Це лише квіти, мамо

— Мамо, ну це ж лише квіти, — Антон обвів рукою підвіконня так, ніби там стояли порожні банки з-під огірків. — Ти потрібна нам, а не їм.

Я саме наливала йому другу тарілку борщу. Так і застигла з черпаком над каструлею.

Син приїхав учора пізно ввечері, останнім потягом. Сказав, що просто скучив. А вранці, ще до сніданку, розклав на моєму столі аркуш, списаний цифрами, і я зрозуміла, що він не просто скучив.

— Дивись, — він водив ручкою по рядках, як колись по зошиту з математики. — Марина в січні виходить на роботу. У садочок Даринку беруть тільки з вересня, там черга. Няня — п’ятнадцять тисяч на місяць, ми таке не потягнемо. А твою квартиру можна здати. Тисяч дванадцять за двокімнатну тут дадуть легко. Ти переїжджаєш до нас, живеш у кімнаті з Даринкою, там диван розкладається. Усім добре.

Усім добре. Я поставила тарілку перед ним і сіла навпроти.

— А квіти?

— Мамо, — він зітхнув, як зітхають на дитину, що вдесяте питає одне й те саме. — У нас вікна на південь, там жалюзі, кондиціонер, підвіконня вузенькі. Куди я двадцять сім горщиків поставлю? Роздаси сусідкам. Хтось візьме.

Він знав, що їх двадцять сім. Порахував, поки я чистила буряк. Чомусь саме це мене зачепило найбільше.

— Я подумаю, — сказала я і пішла до мийки, щоб він не бачив мого обличчя.

Через пів години Антон говорив по телефону на балконі. Двері були прочинені, і я почула кінець розмови:

— Та погодиться. Нікуди не дінеться.

* * *

Тієї ночі я не спала.

Антон хропів на дивані в залі тихенько, як у дитинстві, з присвистом на видиху. Годинник на кухні цокав голосніше, ніж удень. Я встала, взяла лійку і пішла по хаті. Не поливати, ні. Просто треба було щось тримати в руках.

Двадцять сім горщиків. Я ніколи не думала про них як про «колекцію». Вони просто з’являлися. Кожна в свій час.

Червона, на кухні біля холодильника, найбільша. Цю дала мені мама, коли я виходила заміж. Мені було двадцять два, я везла валізу з постіллю, а мама засунула мені в сумку ще й відросток, загорнутий у мокру газету. «Щоб у хаті було тепло», — сказала. Я тоді посміялася: яке тепло від квітки? Мами вже давно немає. А герань пережила три переїзди і щозими цвіте так, ніби їй хтось нагадує.

Біла, плетиста, у вітальні на шафі, її гілки звисають мало не до підлоги. Цю принесла тітка Ліда із сусідньої квартири, коли ми тільки сюди заселилися. Прийшла без запрошення, у фартусі, з горщиком у руках: «Це вам на новосілля, бо в порожній хаті жити сумно».

Потім вона тридцять років поливала мої вазони, коли я їздила до мами в село. Знала кожну квітку, сварила мене, якщо я переливала. Тітки Ліди немає вже шість років. Її квартиру купила молода пара, вони навіть не вітаються. А біла герань цвіте, і щоразу, коли я її поливаю, мені здається, що зараз за стіною загримить каструлями Ліда.

Рожева, королівська, з хвилястими пелюстками, у спальні. Цю я купила сама, на ринку, за сорок грuвень. Того вересня, коли Антон поїхав учитися у велике місто. Він пішов на потяг, а я повернулася в квартиру, і тиша була така, що в мене аж у вухах дзвеніло. Я вмикала радіо, щоб хтось говорив. Не допомагало. А в суботу пішла на ринок і принесла додому цю рожеву. Смішно, але я їй увечері казала «на добраніч». Комусь же треба було сказати.

Дві малинові в залі під вікном. Їх я вкорінила першої зими на пенсії. Сорок років я пропрацювала на хлібозаводі, і раптом нікуди не треба було йти. Ранки стали довгими-довгими. Я брала відростки в сусідок, у знайомих, ставила в склянки з водою на підвіконні й дивилася, як з’являються білі корінці. Це було хоч щось, що росло.

І маленька, темно-червона, у горщику з-під майонезу. Вона стоїть на холодильнику, і на неї ніхто не звертає уваги.

Я довго на неї дивилася. Потім поставила лійку на підлогу й сіла на табуретку.

Я не буду казати, що мені не було соромно. Було. Даринка — моє сонце. Коли вона влітку гостювала тут тиждень, я ходила по квартирі й усміхалася сама до себе. І Антонові справді важко, я ж бачу, як він змарнів за ці три роки. Хто я така, щоб відмовити власній дитині через горщики?

Але потім я подумала про той диван у дитячій. Про те, як я буду складати свої речі в одну шухляду, бо решта зайнята. Як вставатиму о шостій, щоб нікому не заважати на кухні. Як на моє «а може, зварити холодець» Марина чемно скаже «ми таке не їмо». Як я телефонуватиму сусідці Валі, питатиму, чи прижилася в неї моя біла.

І я зрозуміла, що Антон кличе не мене. Він кличе бабусю на підхваті. А мене саму, Катерину, з моєю червоною від мами і білою від Ліди, з радіо і з сорока грuвнями на ринку, він пропонує роздати сусідкам. Разом із квітами.

* * *

Вранці я насмажила млинців. Антон їх любить зі сметаною і щоб підгоріли трошки.

— Я подумала, — сказала я, коли він доїв третій.

Він одразу заусміхався, потягнувся по телефон, мабуть, щоб написати Марині.

— Я не переїду, синку.

Рука з телефоном завмерла.

— Почекай, дай договорю. Я приїжджатиму щотижня. З понеділка до четверга, а як треба, то й на довше. Потяг о шостій сорок, за чотири години я у вас. Сидітиму з Даринкою, скільки скажете. Марина спокійно працюватиме. А на вихідні їздитиму додому.

— Мамо, це ж смішно, — він відсунув тарілку. — Квитки щотижня, туди-сюди. Ти втомишся за місяць. Навіщо, якщо можна жити разом?

— Бо тут мій дім.

— Твій дім — це двокімнатна квартира з горщиками! — він підвищив голос, і я побачила, як у нього почервоніли вуха, точнісінько як у його батька, коли той сердився. — Тобі ці квіти дорожчі за онуку?

Я чекала цього питання всю ніч. І все одно воно вдарило.

— Онука мені дорожча за все на світі, — сказала я тихо. — Саме тому я не хочу приїхати до неї людиною, яка все своє винесла на смітник. Я хочу приїжджати до Даринки бабусею, у якої є свій дім. Куди вона колись приїде на літо. Де вона зможе полити квітку.

— Ти ж тут сама, мамо.

— Я тут не сама. Я тут удома.

Він встав і вийшов на балкон. Цього разу щільно зачинив двері.

* * *

Його не було хвилин двадцять. Я помила посуд, витерла стіл, а потім зробила те, що вирішила ще вночі.

Зняла з холодильника маленьку темно-червону герань у горщику з-під майонезу і поставила посеред столу. Поруч поклала те, що тридцять років лежало в мене в шухляді серед ґудзиків і котушок із нитками: зім’ятий пластиковий стаканчик із-під йогурту. На ньому розмазаним зеленим фломастером, кривими друкованими літерами, було написано «МАМІ».

Антон повернувся з балкона, сів і довго дивився на стіл. Мабуть, спершу не зрозумів.

— Третій клас, — сказала я. — Природознавство. Ви садили відростки в стаканчики, і ти свій доглядав два тижні. Приніс мені на Восьме березня. Ще й пояснював, що поливати треба не щодня, бо вчителька так сказала.

Він узяв стаканчик у руки. Покрутив. Годинник на стіні цокав, і я чула кожен його удар. Минула, здається, ціла хвилина.

— Я думав, ти її давно викинула, — сказав він нарешті. Голос був якийсь не його.

— Я ж нічого не викидаю, Антоне. Ти знаєш.

— Знаю.

Більше ми того дня про переїзд не говорили. Він сходив у магазин по хліб, увечері ми дивилися якийсь концерт по телевізору. На вокзалі він обійняв мене коротко, по-чоловічому, і сказав:

— Подумай ще, мам.

— Я вже подумала, синку.

Потяг рушив, а я ще довго стояла на пероні й не знала, чи я тільки що вчинила правильно, чи зробила найбільшу дурницю в житті.

* * *

У середу ввечері подзвонила Марина. Вона рідко мені дзвонить, тож я аж злякалася.

— Катерино Іванівно, — сказала вона, а потім затнулася. — Антон мені розповів. Про стаканчик. Приїжджайте в понеділок, добре? Я вам диван у Даринки вже застелила. І… ви квітку якусь привезіть. Даринка питає, чи в бабусі вдома справді живуть квіти, бо тато сказав, що там їх цілий ліс.

Я поклала трубку і ще хвилин десять сиділа на кухні, не вмикаючи світла.

Ще в жовтні я, як щоосені, поставила в склянки з водою кілька гілочок від маминої червоної. Одна вже пустила корінці. Того ж вечора я пересадила її в маленький горщик, полила, а в неділю загорнула в газету, як колись мама. Щоб у хаті було тепло.

У понеділок о шостій сорок я сіла в потяг. Сумка стояла в мене на колінах, і всю дорогу я притримувала її рукою, щоб не перекинулася.

Антон чекав мене на пероні. Підійшов, поцілував у щоку, потягнувся по сумку і раптом спинився.

— Обережно, там квітка?

Я кивнула. А сама подумала, що за всі ці роки він уперше спитав про квітку.

Удома Даринка вибігла в коридор у піжамі з зайцями, обійняла мене за ноги й одразу заходилася розгортати газету. Марина стояла у дверях кухні й усміхалася якось ніяково. А на кухонному підвіконні, вузенькому, сучасному, з якого хтось зранку прибрав кавомолку і склянку з ручками, уже стояло блюдечко під горщик.

Місце для квітів у них, виявляється, знайшлося.