стає для людини нормою.

Я пишу це не для того, щоб когось присоромити чи образити. Я просто хочу, щоб ми стали хоч трохи добрішими одне до одного. Бо у світі є дуже різні люди.

Двоє людей, два різні світи

Є ті, хто місяцями шукає свого улюбленця, який випадково загубився чи втік під час грози. Розклеюють оголошення на кожному стовпі, обдзвонюють притулки, не сплять ночами. Є ті, хто власним коштом будує прихистки, годує бездомних тварин, возить їх до ветеринара, оплачує дорогі ветеринарні послуги, лікує, виходжує.

А є й інші. Ті, для кого вчорашній улюбленець за одну мить перетворюється на стару непотрібну річ, яку можна залишити на узбіччі й поїхати геть. І найстрашніше — їх часто навіть совість не мучить.

Історія одного цуценяти

Сьогодні я хочу розповісти про маленьке цуценя, яке вивезли на смітник за містом. Просто завантажили разом зі старими меблями й пакетами — і залишили. Уявіть собі це маля серед гори мотлоху. Воно сидить, тремтить, не розуміє, що сталося. Ще вчора був дім, тепла підстилка, чиясь рука, яка чухала за вушком. А сьогодні — вітер, чужі запахи й самотність.

Якби воно вміло говорити, мабуть, сказало б щось таке:

— Що я зробив не так? Через що ви мене тут залишили? Я ж живий, я не сміття…

І немає в нього відповіді. Бо її й бути не може. Жодне цуценя на світі не заслуговує опинитися на звалищі лише за те, що підросло.

Я дуже хочу вірити, що зовсім скоро поряд із цим малям зупиниться небайдужа людина. Нахилиться, простягне руку, скаже тихеньке «ходи сюди, маленький» — і забере його додому. Що в того цуценяти ще буде своя миска, своя підстилка, свій повідець і довгі прогулянки парком пліч-о-пліч із господарем. Що воно завжди буде в теплі та ситості.

І повірте, за цю турботу песик віддячить сповна. Безмежною любов’ю і відданістю, якої не купиш ні за які гроші.

Про собачу вірність

Про відданість собак написано безліч книжок. Їм за вірність ставлять пам’ятники. Багато хто чув про Хатіко чи бачив фільм, знятий про цього пса, який роками чекав господаря на тому самому місці. І це не казка — собаки справді так уміють.

Не треба боятися подарувати дім собаці, яку ви зустріли на вулиці. Так, спочатку буде трохи клопоту: щеплення, перша поїздка до ветеринара, вітаміни для цуценят, нашийник, навчання.

Але вже за кілька тижнів ця собака стане вашим найкращим другом. Тим, хто чекатиме вас біля дверей щовечора. Тим, хто відчує ваш настрій раніше, ніж ви самі.

Той, хто відправляє свого улюбленця жити на вулицю, насправді відмовляється від справжнього, найвідданішого друга у своєму житті. І втрачає значно більше, ніж думає.

Тож благаю — не робіть так. У тварин теж є душа. І коли людина зраджує любов собаки, вона зраджує саму себе.

А це маленьке цуценя на звалищі досі чекає. Чекає, що хтось нарешті побачить у ньому не сміття, а живе серце, яке так хоче любити. І я вірю, що його хтось обов’язково побачить.