Три місяці в селі

— Три місяці? Ви це серйозно зараз?

Олексій питав це вже вп’яте за дорогу, і вп’яте ніхто йому не відповів. За вікном тягнулися соняшники, вигорілі до кольору сухої соломи, потім лісосмуга, потім знову соняшники. Липень стояв такий, що асфальт пах гарячим. Хлопець відвернувся до вікна й ткнувся лобом у скло — воно теж було тепле, і від цього ставало ще образливіше.

— Там річка поруч, — сказала мати, Катерина, не обертаючись. — І хлопці твого віку є.

— Мені не треба хлопців.

— А що тобі треба? — батько різко перемкнув передачу. — Лежати до обіду й дивитися в телефон? Дениса Сергійовича з дванадцятої квартири сина в табір віддали, а ти в нас особливий.

Олексій нічого не відповів. Він давно зрозумів: якщо мовчати, вони швидше закінчують.

Село Гречанівка зустріло їх курявою, лелечим гніздом на стовпі й бабусею коло хвіртки. Тамара Костянтинівна стояла у фартусі, руки в борошні, і витирала їх об поділ.

— Ой, який же ти виріс, — сказала вона. — Ходи, борщ ще теплий.

— Я не голодний.

Мати за його спиною тихо, самими губами: «Мамо, ви вибачте. Він зараз такий… ні з ким не розмовляє».

Тамара Костянтинівна кивнула й нічого не сказала.

Машина поїхала о шостій. Олексій сидів на валізі посеред двору й дивився, як курява осідає на дорозі, — довго, поки вона не осіла вся.

* * *

Перший тиждень був однаковий, як шпалери.

Хлопець знайшов єдине місце, де ловив зв’язок, — коло колодязя, на цямрині. Там і сидів, витягнувши руку з телефоном, поки не сідала батарея. Потім заходив у хату, вмикав зарядку й лягав обличчям до стіни.

— Вареники з вишнями, — казала бабуся.

— Не хочу.

— Ну, хоч кухоль молока.

— Бабусю, мені тут нудно. Розумієте? Просто нудно.

Вона розуміла. Вона й не сперечалася — і це його, чесно кажучи, трохи збивало з пантелику. Удома за такі слова він би отримав двадцять хвилин про те, як йому все дали й нічого не треба. А тут жінка просто ставила кухоль на стіл і йшла поратися з курми.

Двічі вона пробувала. Першого разу повела на ставок — він подивився на воду, сказав «там ряска» й пішов назад. Другого разу витягла з сараю велосипед, ще дідів, із провислим ланцюгом.

— Колесо спущене, — буркнув Олексій.

— То накачаємо.

— Мені не цікаво.

Сусідський Захар, кремезний хлопчина на рік старший, тричі приходив кликати на ставок і тричі чув через вікно: «Він спить». Хоч Олексій не спав. Лежав і слухав, як той іде від хвіртки.

Увечері Тамара Костянтинівна сиділа на ґанку, дивилася на город і думала. Не про те, що онук лінивий, — про те, що він жодного разу за десять днів ні на що не подивився двічі. Ні на кота, ні на грозу, ні на кавун. Людині в десять років має ж бути хоч щось цікаво.

Вона просто чекала, коли він сам покаже на що.

* * *

Показав на чотирнадцятий день, і зовсім випадково.

Гроза зайшла з-за лісосмуги десь о дев’ятій, гахнуло так, що дзенькнули шибки, і світло в хаті згасло. Бабуся принесла ліхтарик і дві свічки в блюдцях. Олексій вийшов із кімнати, бо в темряві лежати було страшніше, ніж сидіти з бабусею.

І зупинився біля стіни.

Там висіли рамки. Багато, штук двадцять, від самої печі до вікна. Він проходив повз них двічі на день два тижні поспіль — і от тепер, при свічці, раптом побачив.

— А це хто на мотоциклі?

— То дід твій. Григорій Савич. Ще до того, як мама твоя народилася.

— А це мама? Оця мала, з козою?

— Мама. Їй тут шість. Коза Мая була вреднюща, як не знаю хто.

Олексій нахилився ближче до однієї фотографії. Туман над водою, і з туману стирчать голови — самі голови, без тіл, наче хтось порозставляв їх по ставку.

— А це що таке взагалі?

— Це хлопці купаються на світанку. Дід о четвертій вставав, щоб таке зловити.

— Навіщо?

Тамара Костянтинівна поставила свічку на стіл.

— Бо потім не буде. Туман годину постоїть — і нема його.

Хлопець ще постояв коло стіни. Потім спитав те, від чого в неї всередині щось повернулося:

— А чому в нас удома таких фоток нема?

* * *

Вранці вона винесла з кімнати коричневий шкіряний чохол.

Усередині був «ФЕД» — важкий, холодний, харківський, із подряпаною кришечкою на об’єктиві. Пахло шкірою й чимось таким, чого в місті не пахне взагалі нічим.

— Дідів, — сказала бабуся. — Він з ним на весілля ходив по селах. І на проводи, і на випускні. Тримай, не впусти.

Олексій узяв двома руками. Покрутив. Знайшов коліщатко, клацнув затвором — і аж здригнувся від звуку.

— А де екран?

— Нема екрана.

— А як подивитися, чи вийшло?

— Ніяк, — сказала Тамара Костянтинівна. — Отак і жили. Тридцять шість кадрів — і все. Тому дід перед кожним думав по хвилині.

Хлопець сів на лаву з апаратом на колінах. Мовчав довго.

— А плівка є?

— Плівки нема. Плівку в райцентрі купувати.

— А поїдемо?

Вона відвернулася до печі, щоб він не бачив її обличчя.

— Поїдемо. Завтра автобус о сьомій десять.

* * *

У райцентрі, у фотосалоні коло автостанції, молодий продавець побачив «ФЕД» і аж вийшов із-за прилавка.

— Оце штука. У мого діда такий самий був. Тобі яку плівку — на сонце чи на присмерк?

— А яка різниця?

І хлопець десять хвилин пояснював десятирічному пацану про світлочутливість, а той слухав так, як удома не слухав нікого й ніколи.

Дві плівки коштували стільки, що Тамара Костянтинівна мовчки перерахувала грoші двічі. Вона відкладала їх на ремонт ґанку — дошки коло порога просіли ще торік. Ну, ґанок почекає. І в aптеку по своє вона зайде наступного разу, там ліків на два тижні ще вистачить.

— Бабусю, — сказав Олексій в автобусі, тримаючи пакет обома руками. — А дід де проявляв?

— У коморі. Там усе його і стоїть. Як лишив, так і стоїть.

* * *

Далі бабуся просто не встигала за ним.

Він почав вставати о пів на шосту. Спершу вона думала, що їй причулося, — але ні, скрипіли двері, і хлопець ішов до ставка, поки роса. Повертався мокрий по коліна, злий, задоволений.

— Не вийшов туман. Вітер був.

— То завтра.

— Ага.

Через тиждень він знав у Гречанівці всіх. Бо щоб зняти людину, до неї треба підійти й заговорити, а іншого способу нема.

Ніна Василівна дозволила знімати себе з козою, але поставила умову — щоб у хустці й гарній, не в цій. Пасічник Михайло Опанасович пустив до вуликів і дав сітку, а потім півгодини розказував про мед так, що Олексій забув про кадри. Захар стрибав у ставок дев’ятнадцять разів поспіль, бо перші вісімнадцять «не вийшли, ще раз», і вони обидва реготали, і після того вже ходили разом.

Телефон лежав у кімнаті на підвіконні. Розряджений. Днів по три.

* * *

У коморі пахло пилюкою й чимось кислуватим.

На полиці стояли коробки, підписані рукою — рівною, з натиском: «проявник», «фіксаж», «папір, не відкривати». Червоний ліхтар із потрісканим шнуром. Бачок. Дідів порядок, якого ніхто не чіпав вісім років.

Хімія, звісно, давно була ні на що не придатна. Нову замовляли через інтернет, забирали посилку на пошті — Олексій ходив по неї сам і ніс до хати, притиснувши до живота.

Першу плівку вони проявили в суботу ввечері.

Хлопець стояв над кюветою й дивився, як на білому папері з нічого проступає обличчя. Спершу тінь від хустки. Потім вилиця. Потім коза, повернута мордою просто в об’єктив.

— Бабусю! Бабусю, воно є!

Тамара Костянтинівна стояла у дверях із рушником у руках і не заходила. У червоному світлі онук нахилявся над кюветою — трохи боком, ліву руку за спину. Точнісінько так само, як стояв тут її Григорій сорок років поспіль.

— Є, синку, — сказала вона. — Є.

І вийшла надвір, бо не хотіла, щоб він бачив.

* * *

Серпень минув так, що вона й не помітила.

Олексій навчився підтягувати ланцюг на велосипеді — сусід показав, і хлопець потім ще двом показав сам. Носив воду, бо «вам важко, я ж бачу». Одного разу прийшов і сказав: «Бабусю, у вас дошка коло порога ходить, я гвіздки знайшов у сараї». Забив криво, але міцно.

Вечорами вони пили чай із м’ятою, і він питав. Про діда, про маму малу, про те, чому дід ходив на весілля з апаратом безкоштовно, а брав тільки за папір.

— Бо йому цікаво було на людей дивитися, — казала бабуся. — Оце і вся причина.

* * *

Батьки приїхали двадцять восьмого серпня, під вечір.

Катерина вийшла з машини й не одразу зрозуміла, хто це йде до хвіртки. Засмаглий до чорного. Стрижений майже під нуль — Захарів батько машинкою підстриг. У шортах, у Захаровій футболці, на шиї шкіряний ремінець.

— Мам, давай сумку.

Вона віддала сумку автоматично. Подивилася на чоловіка. Той стояв коло машини й мовчав.

А потім Олексій сказав: «Ідіть сюди, я покажу», — і повів їх за хату.

Між яблунею і парканом була натягнута мотузка, а на ній на прищіпках висіли фотографії. Сорок дві штуки. Ніна Василівна в хустці. Захар у повітрі над ставком, зігнутий, як кома. Руки бабусі в тісті — самі руки, без обличчя. Лелека на стовпі проти неба. Туман, і з туману голови.

Батько довго дивився на ту, де туман.

— Це ти зняв?

— Ага. З четвертої чекав. Там треба, поки сонце не встало, інакше нема.

Катерина зупинилася коло крайньої. На ній її мама сиділа коло вікна, боком до світла, і дивилася кудись убік. Знято згори, від самого одвірка.

Вона стояла й дивилася довго. Потім сказала тихо, так, щоб чув тільки син:

— Твій дід так само знімав. Отак, згори. Я думала, я вже й не побачу таких фотографій.

* * *

Виїжджали наступного дня по обіді.

Олексій склав апарат у чохол і поклав на коліна, а не в багажник. Потім вискочив, побіг назад до хвіртки й тицьнув бабусі в руки конверт.

— Це вам. Тільки зараз не дивіться.

Там була одна фотографія: Тамара Костянтинівна коло хвіртки, у фартусі, руки витирає об поділ. Знята першого ж дня, як він узяв плівку, з-за куща бузку, так що вона й не бачила.

— Бабусю, — сказав він уже з-за дверцят. — А можна я на зимові приїду? Туман узимку буває?

— Буває, синку, — сказала Тамара Костянтинівна. — Ще й кращий, ніж улітку.

Машина поїхала. Курява осіла на дорозі — цього разу швидко, бо напередодні був дощ.

Вона повернулася в хату, зняла зі стіни одну рамку, де скло вже потьмяніло, і вставила туди нову фотографію. Повісила поруч із тією, де дід на мотоциклі.

Вийшло рівно.